Пора. В українській економіці ліміт дурниць і жадібності вичерпаний

Слідом за політичною ситуацією до так званої точки біфуркації (критичного стану системи, за якого вона стає вкрай нестійкою та залежною від впливу дрібних факторів) підійшла й ситуація в українській економіці. Її системні проблеми, що давно накопичувалися, в останні два тижні помножилися на різко зрослий коефіцієнт політичної нестабільності. Видимі зовнішні прояви цього загострення - стрибок курсу долара вище 9 грн, різке підвищення дохідності державних зобов'язань, фактичне заморожування ділової та інвестиційної активності, що веде до неминучого подальшого падіння надходжень до й так незбалансованого держбюджету.

І хоча до кінця тижня ситуацію на валютному ринку все-таки вдалося частково стабілізувати, простих і безболісних розв'язань проблеми зростаючого держборгу та макроекономічної стабілізації, як й у випадку з політичною кризою, поки що не проглядається. Офіційний Київ у пошуку джерел латання бюджетних дірок воліє й надалі покладатися на "братню" допомогу Росії з усіма ризиками, що з цього випливають. До речі, у четвер С.Арбузов і Ю.Колобов не змогли добитися від Д.Медведєва ні грошей, ні підняття шлагбаумів на кордоні: ці питання вирішувати президентам і за зачиненими дверима…

Єдина здорова альтернатива зростаючій залежності від "доброї волі" Кремля - досягнути домовленостей про фінансування з боку ЄС/США/МВФ, вікно можливостей якого начебто відкрилося в минулі вихідні. Однак це потребуватиме складних і електорально непопулярних рішень, на які навряд чи, з урахуванням наближення президентських виборів, зважаться як влада, так і нинішня парламентська опозиція.

Зовнішні прояви

Звістки про ескалацію насильства в центрі української столиці та її жертви, що стали топ-новинами всіх світових ЗМІ, не могли не позначитися на фінансових ринках і банківській системі, які до того зберігали відносний імунітет до подій на Майдані й довкола нього. Принаймні серйозного відпливу банківських вкладів не спостерігалося фактично до останнього тижня січня.

Повідомлення про відмову Росії вчасно надати черговий 2-мільярдний транш з обіцяних раніше 15 млрд дол. стало найпотужнішим додатковим каталізатором ринкової нестабільності, адже російські допінгово-боргові ін'єкції є тепер мало не єдиним джерелом зовнішнього фінансування для української держскарбниці. Уже 31 січня котирування п'ятирічних українських CDS (Credit Default Swap, спрощено - страховка від дефолту) перевищили позначку в 1000 базисних пунктів (1053, для порівняння: ще 17 січня вони коштували 693 б.п.).

У понеділок, 3 лютого, ТБ-трансляція (без)дії, що відбувається в парламенті, остаточно розвіяла надію на швидке компромісне вирішення політичної кризи, яка ще було жевріла. Масова втеча тіньових та інших капіталів із країни (DT.UA №3 від 31 січня 2014 р., "Невільне падіння"), яка стартувала ще минулого тижня,очевидно, почала набувати панічного характеру. Саме вона, а не паніка населення, спровокувала те небачене збільшення обсягів торгів на міжбанку, що так вразило уяву спостерігачів.

При цьому серед скоріше спостерігачів, ніж активних учасників процесу тривалий час перебував Національний банк, що й дало змогу, загалом-то, так далеко зайти курсу.

І тут така позиція навряд чи пояснюється лише бажанням банківського регулятора заощадити обмілілі резерви. Адже в його розпорядженні завжди знайдеться кілька вагомих адміністративних важелів, які, будучи шкідливими в середньо- і довгостроковій перспективі, виявляються досить ефективними на короткострокових періодах, коли головне завдання - вчасно погасити вогнище паніки, що зароджується.

Нині наводяться два основні неофіційні пояснення, чому Нацбанк "засушив" проблему у самісінькому зародку. Перше - тому, що помірна й контрольована девальвація гривні (на 10%, аж до 9 грн за долар) нарешті ввійшла в інтереси не лише вітчизняної економіки, а й української влади, а також банківського регулятора, що представляє її на фінансовому ринку.

Саме тому він (регулятор) не те що не придушував девальваційних проявів у самому зародку, а навіть стимулював їх, продовжуючи видавати своїм підопічним рефінансування. Так, на початку цього тижня (3 лютого) з'явилося повідомлення про подовження Нацбанком скасування обмежень на можливість видачі банкам рефінансування (в обсязі до 50% від розміру регулятивного капіталу), запровадженого з грудня минулого року.

