Україна і Китай: "дружній спаринг" у різних вагових категоріях

В останні два роки уряд України покладає великі надії на посилення торговельно-економічного співробітництва з Китайською Народною Республікою. Очікується, що ключовою подією нинішнього року має стати візит до Пекіна президента України Віктора Януковича, під час якого планується підписати п'ятирічну Програму розвитку відносин стратегічного партнерства між Україною та КНР, а також Договір про дружбу та співробітництво між країнами. Наскільки реальні ті вигоди та можливості, особливо довгострокові, які обіцяє Києву китайський вектор? І, нарешті, з якими ризиками поєднується активізація співробітництва?

За підсумками 2012 р. товарообіг Китаю та України становив близько 10 млрд дол. При цьому дефіцит зовнішньої торгівлі з Китаєм становив близько 6 млрд дол. У 2013 р. українським експортерам удалося наростити обсяги експорту в Китай, у результаті чого за січень-серпень поточного року він зріс на 46% порівняно з аналогічним торішнім періодом. Однак через великі обсяги китайського імпорту дефіцит зовнішньої торгівлі з цією країною в результаті все одно знизився незначно.

Аби дати оцінку перспективам українсько-китайського співробітництва, необхідно розуміти мотивацію дій кожної зі сторін. Для України Китай є величезною фінансовою ресурсною базою. За результатами 2012 р. іноземні інвестиції КНР становили 87,8 млрд дол., збільшившись на 17,6% порівняно з показниками 2011-го. Китай інвестував у фінансові компанії 10 млрд дол. і ще 77,7 млрд - у реальний сектор світової економіки. Пекін здійснив 457 угод зі злиття та поглинання загальною вартістю 43,4 млрд дол. За підсумками вересня 2013 р. золотовалютні резерви КНР продовжили зростати, перевищивши 3,66 трлн дол. На тлі нестабільності на світових товарних і фінансових ринках Пекін змушений вибирати інвестування в потенційно цікаві активи. Ця політика повністю збігається з курсом активізації зростання внутрішнього споживання, узятим близько п'яти років тому керівництвом країни.

На цей час позиція китайських бізнесменів і банків у переговорах про виділення фінансування така: державні гарантії з боку України та страховка кредитних коштів китайськими страховими компаніями. Однак залучати державні гарантії туди, де взаємодіють приватні компанії, виходить досить рідко (та й навряд чи, судячи з наявного українського досвіду, доцільно). Тому підсумкова вартість кредитних
коштів найчастіше робить їх невигідними для українського партнера. Спільні проекти або перестають бути ефективними, або не виконуються.

Істотними бар'єрами в інвестиційних відносинах країн є відсутність у Китаю інформації про інвестиційні можливості в Україні та ставка не на приватних партнерів, а на чиновників і державних партнерів, що підсилює корупційний ефект у відносинах.

На сьогодні, попри деякі спроби залучення китайських інвесторів до реалізації інвестиційних проектів в Україні, знакові приклади успішної реалізації спільних починань, які дали б сигнал широкому бізнес-співтовариству Китаю, відсутні. Більшість ініційованих проектів обмежуються підписанням меморандумів про співробітництво й не доходять до фази інвестиційних угод та освоєння інвестицій. Багато які з них, як, наприклад, угода Sinosteel по Криворізькому ГЗКОРу, China Jiangsu International Economic-Technical Cooperation Corp. по будівництву доріг і розв'язок у Запоріжжі, Sinomach по створенню індустріального парку в Одеській області, попросту не відбулися.

Частка китайських інвестицій в Україні мінімальна. Станом на початок нинішнього року в економіку України було спрямовано лише
11,4 млн дол. прямих інвестицій з Піднебесної, що становить 0,02% від загального українського показника. При цьому китайські інвестиції спрямовуються насамперед в операції з нерухомим майном, оренду та надання бізнес-послуг, торгівлю і ремонт автомобілів, а також побутових виробів.

