УКРАЇНА У ГЛОБАЛЬНОМУ ЕКОНОМІЧНОМУ ПРОЦЕСІ

Поступальний розвиток цивілізації приводить до неминучих інтеграційних процесів між державами. Найбільш універсальним проявом цих процесів стала глобалізація, що набула особливого поширення в останню чверть минулого століття.

Проблема ця далеко неоднозначна і викликає дискусії щодо реформування та реструктуризації світового економічного простору серед науковців, бізнесменів, політиків, журналістів, представників різноманітних недержавних інституцій. Цілком зрозуміло, що й Україна постає перед необхідністю вироблення оптимальної моделі участі в цьому процесі, аби не опинитись на узбіччі глобалізаційної реальності сучасного світу.

Нещодавно в Києві відбувся міжнародний симпозіум «Україна у світовому фінансовому просторі» — подія, що викликала значний інтерес.

Саме про місце й перспективи нашої держави в міжнародних економічних процесах розмірковує голова Національного банку Сергій Тігіпко.

Не раз і не два доводилося мені чути від маститих політиків та економістів, що участь у глобалізації — річ не обов’язкова. Світ, мовляв, пішов цим шляхом, але настане час, коли все повернеться на круги своя, і глобалізаційні процеси зупиняться.

Що ж, така точка зору має право на існування, і в сучасному світі є чимало її прихильників. Проте, дискутуючи з ними, я ставлю просте запитання: «Чи змогла б цивілізація відкинути, наприклад, автомобіль як вид транспорту?» Підстав та аргументів було б досить. Окрім очевидних вигод та зручностей, з появою цього швидкісного виду транспорту значно зросла людська смертність, множилися горе й страждання. Незважаючи на це, людство зробило крок уперед, у фарватері незворотного життєвого поступу.

Чи ж можемо ми, достеменно знаючи, що світ інтегрується, глобалізується, замкнутись у власній національній шкаралупі? Ні, і ще раз ні. Апріорі хибна позиція. І передусім тому, що глобалізація — об’єктивне явище в розвитку сучасного світу, що у своїй основі не залежить від волі й бажань окремих людей і країн. Можна обговорювати варіанти конкретних напрямів та механізмів розвитку глобалізації, але її суті — формуванню цілісної глобальної цивілізації —альтернативи не існує. Це як данність, яку ані відкинути, ані заперечити. Її треба сприймати тверезим розумом і робити все необхідне, щоб посісти гідне місце в глобалізованому світі. Знайти оптимальний ритм і режим адаптації української економіки до світових глобалізаційних процесів. Іншими словами, влитись вчасно й органічно, без помилок і провалів, неминучих за умови відсутності глибокого та продуманого аналізу дійсності, в якій ми живемо.

Як прихильник системних наукових підходів до існуючої проблеми, переконаний: чим раніше і якісніше суспільство напрацює механізми подолання внутрішніх соціально-економічних та політичних конфліктів, тим менше ризикуємо потрапити під прес глобалізації, який руйнує все неефективне, недостатньо життєздатне. В жодному разі ми не повинні забувати, що за могутнім позитивним зарядом, скажімо в інтенсифікації торговельних відносин, стрімкому поширенні новітніх технологій, відкритті горизонтів для нарощування темпів економічного зростання, криються й серйозні ризики. Вони зумовлені насамперед нерівномірністю розподілу економічних вигод від глобалізації, їх концентрацією у країнах так званого «золотого мільярда» (на ці держави, де проживає 19% населення світу, припадають 71% глобальної торгівлі, 55% іноземних інвестицій, 91% усіх користувачів Інтернету). Як наслідок — збереження і навіть поглиблення розриву між бідними і багатими країнами.

Звідси на світовому рівні постає проблема створення такої глобальної системи регулювання розподілу вигод глобалізації, яка б чітко враховувала баланс інтересів різних держав. Інакше у світі наростатимуть загрози поширення природних, техногенних, гуманітарних катастроф, міжетнічних та міжконфесійних протистоянь, торговельно-економічних війн.