Звідси й випливає друга версія пояснення того, що відбувається, яка досить популярна серед учасників ринку. Треба сказати, що формально процедура видачі банкам рефінансування містить далеко не тільки згадані вище обмеження (і стосуються вони здебільшого критеріїв оцінки якості застави, яку банки можуть натомість надати). Тож за бажання завжди знайдеться привід відмовити практично кожному з претендентів на додаткову ліквідність. Із цієї причини учасники ринку багато років скаржаться на вибірковість підходів і нерівноправність доступу до рефінансування. За всіх часів його мали передусім представники близьких до влади фінустанов. Нинішня ситуація не стала винятком. Нібито зараз рефінансування одержали, за одними даними, 21, а за іншими - 60 банків. А пауза, точно так само, як це було восени 2008 р. за В.Стельмаха, саме й дозволила обраним вивести капітали (з допомогою всіляких схем із використанням фіктивних зовнішньоекономічних контрактів) в обраному для цього напрямку.

Чи це так, може показати тільки час та опублікована згодом банківська звітність і статистика. Сьогодні ж поки що ясно лише те, що коли курс долара у вівторок злетів вище 9 грн - ситуація явно почала виходити з-під контролю. Черги, що почали з'являтися ще минулого тижня біля віконець банківських кас і валютних обмінників (аж до останньої декади січня їх не спостерігалося), різко збільшилися - виникла реальна загроза повномасштабної паніки населення. Тільки після цього банківський регулятор приступив до екстрених заходів пожежогасіння (докладніше читайте в матеріалі "Валютний бліцкриг Нацбанку").

Якщо дивитися ширше

Звичайно ж, у нинішній ситуації не можна списувати те, що відбувається, тільки на політичну кризу. Про численні структурні й системні проблеми стагнуючої української економіки добре обізнаний кожен, хто хоч трохи цікавиться її станом. Адже навіть якщо повірити в опублікований Держстатом попередній "нульовий" показник зростання ВВП за минулий рік, навряд чи має когось тішити стагнація в економіці, для якої навіть відновлювальне зростання нині є чимсь недосяжним.

Неправильно в цьому контексті не враховувати й дії зовнішніх чинників, серед яких - досить напружена ситуація на світових ринках, що розвиваються, і остання девальвація валют низки країн, серед яких і ключові торговельні партнери України, зокрема, Росія й Туреччина.

Однак надмірна залежність від зовнішньої кон'юнктури саме і є однією з ключових структурних проблем української економіки. Причому за останні роки, попри всі оголошені програми імпортозаміщення та розмови про необхідність розвитку внутрішнього ринку, ситуація принципово нітрохи не змінилася. Зовнішньоторговельний обіг товарів і послуг, за попередніми оцінками НБУ, становив за минулий рік 186 млрд дол. (або 1,487 трлн грн у перерахунку по торішньому офіційному курсу НБУ 7,993 грн/дол.), перевищуючи таким чином попередню номінальну оцінку торішнього ВВП (1,444 трлн дол.).

А що ж чинники внутрішні? Тотальна корупція, рейдерство, судове свавілля, сваволя силовиків і чиновників (у тому числі постійні спроби адміністративного перерозподілу різних ринків з метою налагодити централізоване стягнення корупційної "ренти") - ось лише деякі найяскравіші характеристики українського підприємницького середовища, що душать економіку зсередини, відбиваючи заодно й будь-яке бажання вкладати в Україну ззовні. Наочний індикатор - більш ніж дворазове зменшення припливу прямих іноземних інвестицій 2013-го (лише 3,27 млрд дол. порівняно з 6,63 млрд роком раніше), а також скорочення капітальних інвестицій (166,9 млрд грн за три чверті 2013-го проти 177,5 млрд за аналогічний період 2012-го).

Та чи не найбільш болючий удар по інвестклімату країни та її кредитному іміджу - перманентний дефіцит держфінансів, що призводить до нарощування держборгу з усіма наслідками, що з цього випливають. І це - головна особливість спадщини екс-прем'єр-міністра Миколи Азарова, який так любив нарікати на "папєрєдніків".