У перспективі найближчого десятиліття, виходячи зі спрямованості на збільшення внутрішнього споживання, Пекін буде нарощувати імпорт сировини, концентруватися на придбаннях сировинних активів і намагатися підвищити якість випущеної продукції, що за умов, які склалися в поточній ситуації, приваблює й Україну, котра потребує припливу інвестицій і капіталу. Зростання сировинного імпорту особливо в сфері АПК збігається з нинішніми перевагами офіційного Києва, який зацікавлений у збільшенні експорту сировинних товарів і напівфабрикатів у Китай для того, щоб компенсувати просідання по зовнішній торгівлі з РФ. Крім того, розширення доступу до дешевих китайських кредитних ресурсів виглядає досить привабливо за умов закриття ринків запозичення для України та складнощів переговорів із МВФ.

Однак тут точки дотику інтересів китайської та української сторін фактично закінчуються й починаються проблеми конкретних підходів до співробітництва.

Сільське господарство

Зростання населення Китаю та підвищення його добробуту, зменшення прибавки врожайності, погіршення якості китайських земель, перспектива дефіциту води, зміни клімату є серйозними викликами для продовольчої безпеки країни. На даний момент, за оцінками експертів, цій державі необхідно близько 50 млн га додаткових орних земель.

Залежно від особливостей агропромислового комплексу в різних державах, національних законодавчих баз та економічних ризиків Китай використовує різні методи входження капіталу в АПК: придбання землі (Австралія, Франція), оренда (Бразилія, Аргентина, Росія), надання сільськогосподарських машин і робітників на заміну частини врожаю (Венесуела, Зімбабве). За умов відсутності ринку продажу сільськогосподарських земель в Україні КНР, мабуть, робитиме ставку або на другий, або на третій сценарій. Однак ключовим ризиком при цьому залишається відсутність реальних гарантій захищеності інвестицій і можливості для розширення бізнесу. У цьому контексті відкриття та розширення кредитних програм для України може розглядатися в Пекіні як інструмент захисту китайських інвестицій. Однак рівень невизначеності залишатиметься для них досить високим, що стримуватиме темпи посилення присутності на українському ринку. Так, на продовження кредитування економіки України може вплинути чистота використання коштів, виділених наприкінці 2012 р. за кредитними угодами в агротехнічний сектор (3 млрд дол.) і сферу енергетики (3,7 млрд дол.).

Сьогодні основна частка українського експорту в КНР припадає на кукурудзу та соняшникову олію. При цьому українською та китайською сторонами розглядається питання створення агропромислових парків. Основні вектори для інвестицій, які найбільш привабливі для китайської сторони, - це вирощування олійних, зернових і бобових культур, овочівництво, виробництво комбікормів, рослинних олій, ветеринарних медикаментів і тваринництво.

Однак серйозною проблемою є те, що на сьогодні дуже мала кількість учасників ринку здатна запропонувати достатні площі земель для китайських компаній. Крім того, більшість великих агрохолдингів мають досить непрозору бухгалтерію та бізнес-схеми, які навряд чи підійдуть інвесторам. Тому китайські інвестори швидше спробують зайти на ринок через схему оренди державних земель, ніж придбання приватних компаній і створення з них великого агрохолдингу. Але такий варіант може розглядатися не в найближчій перспективі. Поки що Пекін, найшвидше, робитиме ставку в Україні на надання кредитних коштів та обладнання за частину врожаю.

До цього необхідно додати, що в Китаї поширене нераціональне культивування, надто щільне засівання, надмірне використання хімічної продукції, у результаті чого ґрунти стрімко втрачають родючість. Так, однією з основних причин великої ерозії ґрунтів Китаю та евтрофікації його природних водойм є надмірне використання хімічних добрив. За даними китайських експертів, річна кількість хімічних добрив, які використовуються в КНР, у 2,5 разу вища за середньосвітовий рівень; площа забрудненої хімікатами орної землі становить 9,5 млн га. Із проблемою інтенсивного використання добрив китайськими компаніями вже зіштовхнулися в Росії. Це формує підвищені ризики й для українських земель у разі приходу китайських компаній на ринок сільгоспвиробництва в Україні.

Високотехнологічний сектор

У питаннях співробітництва у високотехнологічних галузях Україна й Китай мають діаметрально різні пріоритети. Якщо Київ таке співробітництво вбачає в інвестуванні в українські підприємства або, у крайньому разі, в обміні технологіями, то Пекін робить ставку лише на одержання доступу до нових для себе технологій з організацією виробництва на своїй території.

