"Українське економічне диво", або Куди ведуть реформи?

Часто можна почути й прочитати про те, що Україні необхідне своє "економічне диво". Під економічним дивом зазвичай розуміють дуже швидкий і сталий розвиток упродовж досить тривалого часу. Таке диво демонстрували Німеччина в післявоєнні роки, Японія з середини 50-х до початку 70-х років минулого століття, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг у 60–90-х роках ХХ століття, Китай, який мав упродовж кількох десятиліть середній приріст ВВП, близький до 10%, та ін. Україна ж продемонструвала інше "економічне диво". В історії ще не було такого випадку, щоб країна, яка входила за рівнем індустріального розвитку до першої десятки країн, через чверть століття втратила значну частину свого промислового потенціалу, понад третину ВВП, що є одним із найгірших у світі результатів економічної динаміки за цей період, і ввійшла до числа найбідніших країн Європи. Як це може бути? Це справжнє диво з від'ємним знаком, гідне не меншої уваги, ніж інші дива.

Якщо спробувати зібрати найзаклятіших ворогів України та поставити їм завдання зробити для цієї країни якнайгірше, то вони навряд чи досягли б таких успіхів, яких домоглися "друзі народу", що безмірно люблять Україну, вдень і вночі думають про добробут людей, постійно реформують економіку та суспільство, не забуваючи закликати народ затягти паски, потерпіти до завершення реформ, кінця та краю яким не видно, при цьому особисто безмежно збагачуючись і безсовісно демонструючи своє матеріальне багатство, а заодно, але неусвідомлено, і свою духовну вбогість. За формальними словами про любов до України, на жаль, приховується "реальна любов" у дуже грубій і спотвореній формі, яка обдурює, обкрадає, принижує та паплюжить. І до цього вже звикли. Тим часом реформування зовсім не обов'язково має бути пов'язане з затягуванням пасків і втратами. Китайці, наприклад, вважають, що реформи мають поліпшувати життя людей. Якщо це не так, то навіщо такі реформи?

Часто економічне диво пов'язується з певним ім'ям: у Китаї - з ім'ям Ден Сяопіна, у Сінгапурі - Лі Куан Ю тощо. В Україні такого лідера немає. Але є колективний портрет, з якого на нас дивляться добре пізнавані обличчя, респектабельні та добрі всередині. І засумніватися в тім, що хотіли "як краще", взагалі немає підстав, але погано те, що вийшло "гірше нікуди". Все непросто. Але тим паче важливо хоча б у цілому розуміти, що сталося та що відбувається. Не просто знати перелік фактів і подій, шукати відповідальних і винуватих, а саме розуміти логіку всього процесу. Але, на жаль, навіть такого цілком природного запиту в суспільстві немає. У більшості випадків обмежуються виявленням невдоволення, протесту, лайкою, побоями, перепалками та перестрілками, пошуком винних і вимогами їх покарати.

Україна з моменту здобуття незалежності опинилася в складній ситуації, якої не було адекватно усвідомлено. Крім відомих і зрозумілих труднощів із розривом економічних зв'язків із країнами колишнього СРСР, насамперед Росією, існувало ще нерозуміння того, що перехід до ринкових відносин - це не лише зміна механізму функціонування економіки, а й зміни в розміщенні продуктивних сил. Це одна з найважливіших обставин, які визначили тривалість трансформаційної кризи в Україні (майже десять років). У ринковій економіці різні виробництва, а також міста та села часто виникають у зовсім інших місцях, ніж у директивно-плановій. Тому багато директорів заводів, які зраділи приватизації та самостійності підприємств, розраховуючи розгорнути виробництва, незабаром з'ясували, що їхні підприємства в цьому місці та з такою продукцією виявилися взагалі непотрібними. Для того, щоб привести розміщення матеріальних і трудових ресурсів у відповідність із ринковими законами, знадобиться чимало часу.

