Спільно-розділена земля

За неї велися війни, відбувалися революції, здійснювалися злочини і героїчні вчинки. Немає жодної людини, що не мала б стосунку до землі, на якій і з якої ми живемо навіть у тому випадку, коли працюємо у сфері мистецтва, науки або цифрових технологій.

Серцевину земельного фонду України становлять землі сільськогосподарського призначення. Вони є базисом продовольчої безпеки країни і об'єктом особливої уваги всіх зацікавлених суб'єктів, включаючи іноземних.

Нині перед Україною постало питання скасування мораторію на купівлю-продаж землі. Точиться запекла політична боротьба, використовується різна аргументація. Намагаються під політичне рішення підвести гарні підстави. Але, як говорив Гегель, у наш багатий на рефлексію час "людина, яка не вміє вказати хорошої підстави для чого завгодно, навіть для найгіршого і найпомилковішого, повинна бути вже надто недалекою. Все, що є в світі зіпсованого, зіпсовано на хороших підставах". Справа не в підставах, які завжди можна знайти, а в тому, щоб розуміти предмет у його цілісності та будувати свою діяльність відповідно до його природи і специфіки. Інакше ще раз отримаємо результат, протилежний бажаному.

Економічна теорія зараз не в пошані. Від неї відмахуються, як від надокучливої мухи, не розуміючи, що саме теорія, на відміну від повсякденних уявлень, дає достовірне знання про об'єкт і в такий спосіб створює можливість для людини будувати свою діяльність відповідно до природи об'єкта, а не всупереч їй. А що буває тоді, коли специфіки об'єкта не враховують, свідчить економічна ситуація в Україні, яка пройшла шлях від однієї з найрозвиненіших в індустріальному сенсі країн світу до індустріально деградуючої та однієї з найбідніших у Європи.

Теорія земельної ренти як квінтесенція аграрної проблематики є найскладнішою частиною теоретичної системи капіталізму. Вона включає в себе вирішення питань про джерела, способи та суб'єкти привласнення абсолютної, монопольної, диференційної ренти за місцеположенням, природною та економічною родючістю. Рента лежить в основі визначення ціни землі та є одним із базових елементів усієї системи ціноутворення, адже вартість продуктів харчування входить у вартість робочої сили, яка є складовою всіх цін. На жаль, ці теоретичні питання не розробляються належним чином в Україні, а практика йде своїм не завжди раціональним шляхом. Повсякденні уявлення про аграрні відносини, як правило, є викривленими і стають основою для практичних рішень, що є неадекватними ситуації та ведуть не до тих цілей, які декларуються. Тому важливо спиратися на наукові підходи, що мають відповідну теоретичну основу. Перш за все необхідно розрізняти економічний і юридичний зміст власності на землю.

Економічний зміст власності розкривається через усю систему економічних відносин з приводу використання землі як засобу виробництва: реальний процес з'єднання працівника з землею, форму праці, створення нової вартості, її поділ на заробітну плату, прибуток і ренту, або утворення доходу фермерського господарства, способи привласнення цих частин вартості суб'єктами сільськогосподарського виробництва.

Юридичний зміст власності на землю розкривається через вольові відносини між людьми з приводу цього об'єкта, перш за все через права володіння, користування і розпорядження. І хоча у фундаментальній структурі суспільних відносин правові форми залежать від економічних і відображають їх, в актуальній структурі вони передують економічним відносинам, створюючи їм простір для розвитку або гальмуючи його. Тому вони можуть бути використані для спрямування розвитку в тому чи іншому напрямі.

Юридичне поняття приватної власності полягає в тому, що суб'єкт має повне право володіти, користуватися, розпоряджатися об'єктом своєї власності (наприклад, подарувати 1000 дол. своєму сусіду, спалити їх, знищити в інший спосіб або викинути на смітник). У ст.319 Цивільного кодексу України записано, що "власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд".

Земля за своєю природою не допускає такого підходу до об'єкта власності. Її не можна знищити, орні землі не можуть бути використані без негативних наслідків за іншим призначенням. Це означає, що приватної власності на землю у повному значенні взагалі не може бути. Вона може існувати тільки з певними обмеженнями. Юридично такі обмеження представлені, наприклад, такими категоріями, як сервітут, суперфіцій, емфітевзис та ін.

З іншого боку, в ст. 13 Конституції України записано: "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу". Це означає, що юридично власником землі є народ України в цілому, тобто земля перебуває у власності суспільства, а значить, і кожного громадянина як члена суспільства. У ст. 324 Цивільного кодексу зазначено: "Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону". Але економічно суспільна власність на землю не може бути реалізована, так само, як і приватна. Держава не може орати, сіяти, створювати нову вартість, збирати урожай тощо. Якщо власність на землю економічно не приватна і не суспільна, а юридично може бути і приватною, і суспільною, то якою ж вона є насправді?