Приміром, інтерес КНР до двигунів українського виробництва може бути зумовлений проблемами, що виникли в Пекіна в процесі завершення робіт над винищувачем п'ятого покоління J-20 і пов'язані з недостатньою потужністю двигуна, нездатного здійснювати польоти на надзвукових швидкостях. Замовлення в Україні на форсажний двигун для L-15 потенційно можуть бути призначені для одержання технологій і розробки вдосконалених установок для J-20.

Китайські авіабудівники намагаються освоїти виробництво літаків різного типу, тому залучають до реалізації проектів фахівців тих країн, які володіють новітніми технологіями в галузі авіабудування. Це пояснює тісне співробітництво України з Китаєм у цій галузі, яке спостерігається останнім часом.

Однак китайська сторона наполягатиме на спільному виробництві двигунів, щоб одержати доступ до українських технологій. Щодо ДП "Антонов" китайська сторона виявляє інтерес до доступу до нових цифрових технологій і систем українських регіональних літаків, а також до проекту Ан-178. Ключовим ризиком є використання вітчизняних технологій для створення китайських зразків, що мають значно більший фінансовий ресурс для організації масового виробництва. Зокрема, ДП "Антонов" уже брало участь у створенні регіонального літака ARJ21 (проектування крила) і Юнь-8 (його прототипом є Ан-12). Крім того, Пекін має у своєму розпорядженні значно більші можливості щодо збуту продукції, беручи до уваги його позиції на ринках Африки, Південної Америки й Південно-Східної Азії. Попри запевняння представників українських компаній "Мотор-Січ" та "Івченко-Прогрес", китайські виробники, одержавши технології, здатні протягом двох-трьох років здійснити технологічний прорив у цій галузі.

Китайських розробників неодноразово обвинувачували в незаконному використанні, наприклад, російських розробок і технологій в авіабудуванні. Так, китайський палубний винищувач J-15 має велику подібність із російським Су-33 - основним російським літаком палубної авіації.

Також Пекін обвинувачували в незаконному використанні креслень, посилаючись на копіювання російського винищувача далекої авіації Су-27. В 1990-х роках Китай начебто планував закупити партію таких літаків, але після ознайомлення з кресленнями відмовився від угоди вартістю в кілька мільярдів доларів. Невдовзі з'явився J-11 - літак, схожий на Су-27.

Очевидно, що аналогічна ситуація характерна для секторів військово-промислового комплексу, електронної та космічної промисловості.

Збереження такої політики в сфері напрямків спільної діяльності у високотехнологічних галузях має ресурс п'ять-сім років, після закінчення якого Китай матиме достатні знання, які не потребуватимуть участі українських партнерів. Після цього інтереси Пекіна в Україні концентруватимуться винятково на сировинних і ресурсних проектах.

Фармацевтичний сектор

Китайська фармацевтична промисловість характеризується високими темпами приросту. Очікується, що у 2015 р. Китай стане другим за обсягом фармацевтичним ринком у світі. У 2012-му обсяг виробництва фармацевтичної продукції Китаю становив 294 млрд дол. Нині КНР - світовий лідер з виробництва активних фармацевтичних інгредієнтів (АФІ). Виробничі потужності дають змогу виробляти 1,5 тис. видів АФІ, 4,5 тис. найменувань готових лікарських засобів і понад
40 видів вакцин. Україна - один із найважливіших партнерів для КНР у фармацевтичному секторі в Центральній і Східній Європі й має великий виробничий потенціал, а також зростаючий ринок споживання лікарських засобів. Зовнішньоторговельний обіг фармацевтичної продукції Китаю збільшується щороку на 20%. Обсяг експорту китайських препаратів в Україну у
2012 р. становив 159 млн дол., порівняно з торішнім аналогом приріст досягнув 4%.

Однак перешкодами для розширення присутності китайської фармацевтичної продукції на вітчизняному ринку є політика імпортозаміщення, яку проводить держава та яка проявляється в низці законотворчих ініціатив з підтримки національного виробника, цінове регулювання, сертифікація на відповідність вимогам належної виробничої
практики.

Водночас доступ українських компаній на китайський ринок ускладнюється високим рівнем протекціонізму з боку офіційного Пекіна. У зв'язку з цим КНР робитиме ставку на збільшення імпорту фармацевтичної продукції на український ринок, продовжуючи стримувати вкрай скромні спроби експансії української продукції на ринок Китаю.

