ЧИ ДОРОГО КОШТУЄ СТАБІЛЬНІСТЬ ЦІН

Останнім часом в Україні спостерігається зростання інфляції споживчих цін, що спричиняє поновлення дебатів у наукових колах та серед громадськості щодо того, чи існують серйозні причини для стурбованості. У зв’язку з цим, стаття професора Корабліна, опублікована у «Дзеркалі тижня» кілька тижнів тому, заслуговує на певну увагу. Серед усього іншого, у ній ідеться про те, що цільовий параметр інфляції для України може бути відчутно вищим, ніж той, що був досягнутий на поточний момент, або той, що був встановлений згідно з порадами Міжнародного валютного фонду; крім того, на прикладі кількох країн, що розвиваються, стверджується, що дещо вищий рівень інфляції (скажімо, 10 — 15 відсотків) може дати можливість досягнути вищих темпів економічного зростання; по-третє, провадження більш жорсткої грошово-кредитної політики в Україні з метою протидії інфляції може загальмувати зростання, як це, імовірно, відбулося в Аргентині протягом минулого десятиліття. На нашу думку, багато з цих аргументів та висновків потребують перегляду та з’ясування.

По-перше, було б несправедливо стверджувати, що Аргентина в 1990-х роках свідомо здійснювала «монетарну дезінфляцію». Зменшення пропозиції грошей, що спостерігалося в окремі періоди, не було результатом тієї чи іншої монетарної політики. Бо вже на початку 1990-х власті Аргентини відмовилися від незалежної монетарної політики, прийнявши рішення про «безповоротну» фіксацію обмінного курсу шляхом офіційного запровадження механізму валютної ради (сurrency board). За такої системи темпи зростання монетарних параметрів можуть бути високими у випадку значного притоку іноземної валюти, або негативними у випадку її відтоку, тоді як центральний банк не має жодних монетарних засобів для контролю за пропозицією грошей. З огляду на вищезазначене, рекомендації Міжнародного валютного фонду Україні проводити обережну монетарну політику не мають нічого спільного із ситуацією в Аргентині 90-х років, особливо, якщо країна дотримується політики гнучкого обмінного курсу, даючи можливість йому коливатися в обох напрямках, що, до речі, є ще однією з ключових порад МВФ.

По-друге, аналіз пана Корабліна щодо взаємозалежності між інфляцією та темпами зростання спонукає до роздумів, але є неповним, за визнанням самого автора. Не існує чітко визначеного зв’язку, свого роду «магічної формули», яка б визначала залежність лише між економічним зростанням та інфляцією і була справедливою за будь-яких її рівнів. Підхід, що базується на аналізі «окремих випадків», є за визначенням вибірковим і насправді не розглядає питань причинового зв’язку або контролю інших структурних чи політичних причин, які можуть впливати на співвідношення темпів економічного зростання/інфляції залежно від фактора часу або особливостей окремих країн.

У сучасній економічній літературі є детальні та систематичні дослідження щодо ролі інфляції у темпах економічного зростання. Зокрема такі економісти, як Фішер, Сарел і Гош та інші, здійснили кілька досліджень, що спиралися на кількісні показники.

Спроби глибше зрозуміти роль цих факторів тривають, однак, поза сумнівами, дані свідчать про те, що низький (хоча й позитивний) рівень інфляції є передумовою стабільного зростання. Наявні оцінки «порогового значення» (коли інфляція починає негативно позначатися на темпах економічного зростання) різняться і зазвичай коливаються у діапазоні від 2 до 13 відсотків, однак не існує систематичних доказів на користь того, що низька, але позитивна інфляція (йдеться про будь-який рівень) призводить до зниження темпів економічного зростання.

Підтвердженням цього є досвід, накопичений Україною за останній період. Наприклад, якщо пан Кораблін дійшов висновку, що темпи економічного зростання загальмувалися «внаслідок» падіння у 2002 році інфляції з 6 відсотків майже до нуля (грудень до грудня попереднього року), він повинен також зважити на те, що протягом 2001 року темпи зростання прискорилися до 9 відсотків на тлі різкого скорочення інфляції з 26 до 6 відсотків (знову ж таки грудень до грудня попереднього року). Відтак незрозуміло, яким чином, виходячи з «ілюстративного аналізу», можна піддавати сумніву той факт, що метою монетарної політики має бути «зведення інфляції до мінімуму», й натомість обстоювати тезу про те, що інфляцію необхідно утримувати в «діапазоні, що забезпечує максимальне зростання», немов останній чинник є чимось іншим, аніж низький рівень інфляції.