За підсумками 2013-го державний і гарантований борг України сягнув 584 млрд грн (або 73 млрд дол. в еквіваленті), тобто 40,5% ВВП. Для порівняння: ще на кінець 2011 р. він становив 473 млрд грн (59,2 млрд дол.) - 36,3% ВВП. Разом - приріст більш як на 111 млрд грн лише за два роки (і це без урахування останніх офіційних рухів валютного курсу).

Розраховувати, що ситуація цього року поліпшиться або хоча б стабілізується, не доводиться. Адже нинішня версія бюджетного закону передбачає прогноз зростання реального ВВП на 3% (його номінальне значення має збільшиться до 1,653 трлн грн при зростанні податкових платежів до держскарбниці на 11,5%, а митних - на третину (!).

Звісно ж, такий держбюджет приречений на хронічне невиконання, і це підтверджується похмурою реальністю останніх років. Тож уже звично ключовим і найнагальнішим завданням уряду на сьогодні є вирішення проблеми обслуговування зобов'язань і пошук необхідних для цього джерел фінансування, у тому числі зовнішніх.

За останніми опублікованими даними Мінфіну, прогнозні виплати України з обслуговування та погашення діючих кредитів і позик у 2014 р. становлять 125,5 млрд грн. Це майже 28% плану видатків бюджету (447 млрд грн), який теж напевно не буде виконаний. Тобто фактично на обслуговування боргів зараз спрямовується чи не кожна третя бюджетна гривня.

І оскільки зовнішні ринки зараз, із зрозумілих причин, для Мінфіну закриті, Київ воліє поки що покладатися виключно на добру волю Кремля, "солодкі пряники" якого наприкінці минулого року проковтнули з великим задоволенням (зниження цін на газ і обіцянка позичити 15 млрд дол., з яких 3 млрд уже були отримані та на третину успішно "розпиляні").

А через те, що настрої в Білокам'яній (як показали в тому числі і події минулого тижня) можуть бути досить мінливими, ключовим і першочерговим сьогохвилинним завданням стало, як цілком резонно зазначають спостерігачі, утримання і подовження московських домовленостей. Причому в міру реалізації цих домовленостей це завдання стає дедалі більш важливим і довгограючим. Тож українським емісарам, серед яких і сам президент, доводиться дедалі частіше їздити на уклін у Москву чи Сочі. Що означає швидкозростаючу і таку, що вже почала реалізовуватися, загрозу подальшої фактичної втрати суверенітету, при якій реальними господарями на українській території (незалежною країною це буде складно назвати) уже через кілька років будуть зовсім не сьогоднішні політичні лідери та олігархи.

Ці проблеми - прямий наслідок ущербності тієї моделі економіки, яку якщо не створив, то розвинув і зацементував за останні чотири роки нинішній глава держави за посередництва своїх призначенців. На основі своїх власних, так би мовити, соціально-політичних переконань, а також "сімейних" інтересів і цінностей.

Чи є альтернатива?

Поява у минулий уїк-енд повідомлень про те, що Київ за певних умов може все-таки розраховувати на скоординовану фінансово-економічну допомогу з боку США і Євросоюзу, не могла не надихнути прогресивно налаштовані верстви українських громадян.

Тим більше що така інформація надійшла не тільки від Арсенія Яценюка і Петра Порошенка (за підсумками Мюнхенської конференції, яка відбулася у суботу, 1 лютого), але й містилася в опублікованих у в понеділок статтях The Wall Street Journal і The New York Times.

Зокрема, з посиланням на главу дипломатії ЄС Кетрін Ештон повідомлялося, що країни Заходу розробляють план фінансової допомоги Україні, причому "цифри будуть не маленькими". Умовою виділення грошей, за словами пані Ештон, є згода уряду країни на проведення економічних і політичних реформ, а також мирне розв'язання конфлікту.

У понеділок, 3 лютого, інформацію про консультації підтвердили президент Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу, котрий заявив, що Європейський Союз зі своїми партнерами справді обговорює надання фінансової допомоги Україні, а також представник держдепу США Джен Псакі. При цьому остання зробила застереження, що прийняття рішення про економічну допомогу Україні можливе лише після формування Кабміну.

У публікації WSJ із посиланням на неназване високопоставлене американське джерело згадувалося, що "ніхто не дасть їм (Києву) грошей, якщо вони не проводитимуть економічних і політичних реформ, тому що це будуть гроші, викинуті на вітер". Джерела видання в американській адміністрації заявили, що план допомоги Україні можуть розробити лише за два тижні, але для цього треба знати склад перехідного уряду і переконатися, що він уповноважений співпрацювати з МВФ.