У зв’язку з включенням у процес глобалізації на перший план виходить проблема конкурентоспроможності. І ця проблема має не тільки економічний, а й гуманітарний, технологічний, політичний виміри, тобто має сприйматися у її найширшому розумінні. Лише конкурентоспроможна на світових ринках держава повною мірою користується перевагами глобалізації, а отже, гарантує гідні стандарти якості життя своїм громадянам.

Які ж найважливіші для України економічні сфери прояву глобалізації? З-поміж багатьох насамперед виділю два: зовнішня торгівля і фінансова сфера.

Глобальна економіка неухильно постає як єдина цілісна система і дедалі більше працює за встановленими міжнародними правилами. Отже, економічна ізоляція для України, втім, як і для будь-якої іншої держави, неминуче загрожує втратою темпів економічного розвитку, технологічною стагнацією і поширенням бідності.

Саме тому Україна визначила правильний і перспективний курс на вступ до Світової організації торгівлі. Кроки, зроблені нами, вселяють добрі надії. Адже нарешті ми зможемо розширити обрії присутності українських експортерів аж на 146 ринках світу, надійніше захистити національних виробників на міжнародних ринках, «дисциплінувати» внутрішню економічну політику, забезпечити передбачуваність законодавчого поля. І цим, безперечно, значно підвищимо інвестиційну привабливість України.

Водночас ми повинні серйозно усвідомити, що приєднання до СОТ висуне перед Україною додаткові ризики. Особливо складно буде на початковому етапі. Адже всі учасники цієї поважної організації зобов’язані діяти за єдиними правилами.

Що маю на увазі? Візьмімо, для прикладу, вітчизняне сільське господарство. Україна, як відомо, здавна має потужні традиції в цьому секторі економіки, є постійним експортером сільськогосподарської продукції, конкурентоспроможної на міжнародних ринках. Власне кажучи, це та галузь, яка чи не в першу чергу потребує державної уваги, постійних фінансових вливань. Тим паче, що сільськогосподарське виробництво в усіх без винятку економічно розвинених країнах свідомо підтримується державою. Приміром, за 2001 рік сукупний обсяг підтримки сільського господарства в країнах, що входять до Організації економічного співробітництва і розвитку сягнув 258 млрд. євро (або 1% загального ВВП цих країн), з них у державах ЄС — 103,9 млрд. євро, у США — 54,7 млрд. євро.

Однак, згідно з вимогами СОТ, ми будемо зобов’язані скоротити обсяги сукупної прямої підтримки вітчизняного АПК. Певні втрати неминучі? Так. Постає нагальна потреба зберегти цей великий і важливий для української економіки сектор, завчасно розробити необхідні заходи з підвищення його конкурентоспроможності, а також захисні інструменти й механізми на випадок порушення ринкової рівноваги. Провідні фахівці вже працюють над цим. І рішення буде знайдено. Як на мене, розв’язанню проблеми сприятиме, серед іншого, утвердження ставлення до землі як до товару, тобто введення землі у сферу ринкових відносин.

Розширення торговельних зв’язків, активніший вихід на міжнародні ринки пов’язані з надзвичайно жорсткою конкуренцією. Про це ми повинні повсякчас пам’ятати. До цього ми зобов’язані готуватися — наперед передбачити економічні, правові важелі, завдяки яким можна буде вільніше почуватися в безмежному морі боротьби і протистояння, постійного намагання витіснити вітчизняну продукцію з міжнародних ринків. Хоча я глибоко переконаний, що Україні слід, нарешті, перехворіти цією хворобою — страхом перед конкуренцією. Адже здорова конкуренція — могутня рушійна сила подальшого економічного поступу, побудови справді ринкової економіки.