Ще одна не менш важлива, але зовсім неусвідомлена обставина, якої не враховують у практиці, полягає в тому, що Україна здійснювала ринкову трансформацію не класичного, а інверсійного типу. У класичному варіанті становлення та розвиток ринкової економіки відбувалися разом з індустріальним розвитком. Воно йшло від дрібної приватної власності до більшої, від вільної конкуренції до утворення монополій і різноманіття ринкових структур, від вільного ціноутворення до включення механізмів державного регулювання. У ринковій трансформації інверсійного типу все відбувалося у зворотному порядку: індустріальне виробництво, сформоване на базі планової системи, вже існувало, але ринкової економіки ще не було. Вона формувалася, переходячи від панування державної власності до приватної та різноманіття форм власності, від директивного планування до розвитку конкуренції, від державного планування цін до вільного ціноутворення.

Порядок, а отже, і зміст економічних перетворень у класичному та інверсійному типах ринкової трансформації були абсолютно різні. Але до нас приїжджали зарубіжні фахівці та давали рекомендації класичного типу, яких ми незмінно дотримувались. А якщо рекомендації даються, виходячи з одного змісту ринкових трансформацій, а реальні трансформації йдуть у протилежному порядку та мають інший зміст, то який результат вийде? Природно, протилежний очікуваному. Так і сталося. Будували суверенну, незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, а одержали повну протилежність. А саме: державу, залежну в політичному та фінансово-економічному сенсі від зовнішніх сил, олігархічну, із соціальною нерівністю, яка поглиблюється, з корумпованою судовою системою та правовою беззахисністю слабкіших. Результат цілком закономірний.

Інверсійний тип ринкової трансформації та панування ліберальних підходів, які орієнтуються на саморегулювання ринкової економіки, у поєднанні з глобалізацією, за умов істотно нижчого рівня економічного розвитку (Україна в рази відстає від розвинених країн за рівнем продуктивності праці та у рази перевищує їх за рівнем ресурсомісткості ВВП) неминуче призводять до необхідності на основі ринкових законів пристосовуватися до різних фрагментів світової економіки як сировинний придаток промислово-аграрного типу (переважає експорт металу, продуктів хімічної промисловості, зерна та олійних культур). При цьому внутрішній ринок залишається несформованим, а його подальше розширення, що базується на імпорті продукції вищого технологічного рівня, та збільшення експорту сировини означають розширене відтворення сформованих диспропорцій. У цьому полягає базова деструкція української економіки, яка відтворюється в розширеному масштабі. За таких умов економічне зростання призводить до поглиблення диспропорцій, що неминуче закінчується кризою, пусковим механізмом якої закономірно стає дефіцит платіжного балансу, що досить чітко продемонстровано всіма кризами в Україні. При цьому базисною підставою є зростання дефіциту торговельного балансу та поточного рахунку, що за умов економічного зростання може певний час перекриватися рахунком операцій з капіталом і фінансових операцій, який має набагато більшу мобільність порівняно з торговельним балансом і в критичний момент різко скорочується. Ніхто конкретно ні в чому не винний. Усе закономірно та всі діють відповідно до економічної логіки.

Та хіба держава, знаючи про таку логіку, не може впливати на ці процеси, сприяючи усуненню базових деформацій? Адже в неї цілий арсенал економічних інструментів. Звичайно ж, може. Але для цього вона повинна представляти інтереси всього суспільства як цілого, мати досвідчені, кваліфіковані кадри, спроможні самостійно аналізувати ситуацію та пропонувати адекватні рішення. А от цього й немає. У результаті ваучерної приватизації, що базується не на накопиченні власності в результаті відтворювальних процесів, а на її перерозподілі, економічна влада сконцентрувалася в невеликої групи осіб, які використали її для оволодіння політичною владою та перетворилися на олігархів, котрі паразитують на системі власність-влада. Інша частина суспільства опинилася без власності та влади, з низькими доходами і неспроможністю вплинути на ситуацію.

У цій ситуації держава стає інструментом олігархічних груп, які реалізовують з допомогою держапарату свої приватні інтереси та ведуть постійну боротьбу з іншими групами за власність і контроль над фінансовими потоками. Держава виявляється приватизованою, а демократія (під час відсутності середнього класу, який представляє більшість населення) - засобом захоплення влади тими, хто має фінансові, організаційні та інформаційні ресурси. У результаті з демонстративним багатством, представленим розкішними замками поблизу великих міст, супердорогими автомобілями та розкішним життям олігархату, межує злиденність, неможливість забезпечити навіть просто нормальне харчування для значної частини населення. За кількістю мільярдерів на 100 млрд дол. ВВП Україна 2012-го була першою країною у світі, випереджаючи як розвинені країни зі збалансованою соціальною структурою (наприклад, Швейцарію - майже удвічі, Великобританію - більш як утричі, США - більш як удвічі), так і країни з істотним соціальним розшаруванням (наприклад, Бразилію, Індію - більш як удвічі, Росію - на 15%).