Це згадування мимохіть кредитора кредиторів є, на наш погляд, ключовим, тому що зважаючи на неповороткість з прийняттям подібних рішень європейської бюрократичної машини оперативна допомога, альтернативна російським допінговим ін'єкціям, реально може бути отримана тільки звідти.

І саме в МВФ треба з'ясовувати той перелік "певних умов", під які може бути виділене фінансування.

На жаль, ні в представництві фонду в Україні, ні у Вашингтоні поки що ніяк не відреагували на запит DT.UA з проханням дати якісь пояснення з цього приводу. Тим часом, як заявив у четвер, 6 лютого, прес-секретар МВФ Джеррі Райс, хоча фонд готовий допомогти Україні відновити макроекономічну стабільність, якщо країна про це попросить, нова програма кредитування не обговорюється, оскільки українська влада не зверталася з цього приводу.

Як відомо, раніше переговори фонду та офіційного Києва зайшли в глухий кут через небажання останнього виконувати ключові умови МВФ. А саме: забезпечити заходи щодо підвищення гнучкості валютного курсу (читай - відпустити його в більш вільне плавання); амбіційні зусилля з консолідації фіскальної ситуації (скоротити дефіцит держфінансів, для чого буде потрібне заморожування зарплат і пенсій, а також скорочення держапарату); підвищення внутрішніх тарифів на енергоресурси. Ну й, нарешті, "впровадження комплексних структурних реформ, спрямованих на поліпшення бізнес-клімату і підтримку економічного зростання".

Поки що, виходить, Україна виконала лише першу умову. Плюс завдяки зниженню імпортних цін на російський газ стало менш складним завдання бюджетної консолідації та менш болісним - підвищення енергетичних тарифів.

Тобто певна база для відновлення переговорів є. Однак, хоча далеко не тільки автор цих рядків переконаний, що саме домовленості з МВФ - єдиний адекватний і стратегічно правильний шлях для виходу української економіки та її фінансової системи з нинішньої ситуації, реалізація цього сценарію виглядає поки що вкрай сумнівною.

Причому навіть у разі формування якихось варіантів коаліційно-компромісного уряду (які на цей момент навряд чи варто розглядати всерйоз, хоча це допускалося ще минулого тижня). Те саме стосується і можливості формування "уряду технократів", який візьме на себе відповідальність за ситуацію в країні та імплементацію необхідних реформ.

До такого висновку підштовхують "особливості української політичної традиції", зараженої популізмом настільки, що будь-які тверезі погляди в діючому складі парламенту (хоч провладному, хоч опозиційному) тут "не в пошані". А заклики, приміром, того ж Віктора Пинзеника "країна має жити за статками" більше нагадують голос волаючого в пустелі. На підтвердження цих слів достатньо згадати хоча б той факт, що саме опозиція, наприклад, була головним ініціатором скасування "злочинної пенсійної реформи". Яка саме і була ініційована з подачі МВФ як один із способів зменшити дедалі катастрофічніші проблеми системи пенсійного забезпечення. І якщо ця реформа і заслуговує визначення "злочинної", то лише тому, що так і не була доведена до логічного і зрозумілого завершення. Але в такому разі відповідальна опозиція мала б домагатися саме її доопрацювання, а не повного скасування.

Поточна ж ситуація, як уже неодноразово заявляли експерти, потребує термінової ревізії та секвестру держбюджету для приведення головного кошторису країни в більш збалансований стан. Однак для цього знадобиться урізання багатьох статей видатків, у тому числі й соціальних. Взяття відповідальності за реалізацію подібних заходів означатиме ліквідацію політичного майбутнього для їхніх втілювачів. І хоча охочих обійняти прем'єрську посаду вистачає, готовості на серйозні жертвопринесення в нинішньому популістському українському політичному класі - як провладному, так і опозиційному - не спостерігається. "Пиляти" - не різати…

Втім, є ще один альтернативний варіант. Який, крім заходів економії, передбачає латання дір у держскарбниці на кшталт семимільярдної паливно-акцизної (але хто ж себе обділить). А також - пошук нових джерел бюджетних надходжень (від чого обов'язково постраждають інтереси "однопартійців і однодумців", які й так мало не бунтують). Ну хто ж на таке піде?