Включення в глобальну економіку актуалізує питання: чим ми торгуємо? Не секрет, що Україна пропонує світові переважно сировинну та напівфабрикатну продукцію, або так звані проміжні товари. Товарна структура українського експорту, отже, лишається неоптимальною, енергомісткою. Розвинені ж держави, як правило, виходять на світовий ринок з кінцевою продукцією, з високими технологіями.

Продаючи товари з низьким ступенем доданої вартості, ми створюємо додаткові навантаження на вітчизняну економіку, опиняємося в програші і з точки зору пріоритетів світового господарства.

І ще одна істотна деталь. Високотехнологічні вироби надходять на світові ринки переважно в рамках замкнених систем обороту транснаціональних компаній, незначно піддаючись дії лібералізаційних заходів СОТ. А тому країні, компанії якої знаходяться за межами діяльності ТНК, дуже важко конкурувати у сфері високих технологій.

Зациклившись на поточних, а не перспективних потребах світового ринку, ми зможемо ще на якийсь час забезпечити державі стійке позитивне торговельне сальдо. І не більше. Бо тим самим консервуватимемо нинішню відсталу структуру економіки, стримуватимемо темпи внутрішніх реформ.

Тим часом глобалізація ставить перед Україною гостру проблему економічного реформування, насамперед зміни структури товарного виробництва, здатного бути конкурентоспроможним як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках. Правило перше і неодмінне: шляхом здійснення інноваційної економічної політики ми мусимо створити сприятливі умови для формування могутніх національних компаній, здатних успішно конкурувати у глобальному економічному середовищі. Це дозволило б поступово адаптуватись до пріоритетних напрямів розвитку світової економіки, щоб сповна використати переваги міжнародної торговельної системи.

Але дозволю собі підкреслити: в жодному разі Україна не повинна відмовлятися від того, що має тепер, з чим вийшла і значною мірою утвердилась на міжнародному ринку. Зараз це необхідність, продиктована сучасним станом вітчизняної економіки, її можливостями. Варто нагадати, що нині питома вага експорту у ВВП сягає понад 65%, а імпорту — понад 61%. Проводячи ж продуману експортну політику, слід забезпечити, щоб нинішня кількість переросла в якість — у налагодження експортоспроможних високотехнологічних виробництв.

Водночас хочу наголосити, що мова не йде про подальший ухил у бік переважного розвитку саме експортоорієнтованого сектора економіки України. Глобалізація для України може означати і певне зменшення частки експорту у ВВП, але не за рахунок скорочення його фізичних обсягів, а завдяки зміцненню і переважному розширенню внутрішнього ринку.

На чому слід сконцентруватись, якими бачу напрями перетворень зовнішньоторговельного сектора? Передусім — ширше запроваджувати принципи вільної торгівлі з іншими державами через укладання угод про вільну торгівлю без вилучень і обмежень з дедалі більшою кількістю країн та регіональних угруповань.

Проблема ця — вельми складна і неоднозначна. Тому серйозно дискутується в політичних колах, урядових структурах, часом переростаючи, на жаль, із суто економічної в політичну. І це не може не турбувати, оскільки надто політизовані підходи стають гальмом на шляху реформ економіки, розширення сфер зовнішньої та внутрішньої торгівлі.

Головне — виходити з прагматично визначених національних пріоритетів. Все, що суперечить їм, здоровому глузду, необхідно рішуче відкидати. Все, що вигідно і принесе користь, — усіляко розвивати. З огляду на це входження до Єдиного економічного простору (ЄЕП) розширює торговельні можливості України, оскільки розглядається українською стороною в ракурсі створення зони вільної торгівлі без обмежень і вилучень.

Переконаний: втілення цієї мети працюватиме на нашу економіку. Країни, що підписали угоду, є давніми партнерами і сусідами України. Там перспективні ринки для українського товаровиробника. І що, не скористатися цим, піддавшись ейфорії антипатій до тієї чи іншої незалежної держави?

Розумію, що все не так просто. Викладаючи свою точку зору, прагну поважати інші, цілком протилежні. Але при цьому закликаю до позитиву: відкиньмо все, що стосується політико-ідеологічних штампів і можливих політичних дивідендів, виходьмо лише з чистої прагматики, з економічних інтересів України.