Природно, що за таких умов держава не може регулювати економіку в інтересах суспільства як цілого. Реформістська риторика звучить безперервно, планів багато, політичні шоу - улюблений засіб політиків і населення випускати пару та скидати взаємний стрес. Ну, а якщо вже зовсім "закипає", то є Майдан - організаційно та фінансово відпрацьований інститут спрямування народного невдоволення, прагнень кращого життя, нарешті, гніву в потрібне для олігархічних структур русло. При цьому боротьба між олігархами триває навіть у "моменти кипіння" за вплив та акумуляцію енергії Майдану в потрібному напрямі, що іноді призводить до втрати контролю над ситуацією.

Псевдоеліта (нагорі опинилися ті, хто був націлений на збагачення будь-якими засобами, діючи поза правовим полем, ігноруючи та порушуючи закони, купуючи посади й владу), яка утворилася в результаті негативного відбору, не спроможна самостійно подолати свій "первородний гріх" і перейти до нормальних способів ведення бізнесу та політичної діяльності, які здаються їй нудними й малоефективними. Природно, на еліту, яка представляє успішних людей, орієнтуються інші (у тому числі та насамперед - молодь), які бажають стати багатими та процвітаючими, переймаючи в них поведінкові навички та життєвий уклад. А ті, хто націлений на дотримання закону і чесний бізнес, залишаються на периферії господарського життя або вимушені шукати щастя за кордоном.

Цій логіці деградації так чи інакше підпорядковуються всі елементи системи. Освіту, наприклад, зведено до вивчення функціональних підходів, які навчають, як чинити в конкретних стандартних ситуаціях, але не вчать мислити. А ситуація в суспільстві та економіці змінюється істотно, і для її розуміння необхідна не просто сума знань та інформація, а вміння розрізняти гадане та справжнє, бачити за зовнішніми формами приховану сутність, відтворювати в мисленні цілісний об'єкт, а не його окремі фрагменти. Але цього не вчать. Тому в оцінках переважають почуття, емоції, думки, стереотипи, забобони, суб'єктивні переваги, точки зору, зумовлені "місцем сидіння". Потрібні не точки зору, а відтворення реального образу предмета в його русі, зміні та розвитку.

Для того, щоб змінити ситуацію, необхідне, по-перше, розуміння сутності того, що відбувається, по-друге, наявність реального суб'єкта, який об'єктивно зацікавлений у здійсненні змін і має достатній ресурс для цього, по-третє, поєднання знання та перетворювальної сили суб'єкта в процесі реформування. На жаль, жодна з цих умов не присутня достатньою мірою в українському суспільстві. Тому реформи йдуть криво й косо, а їхні результати суперечливі та мають загальний від'ємний баланс.

У ситуації, що склалася, можливі два базові варіанти реформування української економіки та виходу з кризи: ліберальний і дирижистський, що, звичайно, не виключає ряду проміжних форм. Ліберальний варіант виходу з кризи, що орієнтується на мінімізацію державної участі в економічних процесах і якнайповніше розкриття ринкових сил, для України означає таке:

- максимальна лібералізація та дерегуляція економіки;

- вільна економічна зона з ЄС;

- розорення всіх неконкурентоспроможних виробництв;

- прихід великих ТНК у всі сектори економіки;

- збереження та технічне переозброєння сировинних виробництв (металу, продуктів хімічних виробництв, зернових культур та ін.);

- зниження загального технологічного рівня виробництва та освіченості населення;

- фрагментарне збереження високотехнологічних видів діяльності в інформаційній економіці, яка формується;

- зростання безробіття;

- продовження поляризації за рівнем доходів і добробуту;

- різке скорочення населення за рахунок прискореної природної втрати, зниження народжуваності та масової еміграції.