Тим поняттям, яке відображає та об'єднує ці суперечливі моменти, є спільно-розділена власність. Саме вона є суттю і реальною основою, на якій відбувається диференціація різноманітних економічних і юридичних форм. Спільно-розділена власність відповідає спільно-розділеній праці, яка виражає суть будь-якої кооперації діяльності і, як це доведено наукою, породила, з одного боку, саму людину, а з іншого - суспільство як два різні, але не існуючі один без одного моменти розвитку людства.

На сучасному етапі розвитку суспільства спільно-розділене привласнення проявляється як через взаємодію своїх протилежних і похідних форм приватної та державної власності, так і у своїй власній формі, представленій корпоративною власністю, яку можна розділити і виокремити за вартістю шляхом продажу акцій і яка існує неподільно в комплексі матеріальних засобів виробництва, тобто є одночасно розділеною за вартістю і неподільною, спільною за своєю матеріально-речовою формою. Саме це адекватно виражено поняттям спільно-розділеної власності.

Стосовно власності на землю це означає, що вона за своєю суттю є спільно-розділеною, а форма, через яку реалізується її суть, має відповідати умовам найбільш раціонального використання об'єкта. Тобто держава як представник інтересів суспільства повинна розподілити права власності в такий спосіб, щоб забезпечити раціональне використання землі. Все інше має регулюватися спеціальними законами.

Юридично можна виходити з приватної власності на землю, але встановити такі обмеження, які реально не відрізняють її від державної. Або, навпаки, виходити з державної власності, але надати користувачам землі такі права, що нічим не відрізняють її від приватної власності. Тому протистояння прибічників приватної та державної власності на землю має переважно ідеологічний характер, бо реально у будь-якому разі вона є спільно-розділеною. В дійсності справа залежить від того, як розподілено пучок прав власності між суб'єктами. В англосаксонській правовій традиції право власності визначається як "пучок часткових правомочностей". І ці правомочності можуть ставати об'єктами купівлі-продажу.

Аграрне виробництво має свої об'єктивні економічні закони, які необхідно враховувати, вирішуючи питання раціонального використання землі. Це потребує дотримання певних принципів і норм:

1. Потрібно дотримуватися умов збереження родючості ґрунтів, що забезпечується системою сівозмін та іншими заходами і регулюється на законодавчому рівні.

2. Земля повинна передаватися у різних формах реалізації прав власності тільки тим суб'єктам, які мають безпосередній стосунок до сільськогосподарського виробництва.

3. Юридичні особи можуть набувати права на землю сільськогосподарського призначення тільки у тому разі, якщо їх засновниками є суб'єкти, які безпосередньо зайняті сільськогосподарським виробництвом.

4. Розмір земельних ділянок, на які набуваються певні права власності, визначається, виходячи із завдань забезпечення раціонального й ефективного використання земель (відповідь на це питання дає аграрна наука, враховуючи особливості країни).

5. Не повинно існувати власників, які отримують земельну ренту, не беручи ніякої участі у сільськогосподарському виробництві, тобто абсолютна і монопольна рента має привласнюватися державою.

6. Купівля-продаж земельних ділянок може здійснюватися разом із зобов'язаннями та обмеженнями щодо використання земель.

7. Іноземні громадяни можуть набувати права на земельні ділянки разом з усіма зобов'язаннями лише у тому разі, якщо на ці ділянки відсутній попит з боку громадян України.

8. Повинен існувати державний інститут, який здійснює контроль за дотриманням законодавства на ринку прав власності та забезпеченням раціонального використання сільськогосподарських земель.

9. Враховуючи складність і особливості ціноутворення на ринку сільськогосподарських продуктів, повинна існувати фінансово-кредитна установа, яка займається фінансовими умовами здійснення аграрної діяльності.

10. Кінцевим власником землі є держава як представник суспільства як цілого. Вона має право у разі нагальної суспільної потреби вилучити земельні ділянки із приватної власності, компенсуючи власникам її ринкову вартість.

Ринок землі (це таке ж ірраціональне поняття, як і обіг землі, бо реально в обігу перебуває не земля, а права щодо неї) може нормально запрацювати лише після попереднього забезпечення викладених вище умов. Недотримання навіть тільки першого принципу призведе уже через покоління до повного виснаження земель. Недотримання другого пункту відкриє можливість нераціонального і спекулятивного використання земель і т.ін.

Співставлення цих теоретичних положень, отриманих шляхом урахування особливостей привласнення такого об'єкта, як земля, виявляє їх відповідність практиці успішних в аграрній сфері країн. Є країни з переважанням приватної або державної власності. В кожній країні свій землеустрій, але завжди є вимоги до раціонального використання земель і регулювання аграрних відносин, до кваліфікації працівників, у деяких випадках навіть до їх моральності тощо. Лише поєднуючи теоретичний підхід з узагальненням світового практичного досвіду (як позитивного, так і негативного), можна знайти адекватний для України шлях вирішення докорінного аграрного питання. Поспіх, притаманний нинішнім політизованим підходам, може мати катастрофічні наслідки не тільки для української аграрної сфери, а й загалом для держави.