Центральні банки більшості країн світу розглядають утримання інфляції на низькому рівні як першочергову мету монетарної політики з цілої низки практичних та теоретичних причин. І не в останню чергу через те, що це захищає вартість грошей і доходів, а відтак робить свій внесок у впорядкований розвиток ринків та інституцій.

Монетарна політика цілком справедливо розглядається як найкращий інструмент протидії ціновому тиску, хоча це може бути не єдиною метою її застосування. Насправді її також можна використовувати для згладжування рівня виробництва в межах економічних циклів, але лише за умови, що це не поставить під загрозу показник інфляції. Хоча, як зазначає пан Кораблін, структурна політика також може зумовлювати зниження інфляції, часто її наслідки даються взнаки повільно і непрогнозовано, принаймні у короткостроковій перспективі. Скорочення інфляції має свою ціну, але зазвичай вона вища для країн з великими фінансовими ринками, в яких неухильно здійснюється індексування доходів залежно від темпів зростання цін. Більше того, значно менше зусиль потрібно, щоб утримувати інфляцію на певному рівні після того, як вона вже зазнала скорочення. Тому видається недоцільним брати на себе ризик ще раз заплатити таку ж ціну.

Що стосується нинішньої ситуації в Україні, існує низка спеціальних обставин, які необхідно взяти до уваги. Це й значний вплив цін на продукти харчування, профіцит бюджету (без урахування приватизації), що спостерігався вперше в історії країни, та структурні фактори, пов’язані з основними інфляційними чинниками, що призвели практично до відсутності інфляції в 2002 році. З огляду на це, завдання утримати інфляцію споживчих цін на дуже низькому рівні, який спостерігався торік, найімовірніше, не є реальним. Водночас обраний урядом за орієнтир у поточному році рівень інфляції у 5—6 відсотків виглядає гідною метою, що враховує зазначені спеціальні фактори і не ставить під загрозу загальну макроекономічну стабільність. Таким чином, твердження, буцімто МВФ наполягає на утриманні Україною «стабільних цін буквально будь-якою ціною», просто не відповідає дійсності.

Основна проблема, яку має враховувати монетарна політика в Україні, полягає в іншому. Протягом трьох останніх років складалася надзвичайно сприятлива ситуація, коли інфляція була досить низькою й продовжувала скорочуватися, попри більш як 40-відсоткове зростання пропозиції грошей, що відбувалося кожного року. Така «ремонетизація» була дуже бажаною, і, сподіваємося, цей процес триватиме й надалі. Однак значне розходження між темпами зростання пропозиції грошей та цін, очевидно, не може бути вічним. Тому, можливо, виникне потреба у провадженні більш жорсткої монетарної політики з метою запобігання істотному перевищенню показника інфляції, обраного за орієнтир у 2003 році. Відсутність такої політики може поставити під загрозу загальне відчуття стабільності, яке поза будь-яким сумнівом зробило свій внесок у нинішні високі показники зростання ВВП.

Пан Кораблін цілковито має рацію, стверджуючи, що Україна повинна шукати шляхи для забезпечення максимальних темпів економічного зростання. Справді, ваша країна має пройти ще тривалий шлях у запровадженні структурної реформи. Прогрес на цьому шляху — єдиний спосіб забезпечити підвищення темпів економічного зростання на тривалий термін, не ставлячи під загрозу макроекономічну стабільність і відтак не допустивши руйнування першочергової запоруки для економічного піднесення держави. Коли ж до вирішення макроекономічних проблем підходити за рахунок монетарної експансії і створення «помірного» інфляційного тиску «похапцем», то це, ймовірніше за все, відволікатиме увагу політиків, аналітиків та громадського загалу від головної мети — забезпечення стабільного зростання.