Політика, скроєна за ліберальними мірками та спрямована на всіляке посилення режиму економії, за умов інверсійного типу трансформації та структурної незбалансованості може призвести до економічного колапсу.

З огляду на це, Україні потрібен не ліберальний, а дирижистський (ліберально-соціалістичний) варіант реформ, який одночасно вивільняє з допомогою лібералізації та дерегуляції економіки ринкові сили й максимально використовує силу держави для виправлення базових структурних деформацій і створення інституціональної архітектоніки економіки, що динамічно розвивається та є структурно збалансованою. Насамперед необхідно подолати базову деструкцію, яка лежить в основі всіх інших структурних деформацій. Можна здійснювати безліч реформ, кожна з яких сама по собі є якоюсь мірою успішною, але в підсумку деструкція базових економічних структур поглиблюватиметься. Саме так і відбувалося в Україні. Головне завдання полягає в структурному реформуванні, спрямованому на створення в Україні базового господарського комплексу внутрішнього розвитку та інституціональної архітектоніки, що відповідає йому, які стали б основою розвитку внутрішнього ринку, зміни правил гри в економіці та суспільстві, вирішення соціальних проблем і нарощування експортного потенціалу, але вже на здоровій, а не деформованій структурній основі. Такий комплекс не може бути створений тільки на основі ринкових принципів (вони спрямовують розвиток економічної структури у вже сформованому сировинному напрямі), а потребує цілеспрямованої державної економічної політики.

Механізми подолання базової деструкції та формування основ збалансованого структурного розвитку повинні:

- виходити з оцінки реальних потреб (не попиту) населення, суб'єктів господарювання та держави, з одного боку, матеріальних і трудових ресурсів - з іншого;

- забезпечити відповідну монетизацію цих потреб (формування попиту) і рух ресурсів для їхнього задоволення (формування пропозиції), що передбачає зміну парадигми і механізмів грошово-кредитної та фіскальної політики;

- бути націленими на вирішення трьох пріоритетних завдань:

1) розв'язання базових проблем відтворення життєдіяльності людей;

2) розвиток інфраструктури (дороги, транспорт, зв'язок);

3) створення умов для інноваційного розвитку (освіта, наука, інновації).

Перша складова включає проблеми харчування, житла та здоров'я. На жаль, значна частина населення України не тільки не має умов для раціонального харчування, а не може навіть задовольнити свої потреби за калорійністю їжі. Нині в середньому по Україні на душу населення споживається менше, ніж у 1989 р., м'яса, молока та молокопродуктів, яєць, цукру, фруктів та ягід, інших продуктів. Водночас в Україні цілком достатньо матеріальних і людських ресурсів, щоб забезпечити харчування населення на рівні раціональних норм. Чому ж цього не відбувається? Не тому, що економіка не спроможна виробити необхідну кількість продуктів належної якості, а тому, що населення не може пред'явити на них попит. Його реальна потреба не монетизована. А немонетизована вона тому, що люди недостатньо заробляють. Заробітки ж залежать від структури економіки, зайнятості, рівня продуктивності праці та інших факторів, у тому числі й у самому виробництві продуктів харчування. І якщо структура виробництва визначається наполовину зовнішнім, а не внутрішнім попитом, а при істотно меншій продуктивності праці порівняно з західними країнами для збереження конкурентоспроможності необхідною умовою є низька вартість робочої сили, то жодні інституціональні реформи, спрямовані на вивільнення ринкових сил, не допоможуть. Необхідна державна структурна політика, спрямована, з одного боку, на залучення додаткових матеріальних і трудових ресурсів для виробництва продуктів харчування, з іншого - на монетизацію потреб і створення механізмів поєднання цього виду попиту з пропозицією товарів.

Слід зазначити, що ця проблема не вирішується просто як наслідок розв'язання інших проблем: підвищення заробітної плати, зростання виробництва. Базова структурна деформація, про яку йшлося вище, є наслідком дії ринкових законів і веде до того, що при реформах за ліберальною методологією, яка раціоналізує структуру економіки в глобальному вимірі, у ринковому економічному просторі часто не знаходиться місця не тільки деяким заводам, установам, соціальним групам, а й містам і селам, що сформувалися на іншій структурній основі та не можуть просто миттєво зникнути. До речі, проблеми, які виникли в Греції, - це наслідок структурних реформ на основі глобальної раціоналізації. Йдеться не про те, що ліберальна методологія погана, а про те, що вона за своєю суттю не націлена на вирішення цих проблем.

