Не президентством єдиним

Оцінюючи напередодні новорічних свят тривожно низький рівень народної підтримки, Ющенко висунув тезу, що президент не повинен вибудовувати пріоритети своєї діяльності залежно від потреб певного моменту. Навпаки, глава держави зобов’язаний мислити і діяти з позицій якщо не вічності, то, щонайменше, довгострокової перспективи розвитку держави.

Однак для досягнення такої мети недостатньо талантів державного діяча й управлінця — потрібно володіти даром алхіміка і ясновидця.

У виконанні службових обов’язків помічений не був

І все ж таки, попри очевидну логічну нестиковку, коментар Ющенка багатьох обнадіяв своєю симптоматичністю: якщо раніше глава держави з монотонною послідовністю лише обвинувачував своїх опонентів у президентських амбіціях, вважаючи, що їх може мати він і тільки він, то відтепер Віктор Андрійович великодушно припускає можливість власної неучасті в президентських виборах. Ні, не тому, що шансів — нуль, просто «сердце будущим живет, настоящее уныло».

Утім, залишитися у вдячній пам’яті нащадків, пожертвувавши поточною політичною метушнею, — мета хоч і шляхетна, але дуже ненадійна. По-перше, немає жодних гарантій, що пам’ять народу буде саме вдячною, по-друге, невідомо, що робити зараз — мріяти про майбутнє, згадувати про минуле чи все ж таки намагатися якось позначити свою присутність у сьогоденні. Оскільки навіть за дуже великого бажання проігнорувати сьогодення неможливо, ця обставина змусила Ющенка «взяти участь у процесі».

Проте зробив він це вже традиційно «по-особливому». Хоча президентських повноважень цілком достатньо, щоб забезпечити нормальний рівень відносин з Росією і вийти на прийнятні для України параметри ціни на газ, Ющенко, проте, чомусь вважав свою місію виконаною тоді, коли міждержавний діалог був ним заведений у глухий кут, а третина українських підприємств або вже зупинила, або була готова з дня на день зупинити свою роботу через відсутність газу.

На цій стадії паличка-стукалочка в особі Тимошенко виявилася дуже доречною. Ні, Юлія Володимирівна не розраховувала на особливу вдячність президента, але вона не могла навіть припустити, що реакція Банкової буде настільки тенденційною і цинічною. Ще кілька місяців тому Ющенко наполягав на «суто економічній ціні на російський газ» (400—450 дол. за тисячу кубометрів), яка, на його думку, дозволила б Україні «позбутися двозначних відносин із північно-східним сусідом». А тут — на тобі: удвічі дешевший газ виявився в його інтерпретації «неприпустимо дорогим», викликавши лавину панічних заяв упереміш із безпідставними обвинуваченнями. Як іронізував у таких випадках Марк Твен, якщо у вас немає часу або бажання читати те, що пишуть інші, то будьте ласкаві бодай інколи відновлювати в пам’яті те, що повідали світу ви самі.

Аналізуючи цю ситуацію, один з коментаторів CNN влучно відрекомендував Україну державою, в якій президент виконує функції радикальної опозиції, хоча насправді наділений істотними владними повноваженнями. Громадській думці розвинених країн таке поєднання видається абсурдним, а ми настільки звикли, що сприймаємо чергові казуси як належне, буденне.

У чому з Банковою можна погодитися, так це в тому, що ідеальної ціни на газ не існує. А коли так, то будь-яка ціна є підставою для невдоволення та пошуків шляхів її оптимізації. Чому б президентові, озброївшись, з одного боку, цією прописною істиною, а з іншого — своїми посадовими правами та обов’язками, не забезпечити Україні ціну російського газу хоча б на один долар дешевше? Навіщо витрачати свої дорогоцінні сили на демагогію, яка вже викликає в суспільстві обурення?

Звичайно, якби президент сконцентрував на процесі переговорів щодо ціноутворення на російський бодай незначну частину зусиль, витрачених на обстоювання права власності «РосУкрЕнерго» на 11 млрд. кубометрів, то Україна цілком могла б розраховувати на більш прийнятну ціну. Але будьмо реалістами: такого результату дуже важко досягти, якщо перебуваєш, як кажуть в Одесі, «між тут і там».

«И унылую пьесу продолжает тянуть режиссер…»

Не обтяжуючи себе непередбачуваним з погляду наслідків подальшим діалогом із Росією стосовно ціни на газ, Ющенко цілком прогнозовано взявся за звичну роботу — розгромно критикувати Кабмін. Згадавши скоромовкою про помилковість підписання бюджету, він почав наполягати на «нагальній необхідності привести його до реальних параметрів».

Шкода, президент не спромігся хоча б мимохіть згадати про те, що секвестр основного фінансового закону країни означає й певне падіння соціальних стандартів. Якби Ющенко це зробив, то була б зрозуміла не тільки його позиція, а й мотивація Тимошенко, котра прагне будь-що втримати намічений бюджетом соціальний рівень. Крім того, народ отримав би можливість належно оцінити обвинувачення президентом уряду у «зниженні рівня життя».

