«Накопичувальна» пенсійна афера

Схоже, ми на порозі чергової глобальної афери — введення в дію того, що називають накопичувальною системою. Відповідний законопроєкт під №2683-3 зареєстровано в травні 2021-го. Як зазвичай, із порушенням регламенту, яким передбачено подання альтернативних до основного проєктів протягом двох тижнів після його реєстрації, тобто півтора року тому. Але хто зважає на регламент, коли на кону великі гроші? Характерно, що як в основного законопроєкту, так і в альтернативного одні й ті самі автори, що може свідчити про те, що або концепція помінялась, або політикуму запропоновано самому визначитися із напрямом внесення змін до пенсійного законодавства. Про останнє свідчать контраверсійні повідомлення, що надходять із владних кабінетів виконавчої влади. То спочатку говорять про додаткові нарахування на фонд оплати праці — для наповнення накопичувальної частини. То потім кажуть про зменшення єдиного соціального внеску і навіть податку на доходи фізичних осіб для збереження рівня оподаткування. Останнє не потішить місцеве самоврядування, бюджети якого і так потерпають від перекладання на них державних програм соціального захисту.

Загалом світ відходить від концепту обов’язкової накопичувальної системи. І не тільки тому, що примусове вилучення коштів у громадянина для передачі їх в управління приватному бізнесу порушує його особисте право розпоряджатися своєю власністю. Також і економічний ефект від застосування обов’язкової накопичувальної системи виявився набагато скромнішим за очікуваний. Адже такі приємні для бізнесу «довгі гроші», які вилучаються у громадян, мають повернутися до них принаймні зі збереженням їх вартості. А це, як показує практика, вкрай складно з огляду на вимогу низького рівня ризикованості та глобальні фінансові кризи кожні 20 років, під час яких і згорають ті самі довгострокові пасиви.

Однак Україні, схоже, міжнародний досвід не писаний — ми маємо наступати на ті самі граблі, не оминаючи їх. І можна було б спокійно поспостерігати за черговим пірамідним експериментом, якби при цьому створювалися хоча б класичні для накопичувальної системи процедури та інструменти. Це насамперед так звана брутизація зарплат, тобто вирахування коштів із зарплати, а не чергове навантаження на роботодавців. Потім відділення страхової складової від державних програм соціального захисту людям похилого віку. Перехід на розрахунки, виходячи не з зарплати, як зараз, а із внесків до страхового пенсійного фонду. І нарешті, головна умова страхової діяльності — визначення пенсійних виплат, виходячи з актуарних розрахунків. За умови запровадження такої системи суспільство через деякий час зрозуміло б безперспективність обов’язкової накопичувальної системи, яка плавно перейшла б в умовно накопичувальну. Що відрізняється від накопичувальної тим, що внески не виходять за межі Пенсійного фонду і спрямовуються на поточні виплати пенсіонерам. У цьому сенсі система подібна до існуючої солідарної, але є не тільки справедливою, але й чесною, конкурентною на ринку цінних паперів. При цьому відпадає потреба у сонмищі посередників, які обслуговують достатньо дорогу накопичувальну систему (детальніше запропоновану умовно накопичувальну систему описано в матеріалі). 

На жаль, ні базовий, ні альтернативний законопроєкти не вирішують навіть тих завдань, які ставляться перед накопичувальною системою. Почнемо з того, що запропонована в проєкті №2683 система не є збалансованою. Звичайно, дуже благородно і популістично обіцяти віддати спадкоємцям решту коштів із накопичувального рахунку пенсіонера, який не дожив до розрахункового актуарного віку, тобто середнього віку життя пенсіонера. Але звідки тоді взяти кошти для виплат пенсій тим, хто пережив цю життєву віху? До речі, знаменита чилійська накопичувальна система мала ту саму ваду і, природно, луснула, коли сеньйори почали переживати розрахунковий вік, — на їхніх рахунках нічого не залишилося.

У законопроєкті №2683 цей момент є більш цинічним. Там пропонуються чисто депозитарні рахунки. А щоб ні в кого не виникало ілюзій, у переліку підстав, коли дія пенсійного контракту вважається закінченою, крім, природно, смерті, є також «повне виконання сторонами контракту своїх обов’язків за пенсійним контрактом». Фактично коли закінчаться гроші. Щоправда, особа має право укласти договір страхування довічної пенсії з вибраною авторизованою страховою організацією, але тільки після досягнення пенсійного віку. З відповідними додатковими страховими внесками.

Постає резонне запитання: навіщо створювати окремі страхові компанії для обслуговування депозитних рахунків, якщо є банки? Просто можна законом зобов’язати тримати на депозитах кошти, необхідні для забезпечення старості. І у випадку, якщо пенсіонер «заживеться», то відсутність коштів на його рахунку не супроводжуватиметься соціальними потрясіннями, — банк є банк, добродійністю не займається. В частині ж укладення договору страхування довічної пенсії також існує відпрацьований механізм діяльності недержавних пенсійних фондів.

Однією з умов роботи обов’язкового накопичувального фонду є вкладення коштів у реальний бізнес. Обидва проєкти не дають відповіді на запитання, чи можна купувати державні цінні папери, що для недержавних пенсійних фондів теоретично допустимо для забезпечення достатньої ліквідності, однак для обов’язкових накопичувальних є безглуздим перекладанням державних коштів з однієї кишені до іншої. Так от, у переліку напрямів використання коштів є цінні папери, гарантовані державою, тоді як у переліку заборонених немає державних цінних паперів. Тобто можна, але обережно.

У базовому законопроєкті формула розрахунку розміру пенсій віддається на відкуп регулятора, в той час як альтернативний проєкт узагалі не заморочується цим питанням. Ще можна зрозуміти, що обсяг виплат визначається дохідністю від вкладених фондом коштів, але сама формула має затверджуватися в законі. А інакше нам пропонують кота в мішку: внески змусять платити справно, а гарантій хоча б збереження вартості вкладених коштів жодних. Тоді як нинішня система, яку нещадно критикують усі кому не лінь, включаючи й мене, має, однак, дуже чітку формулу розрахунку майбутньої пенсії, яку може прорахувати кожен, використавши «пенсійний калькулятор», люб’язно запропонований Пенсійним фондом на його сайті.

Які ж тоді реальні мотиви запровадження таких дивних змін? Вони недвозначно артикульовані в обох законопроєктах: отримання посередниками — страховими компаніями та контролюючими органами, своєї частки в обслуговуванні системи. І якщо законопроєктом №2653 ця частка визначається в розмірі 2% від обсягу коштів, що обертатимуться в системі, то в проєкті №2653-3 заспокоюють, що такий обсяг передбачається лише в перший рік запровадження новацій, а далі, можливо, буде менше. А якщо не вийде, то наглядовий орган «вживатиме заходів впливу». Обслуговування існуючої пенсійної системи коштує трохи більше 1%, і цей показник після оцифрування трудових архівів значно зменшиться.

З огляду на анонсовані урядовцями обсяги коштів, які обертатимуться в накопичувальному фонді в розмірі 60 млрд грн, винагорода посередникам у понад мільярд є досить ласим шматком, відірваним у платників податків. Заради цього можна і законопроєкт пролобіювати, і рекламну кампанію зі щасливим пенсіонером на яхті з коштовною каблучкою запустити. У розрахунку на те, що законодавець змусить людей засівати своїми грошима Поле чудес у Країні дурнів.

Усі статті Юрія Ганущака читайте тут.