Що ширшим буде коло наших партнерів, що більше ми матимемо зон вільної торгівлі без вилучень і обмежень, то швидше і легше увійдемо в процеси економічної глобалізації.

Водночас важливо пам’ятати, що прийняття України до Світової організації торгівлі — обов’язкова умова нашого майбутнього входження до зони вільної торгівлі з Євросоюзом і загалом значної активізації співробітництва та інтеграції у його структури. Тому нам слід вибудувати таку методологію стосунків з країнами–членами ЄЕП, яка базуватиметься на стандартах ЄС і забезпечуватиме створення в перспективі спільного європейського економічного простору. На мою думку, Україна має вести активні консультації з іншими партнерами по ЄЕП з проблем, пов’язаних із вступом до СОТ. Це в інтересах самої України, яка прагне забезпечити якнайкращі умови свого вступу до СОТ.

Ще раз наголошу: Україна прагне стати членом Євросоюзу. Але розглядати нас як кандидата на вступ до нього будуть виключно за умови відповідності відомим Копенгагенським критеріям. Це означає: бути демократичною державою, створити ринкову економіку і бути конкурентоспроможними. Без сильної економіки стати членом ЄС неможливо. Тому і на Сході, і на Заході мусимо шукати свій економічний інтерес.

Жорсткі, а часом жорстокі умови конкуренції вимагають від нас удосконалити практику захисту інтересів вітчизняних експортерів. Адже, відчувши нашу неспроможність у цьому аспекті, вітчизняного експортера просто затиснуть професіонали, які знаються на правових тонкощах і казуїстиці судових справ у рамках СОТ.

Водночас досвід інших держав переконує, що найефективнішим засобом захисту або нападу в антидемпінгових, субсидіарних або компенсаційних розслідуваннях, є, крім юридичної підготовки самого підприємства, узгоджені та сильні дії усіх державних і громадських інституцій: зустрічі керівників держави на найвищому рівні; міждержавні торгові комісії; повсякденні контакти торгово-промислових палат та інших об’єднань підприємців.

Важливим чинником нарощування й удосконалення структури українського експорту є фінансовий. Без фінансових вливань неможливо вивести експортний потенціал на якісно новий рівень, що відповідав би домінуючим тенденціям діяльності у світовій економіці. Ключ до цього — нарощування обсягів інвестування і кредитування реального сектора економіки з одночасним зниженням кредитних ставок та збільшенням термінів надання кредитів, впровадження нових фінансово-кредитних технологій та інструментів державної підтримки і розвитку експорту продукції, насамперед страхування комерційних і некомерційних ризиків експортних кредитів.

І джерела нарощення обсягів фінансування відомі: гроші, що є в населення; гроші, які перебувають поза банками і обертаються в «тіні»; гроші, що отримаємо від підвищення доходів банків; іноземні інвестиції.

Фінансовий ресурс — один із найважливіших чинників перемоги у глобальній конкурентній боротьбі. І слід шукати різні джерела для його збільшення. Чому Угорщина, Польща, Чехія, Естонія доволі швидко й відносно безболісно ввійшли у глобальну світову економіку? Зокрема й тому, що їм вдалося ефективно мобілізувати внутрішні ресурси, а також тому, що до них активно пішли іноземні інвестиції у вигляді грошей і технологій. На кожного громадянина цих країн припадає майже дві тисячі доларів США; в Україні ж, хоч як це прикро констатувати, маємо менше однієї сотні доларів іноземних інвестицій.

У чому ж коріння такого разючого контрасту?