Одним із інструментів розв'язання структурних проблем є державні програми. Доцільно прийняти держпрограму "Раціональне харчування", в якій передбачити, з одного боку, стимулювання виробництва продуктів харчування для внутрішнього ринку шляхом державно-приватного партнерства уряду та асоціацій виробників з узгодженням фінансових механізмів і ціноутворення, з іншого - монетизацію попиту населення до рівня виробництва на внутрішній ринок. Якщо навіть людина, яка не працює, одержує емісійні гроші на продукти харчування, збільшення виробництва яких відбувається відповідно до зростаючого попиту, то це не веде до інфляції, тому що гроші в цьому разі виконують тільки функцію засобу обігу, що дає змогу реалізувати реально створену вартість. Уся проблема полягає в розумінні суті справи, спроможності організувати рух ресурсів і знаходженні механізмів поєднання товарів і грошових потоків, призначених для їхньої реалізації. Можна використати досвід розвинених країн (він же є!) у вирішенні таких проблем.

У США, наприклад, з 1939 р. (з перервою з 1943-го по 1961-й) діє програма пільгової купівлі продуктів. З 1974 р. вона стала загальнонаціональною. Кількість користувачів цієї програми становить близько 15% населення США і в окремі роки доходила до 48 млн чоловік. Кожна п'ята сім'я є одержувачем цієї допомоги. Раніше це були продуктові талони, а нині переважно дебетові пластикові картки, які використовуються для придбання продуктів у магазинах. Середній розмір допомоги на домогосподарство, наприклад у 2006 р., становив 673 дол., а середній розмір домогосподарства - 2,3 особи. На кожну людину в середньому припадало 293 дол., що більш як у півтора разу перевищує нинішню середню зарплату в Україні за нинішнім обмінним курсом. Перший керівник програми продовольчої допомоги в США Міло Перкінс, обґрунтовуючи необхідність її прийняття, казав: "Країну розділяє прірва. На одному її боці фермери, у яких надлишок продуктів, на іншій - міські жителі, які недоїдають, ходять із простягнутою рукою. Ми маємо побудувати міст через цю прірву".

В Україні подібна ситуація з тими продуктами, для яких закрилися російські ринки й немає доступу на європейський ринок. Але, крім цього, стоїть завдання збільшити виробництво ряду продовольчих товарів до рівня їх науково обґрунтованих норм споживання, для чого необхідно стимулювати виробників, здійснюючи їхню кредитну підтримку, коригуючи її з динамікою споживчого попиту з допомогою продовольчих платіжних карток (це буде цікаво й для банків).

Подібним чином можна підійти й до житлової проблеми, яка за належної організації вирішується в масштабах країни за 10–15 років. Але для цього необхідно скоригувати парадигму, що перестала відповідати економічним реаліям грошово-кредитної політики. У результаті банківська система, маючи ресурси, не може їх дати в необхідних обсягах в економіку, тому що немає надійних позичальників. А економіка, яка потребує грошей, не може взяти їх у банківській системі через високий рівень відсоткових ставок. Необхідно створити державно-суспільні неприбуткові фінансово-кредитні установи, які могли б, використовуючи рефінансування центробанку та бюджетні кошти, надавати кредити на будівництво житла за низькими відсотковими ставками, забезпечуючи скоординоване фінансування мобілізації матеріальних ресурсів і монетизації базових потреб.

Такі установи могли б, використовуючи банки як операторів, давати дешеві кредити громадянам, що потребують поліпшення житлових умов, на підставі договорів між кредитною установою, будівельною організацією та позичальником, забезпечуючи відкритість процедур і публічний контроль над усім процесом, що також було б ефективним антикорупційним заходом. Гроші відразу надходять будівельним організаціям, які беруть зобов'язання використовувати в основному будівельні матеріали, які виробляються в Україні, що також сприятиме розвитку виробництва та внутрішнього ринку. Споруджуване житло до погашення кредиту могло б служити заставою. Такий кредитний борг може висіти скільки завгодно часу, не завдаючи шкоди економіці та не породжуючи інфляції, тому що гроші випускаються в обіг під реалізацію створюваної в реальному секторі вартості. Це дає можливість диференціювати терміни повернення кредиту залежно від доходів позичальника. Держава як представник суспільства в цьому разі виконує свою власну функцію регулювання грошово-кредитних потоків в інтересах задоволення потреб членів суспільства і бізнес-структур. Житлове будівництво є тим сектором, який може послужити локомотивом розвитку всього внутрішнього ринку країни.