Транспортно-логістичний сектор

Китай зацікавлений у розвитку логістично-транспортної системи України, яка дала б змогу прискорити та здешевити вантажне й пасажирське сполучення КНР із країнами європейського співтовариства. Під час останніх переговорів української делегації в Пекіні особлива увага приділялася розвитку портової інфраструктури. Аналогічний інтерес до портових активів китайські компанії й державні фонди виявляли в різних країнах.

Очевидно, що інтерес до портової інфраструктури України з боку КНР підсилюватиметься. Однак сумнівно, що китайські інвестори будуть допущені до портів, беручи до уваги конкуренцію й інтереси провідних ФПГ України, які контролюють нині цю сферу.

Крім того, об'єктивні проблеми виникають і з приводу можливості китайських інвесторів знайти та одержати доступ до вільних земельних ділянок на береговій лінії, які підходили б для прийому великотоннажних суден.

Висновки

У зв'язку з викладеним вище є сумніви в тому, що Україні вдасться наростити приплив китайських інвестицій, а також істотно збільшити експорт для "виходу в нуль" у двосторонньому торговельному співробітництві. Нинішні його темпи не призведуть до значного зменшення від'ємного українського сальдо в торгівлі з Китаєм. Нинішнє швидке зростання експорту в цю країну й перевищення темпів зростання імпорту в п'ять разів, на тлі їхніх обсягів, не є істотним позитивним фактором для української економіки.

При цьому існує висока ймовірність втрати технологічних та інноваційних переваг у низці промислових галузей і передачі технологій КНР. У середньостроковій перспективі основу двосторонньої торгівлі, як і раніше, становитиме експорт української сільськогосподарської продукції та руди. Разом із тим очікується зростання обсягів імпорту і розширення товарної номенклатури товарів, що поставляють із Китаю. У фінансовій сфері спостерігатиметься подальше нарощування кредитування з боку державних фінустанов КНР під державні гарантії України. Однак, оскільки одержувачами кредитів виступатимуть в основному державні компанії, ефективність залучення таких кредитів буде незначною.

Підписання й, що важливіше, початок практичної реалізації зони вільної торгівлі з ЄС може стати стимулом для активізації китайських інвестицій в Україну. При активному розширенні торговельного співробітництва по лінії Україна-ЄС Китай може бути зацікавлений у створенні на території України виробничої бази для подальшого експорту на ринок Європи. За нашою інформацією, китайці розглядають південні області України як найперспективніші для створення виробництв.

Зазначимо, що паралельно Пекін активізує співробітництво з сусідньою Білоруссю, де планує серйозні інвестиції у виробництво на базі спеціально створених індустріальних парків. У разі реалізації відповідних проектів у Білорусі й Україні (за умови підписання ЗВТ з ЄС) офіційний Пекін одержить додаткові можливості для виходу своїх компаній на ринки країн МС та ЄС, використовуючи ці держави. Це, своєю чергою, значно підсилить позиції Китаю в Європі без активізації торговельних конфліктів із двома основними гравцями: ЄС і Росією.

За такого розкладу державі слід продовжувати політику диверсифікації геоекономічних зв'язків, щоб не потрапити в геополітичну залежність. Співробітництво з Китаєм може бути вигідним для України в тому разі, якщо державі вдасться вибудувати політику, що базуватиметься на двох основних принципах.

По-перше, в Україні мають з'явитися жорсткі законодавчі умови щодо якості продукції, екологічних норм і соціальної відповідальності бізнесу. У цьому контексті адаптація українського законодавства до європейського може відіграти позитивну роль. Однак цих змін, на наш погляд, буде недостатньо.

По-друге, враховуючи різну геополітичну й геоекономічну вагу Києва й Пекіна, Україні не варто значно стратегічно орієнтуватися на Китай, попри всі очевидні економічні вигоди. Україна має здійснювати політику диверсифікованого геоекономічного підходу, розглядаючи співробітництво з Китаєм на рівні відносин із Росією та ЄС, при цьому активно розвиваючи відносини з арабським світом, Туреччиною і, меншою мірою, з Індією.