В Україні допущено ряд істотних помилок і прорахунків, які й призвели до відставання. Ми порушуємо основні постулати апробованих у світі моделей залучення інвестицій. Адже вони йдуть туди, де інвестори вбачають найменший ризик та відносно вигідніші умови повернення капіталу, де економіка демонструє ознаки довготривалого зростання. Ми ж належимо до країн з відносно високим рівнем ризиків — політичних, економічних, правових. Іноземне інвестування найбільше стримують: недосконала практика правозастосування в Україні; обтяжлива фіскальна політика з непрозорим адмініструванням та хаотичним нагромадженням пільг; надмірне регуляторне втручання держави.

Думаючи про інвестиційну перспективу, ми просто зобов’язані розв’язати наболілу проблему захищеності інвесторів та кредиторів. До речі, вона стосується всіх структурних елементів фінансового ринку. Далі відтягувати це не маємо права, хоча й розуміємо, що навіть за найсприятливіших підходів мине певний час, поки іноземний інвестор нарешті повернеться обличчям до нашої країни, переконається, що, вкладаючи гроші в українську економіку, він матиме перспективу й належну віддачу.

Надзавданням слід вважати максимальну активізацію внутрішнього капіталоутворення і процесів інвестування. Без цього не прискоримо процесів економічного зростання, не надамо їм здорової основи і високої якості. До того ж іноземний капітал ніколи не йде до країн, у яких відмовляється працювати вітчизняний.

Банківський сектор України як найрозвиненіший і найгнучкіший елемент ринку капіталів буде визначальним чинником, від якого залежатимуть інвестиційні процеси в українській економіці. Тому ми зобов’язані швидко (саме напередодні вступу України до СОТ) зробити його адекватним сучасним вимогам та критеріям конкурентоспроможності глобального інвестиційного середовища.

Адже глобалізація, окрім незаперечних плюсів для банківського бізнесу, пов’язаних із зростанням філіальної мережі, розширенням кола клієнтів, опануванням нових форм ведення бізнесу, несе з собою серйозну загрозу, посилення шаленого тиску колишніх, традиційних і нових конкурентів. Як наслідок — банки змушені одночасно конкурувати у багатьох сегментах фінансового ринку не лише між собою, а й із багатьма іншими фінансовими інститутами. Потрібні, отже, нестандартні, на випередження рішення, що визначають стратегію розвитку банківського сектора та підвищення його конкурентоспроможності.

Показовим у цьому сенсі є те, що проект Комплексної програми розвитку банківської системи України на 2003—2005 роки спільно розробляли професіонали Нацбанку, фінансової сфери держави і зарубіжні фахівці, враховуючи перспективу інтеграції вітчизняної банківської системи у світовий фінансовий простір.

Що ми робимо для зміцнення конкурентних позицій українських банків в умовах майбутнього відкритого до зовнішнього світу конкурентного середовища?

По-перше, продовжуємо обраний шлях консолідації банківського сектора, стимулюємо злиття і приєднання банків, а також їх кооперацію з іншими фінансовими інститутами. Адже невисокий рівень капіталізації української банківської системи, наявність великої кількості малопотужних банківських установ спричинюють абсолютно очевидні проблеми у фінансовій та банківській сферах.

По-друге, наполегливо й послідовно працюємо над прискоренням процесу удосконалення законодавства з питань банкрутства. Проблема ця вельми актуальна. Якщо ми не знайдемо її ефективного розв’язання, то й надалі консервуватимемо існування старих, неконкурентоспроможних структур, гальмуючи процес структурного оновлення економіки загалом.

І, по-третє, ми вже розробили проект змін до законодавства з питань реєстрації та діяльності філій іноземних банків в Україні. Важливо, що в ньому запропоновано однаковий правовий режим діяльності для українських та зарубіжних банків.

Швидкоплинність змін у світовому фінансовому просторі, зростання конкуренції на фінансових ринках вимагають розширення фінансового інструментарію, видів банківських послуг, забезпечення безперервності процесу впровадження фінансових інновацій. Для України це насамперед пов’язано зі створенням масштабної іпотечної системи, включенням на повну потужність механізмів лізингу, передусім фінансового, активним розвитком кредитування населення. Адже запровадження іпотеки, зокрема, створить додаткові можливості для залучення інвестицій у пріоритетні галузі; зменшить ризик інфляції шляхом перенаправлення грошових коштів із поточного споживання у заощадження. Впровадження інструментів фінансового лізингу дасть змогу українським виробникам виходити на міжнародні ринки технічно складних виробів (авіаційний, суднобудування та ін.).