Ключова теза Банкової — неприйнятний рівень бюджетного дефіциту. Ніхто не заперечує: бездефіцитний бюджет кращий. Але вирішальне значення має не сам факт дефіциту, а його параметри. З цього погляду український бюджет набагато ближчий до оптимального, ніж російський, дефіцит якого в 2009 році становитиме 8% ВВП або навіть 10% — у тому разі, якщо російський уряд не зважиться на скорочення деяких соціальних програм.

Дефіцит бюджету вимагає покриття за рахунок емісійних або інших коштів. Не мудруючи лукаво, секретаріат президента відразу почав обвинувачувати уряд у бажанні «усунути керівництво НБУ, щоб увімкнути друкарський верстат». Частка правди в цьому є: керівництво Нацбанку, якому президент іще 2 грудня дав «кілька днів для стабілізації курсу гривні», за всіма правилами здорового глузду просто зобов’язане якщо не зробити собі харакірі, то принаймні піти у відставку.

Оскільки процедура рефінансування проходила без призначення тимчасової адміністрації з боку НБУ і без часткової націоналізації банків, то фактично весь обсяг наданої грошової допомоги або пішов на купівлю валюти, або був виведений в офшорні зони. З огляду на «вільності», допущені в питанні рефінансування, менеджмент Нацбанку, за логікою речей, і поготів має змінити затишні кабінети на камери попереднього ув’язнення.

До речі, ви пам’ятаєте, як пильні чиновники секретаріату президента протягом півроку залякували суспільство апокаліптичними картинами «жахливого інфляційного тиску», який чинитимуть 6 млрд. грн., виплачених урядом за боргами Ощадбанку СРСР? Правий був поет — велике бачиться на відстані: у випадку з рефінансуванням миттю розійшлося по «своїх» банках і відразу конвертувалося в долари понад 40 млрд. гривень, а від президента та його челяді — ані слова, ані звука. Дивовижна короткозорість!

«Миру провалиться, а мне чтоб чай всегда пить»

Між іншим, найвідчутніший удар по бюджету, яким так переймається президент, завдає саме падіння гривні, оскільки воно ставить під сумнів надходження від ПДВ з імпорту. «Опускаючи» гривню, НБУ також поставив під удар добробут сотень тисяч українців, які мають кредити, номіновані у валюті. Нарешті, падіння гривні — це очевидний поштовх до інфляції, що спочатку зумовлюватиметься ціновим перерахунком імпорту за новим курсом долара, а невдовзі й вітчизняна товарна маса підтягне свої цінові параметри до «загальної тенденції».

Проте рівень інфляційного тиску через знецінювання гривні президенту видався недостатнім. Інакше навіщо призупиняти рішення уряду про обмеження торговельних надбавок на ліки, внаслідок чого ціни злетіли на 25—40%? Чи не надто високу ціну сплачує народ за хибне розуміння припустимого в політичній боротьбі? А якщо розуміння припустимого втрачено, то наскільки далеко може завести неадекватність? І як на все це реагувати — мовчки споглядати?

Благо, у нас уже сформувалося експерт­не співтовариство, коментарі якого можуть трохи вгамувати кипучу фантазію президентського секретаріату. Зокрема аналітики розклали по кісточках неможливість впливу Кабміну на кадрову політику в НБУ і, відповідно, на «запуск друкарського верстата». Та святе місце порожнім не буває, тому президент і його оточення вподобали собі нове пропагандистське «брязкальце» — «неприпустимість зовнішніх запозичень для покриття дефіциту бюджету».

У цьому питанні Банкова залишилася вірною своєму фірмовому стилю — цілковитій відсутності аргументів і бодай якихось переконливих доказів. Разючий дефіцит цих вирішальних чинників доводиться відшкодовувати в пожежному порядку. Отже, чи справді будь-які зовнішні запозичення є згубними для України? Ні. Резонність кожного закордонного кредиту визначається двома чинниками — рівнем зовнішньої заборгованості та відсоткової ставки наданої кредитної лінії.

Щоб адекватно оцінити перший аспект, достатньо врахувати, що рівень зовніш­ньої заборгованості багатьох благополучних економік світу в кілька разів перевищує український. Висновок: з цього погляду зовнішні запозичення не можуть бути приводом для паніки.

Що ж до відсоткових ставок (вартості обслуговування кредитної лінії), то Кабмін розглядає лише найбільш вигідні варіанти. Принаймні зовнішні запозичення, колись здійснені прем’єр-міністром Ющенком, характеризувалися набагато вищими відсотковими параметрами, ніж варіанти, які нині аналізує Тимошенко. Тож перш ніж знову вдаватися до повчань, президенту не зайво було б хоч зрідка відновлювати в пам’яті минуле...

Аморальність підґрунтя останніх пропагандистських ініціатив Банкової настільки очевидна, що лідери ключових європейських країн по суті оголосили Ющенкові бойкот, наклавши негласний мораторій на зустрічі з ним у будь-якому форматі. Можливо, хоч це стане підставою для перегляду нерозважливої, згубної та деструктивної політики президента? Якщо бажання залишитися у вдячній пам’яті нащадків ще не вивітрилося остаточно, то не варто позбавляти себе останніх шансів на таку солодку перспективу.