Аналогічний підхід можна застосувати також до будівництва доріг і до інших інфраструктурних проектів. Хороші дороги - кінцеве суспільне благо, яке не може бути оцінене економічним критерієм прибутковості. І якщо для їхнього будівництва є матеріальні та трудові ресурси, у масштабі суспільства не може бути грошових і фінансових причин для відмови від вирішення цих завдань.

Подібні принципи в поєднанні з концепцією спільно-роздільної діяльності можна застосувати й до розв'язання соціальних проблем. Наприклад, до вищої освіти. У суспільстві поширений підхід, відповідно до якого безплатність освіти є важливим соціальним завоюванням. Багато в чому це так і є. Але освіта не може бути взагалі безплатною. Все питання в тому, хто за неї платить. Якщо платить суспільство за рахунок держави, то втрачається безпосередній зв'язок ефективності навчальної діяльності громадянина та її фінансування. Водночас за все (так чи інакше) платять громадяни. І одержувачі безплатної освіти потім через податки повертають гроші за неї до держбюджету. Але тут зв'язок між одержанням освіти та платою за неї розірваний й не індивідуалізований. Відповідно до методології спільно-роздільних відносин, потрібно змінити механізм фінансування освітньої діяльності, прив'язавши її на кожному етапі до громадянина. Це можна зробити в такий спосіб.

Вищу освіту громадяни або оплачують самостійно, або у разі вступу до вузу автоматично одержують кредит на роки навчання від державної фінустанови. Такі кошти за певними процедурами надходять у вузи та використовуються для фінансування навчання і стипендії (якщо буде потреба), що відображається у відповідних угодах. Після навчання, приступивши до роботи, громадянин протягом кількох років (плата не має перевищувати 15% його доходу) повертає кредит або, як варіант, за згодою три роки відпрацьовує в держсекторі. Можлива й доцільна система знижок із кредитної заборгованості за відмінне навчання, видатні досягнення, роботу в пріоритетній галузі тощо.

Такий механізм допомагає зробити громадянина більш відповідальним за свою освітню діяльність без збільшення обсягів фінансування. Держава тут виконує лише функції усунення розривів і просторово-часового узгодження в русі коштів, які спрямовуються на освіту. А якщо мати на увазі, що державно-суспільна фінансово-кредитна безприбуткова організація, яка покликана займатися кредитуванням освіти, може використовувати кошти рефінансування НБУ, а не тільки бюджетні кошти, то ми одержимо економію цих коштів і можливість використати їх для вирішення інших завдань. Це відповідає й критеріям справедливості: платить той, хто користується благом.

Розглянутий підхід, що базується на методології спільно-роздільної діяльності та спільно-роздільної участі, частково можна застосувати й до розв'язання інших соціальних проблем (охорони здоров'я, пенсійного забезпечення тощо). Тут структурне та інституціональне реформування перебувають в органічному поєднанні. Цілеспрямована зміна структури економічної діяльності, потоків благ і грошей досягається за рахунок інституціональних перетворень на основі поєднання ринкових і реципрокних принципів (принципів взаємності, дарообміну). Формування інноваційного типу розвитку економіки також передбачає поєднання інституціональних і структурних підходів, ринковості та реципрокності, свободи підприємницької діяльності й участі держави. Така дирижистська методологія реформування заснована на ліберально-соціалістичних принципах, опирається на розкриття потенціалу ринкових сил і міць держави як представника інтересів усього суспільства, дає можливість у самому процесі реконструкції економіки та суспільства формувати соціально відповідального суб'єкта, зацікавленого в прогресивних змінах. Вона може бути застосована для вирішення всього комплексу соціально-економічних проблем суспільства.