Збільшенням обсягів кредитування громадян ми стимулюватимемо розширення внутрішнього ринку в країні через нарощування платоспроможного попиту.

Розв’язати ці проблеми можна виключно на основі цілої низки взаємопов’язаних і несуперечливих законів. Вселяє надію те, що більшість із них уже прийнята парламентом у першому чи другому читанні.

Робота у глобальному фінансовому середовищі вимагає органічного поєднання принципів гнучкості та жорстких правил економічної безпеки. Факт незаперечний, що, реформуючи банківську систему для роботи у нових умовах, ми прагнемо відкрити нові ринки, стврювати нові можливості та інструменти для комерційних банків, спростити процедури їх звітності. Водночас впроваджуємо систему жорсткого контролю за діяльністю банківських установ.

Швидкий поступ глобалізаційних процесів висуває перед нами важливе завдання підвищення стійкості банківської системи до криз. Це, імовірно, один із найважливіших уроків, які ми винесли з глобальної фінансової кризи 1997—1998 років та несприятливих тенденцій на світових фінансових ринках у період 2001—2002 років. Тому ми робимо акцент на використанні засобів превентивного контролю за банківською діяльністю та ранньому виявленні ризиків і запобігання їм. Причому такий контроль передбачає нагляд на консолідованій основі, тобто контроль за спорідненими установами банку.

Нині проводиться активна робота з побудови нових форм управління на основі власних систем оцінки ризиків. Тільки на їх основі ми розроблятимемо стратегію нагляду за конкретним банком. Остаточний перехід до цієї системи відбудеться 2005 року. І, нарешті, удосконалюємо корпоративне управління банків. Зокрема, переходимо до прискіпливої оцінки ефективності роботи спостережних рад та служб внутрішнього аудиту.

Глобалізація надзвичайно загострює проблеми корупції і криміналізації бізнесу. Адже глобальна лібералізація економічної діяльності створила сприятливіші можливості не тільки легальному, а й нелегальному бізнесу. Це потребує енергійних, погоджених міжнародною спільнотою заходів боротьби з кримінальною та корупційною діяльністю у фінансовій сфері. Виходячи з цього, Національний банк підготував відповідні зміни до нормативно-правової бази, розробив механізми та процедури обміну інформацією про сумнівні операції між банками та уповноваженим державним органом, а також механізм обліку таких операцій.

Приймаючи міжнародні «правила гри», аудит українських банків уже нинішнього року буде проведений за міжнародними правилами і стандартами.

Формуючи повноцінний ринок капіталу, здатний підштовхнути українські підприємства до розвитку, ми мусимо дати новий імпульс використанню фондових, страхових, пенсійних активів. Необхідно створити ефективні механізми вільного переливання фінансових ресурсів між різними сегментами ринку капіталів та, що особливо важливо, у реальний сектор економіки. Певен: настав час подумати й над ефективнішими підходами у галузі регулювання експорту капіталів. Адже без цивілізованого легального інвестування за кордоном, необхідного для створення за межами України комерційних «точок опори», зокрема з метою оперування маркетинговими та сервісними мережами, годі й сподіватися на вихід на найбільш конкурентні іноземні ринки, особливо ринки машин і обладнання.

Кілька міркувань щодо макроекономічних засад розвитку ринку капіталів.

Незаперечна істина: капітали йдуть на ринки, що характеризуються стабільністю і передбачуваністю, пропонують позитивні зрушення. Відтак ми над усе дбаємо про стабільність гривні, суворо контролюємо інфляційні процеси і, в підсумку, зберігаємо основи стабільності макроекономічного каркаса держави. В цьому полягає запорука успішних економічних перетворень, розширення внутрішнього ринку, зростання доходів населення.

Упродовж останнього десятиліття Україна отримала унікальний досвід. Позаду гіперінфляція, катастрофічне падіння виробництва та життєвого рівня населення, труднощі макроекономічної стабілізації. Сьогоднішня макроекономічна ситуація вселяє оптимізм. І це не просто слова. Зростає ВВП, маємо високі позитивні сальдо зовнішньої торгівлі і рахунку поточних операцій платіжного балансу, цілком прийнятний рівень інфляції, стійку гривню.

Усе це засвідчує, що ми здатні прискорити економічне зростання, здійснити необхідні структурні реформи, наростити конкурентоспроможність нашої економіки на світовому ринку. Але для цього треба виконати ще одну обов’язкову передумову — просунутись по шляху демократичних перетворень. Глобальна економіка дедалі більше диктує актуальність впровадження таких принципів політичної організації суспільства, як верховенство права, прозорість прийняття державних рішень та рівність доступу до інформації, активне залучення інститутів громадянського суспільства до визначення пріоритетів суспільного розвитку та контролю над цими процесами.

Демократія немислима без стійкої політичної влади у державі, ефективного розподілу владних функцій і повноважень між головними структурами влади. Економічні, інші реформи приречені на провал, якщо не буде створено надійного і динамічного інституту влади, що базується на принципах демократії.

Тому конституційні зміни, спрямовані на реформування політичної системи країни, мають надати нових імпульсів соціально-економічному, політичному, морально-етичному розвитку країни.

Яких же найголовніших завдань необхідно досягти у процесі політичного реформування?

Ми просто приречені зробити такий поворот у психології людей, коли вони відчують, що влада, обрана ними, від них повністю залежна. Мікроклімат, який існує досі, треба принципово змінювати. Якщо суспільство повірить владі і належно контролюватиме її дії, кожен громадянин неодмінно відчує свою відповідальність за долю Вітчизни. На моє глибоке переконання, головним чинником стане не підкуп чиновників, не всіляке задобрювання їх для досягнення певного результату, а воля народу, обов’язкова для влади. Отже, я переконаний, влада буде відповідальною за свої дії.

Нам потрібно досягти такого стану, коли влада мобільно і чутливо реагуватиме на економічну і політичну ситуації у країні, прагнутиме ухвалювати чіткі рішення і, не менш важливо, — добиватиметься їх безумовного виконання. Тоді ефективно запрацює ланцюг: влада відповідальна перед людьми — народ сповна набирає ваги, визначеної конституційними нормами.

Дозволю собі висловити ще одне міркування, що випливає з логіки політичної реформи. Бізнес украй необхідно відділити від влади, як це є у західних демократичних країнах. Найголовніша причина прагнення підприємців, будь-що пробратися до влади полягає в тому, що владні структури забюрократизовані і заангажовані, не розуміють потреб бізнесу. Спрацьовує рецидив радянської системи: бізнесмен — найбільший ворог. Погодьтеся, хибна позиція. За ринкових відносин слід турбуватися про розвиток вільного підприємництва, ініціативи, аби бізнесові структури відчули повний захист. Лише таким чином ми відлучимо їх від політичних процесів. Енергія бізнесу має йти в діло, а не на боротьбу за місце під сонцем.

За внутрішньою сутністю я оптиміст. Аналізуючи нашу перспективу, сподіваюся, що врешті-решт розум і добра воля переможуть. Минуть десятиліття, і грядущі покоління, які житимуть на нашій землі, судитимуть про нас із того, що передали ми їм у спадок. Відійдуть у вічність протистояння та інтриги, залишиться результат — судія наших діянь. Відтак історична місія політичної еліти нинішньої України полягає саме в тому, щоб, здолавши протистояння і амбіції, зробити правильні, вивірені кроки складним шляхом прогресу і процвітання країни. Важливішої й відповідальнішої місії я не уявляю.