Модель дешевої робочої сили та її наслідки для України

Претензії щодо незадовільного рівня оплати праці, зокрема низьких зарплат, в Україні зазвичай пов'язують з періодом незалежності. Заради історичної справедливості варто нагадати, що ця проблема існувала завжди, від появи найперших найманих працівників на українських землях. Формування моделі дешевої робочої сили значною мірою зумовлено специфікою видів і технологій економічної діяльності, що передбачають екстенсивний характер зайнятості та її низьку продуктивність. Водночас великий вплив справляла й державна політика.

Передусім слід зважати на особливості фіскальної політики. Загальновідомою є теза, що держава справді зацікавлена у зростанні доходів громадян, якщо сплачені з них податки відіграють провідну роль у формуванні бюджету країни. В Україні податки з трудових доходів ніколи не мали значення бюджетоутворюючих.

За часів феодалізму грошові надходження до державної скарбниці формувалися переважно за рахунок непрямих податків, пов'язаних з торгівлею, - мита на експорт та імпорт товарів. Податки на виробництво та продаж підакцизних товарів (меду, пива, горілки, тютюну), інші податки на виробництво (від млинів, рудників, купців, ремісників тощо) або цільові збори сплачувалися переважно у натурі.Обов'язки населення перед державою полягали в основному у виконанні різного роду "повинностей" (військова чи охоронна служба, спорядження та утримання війська, виконання сільськогосподарських, будівельних та інших робіт), а перед панівними верствами - у відпрацюванні панщини. Фіскальна політика, що ґрунтувалася переважно на відбуванні повинностей та сплаті натурального чиншу, а не на грошових податках, сама по собі була чинником подовження періоду патріархально-феодального економічного укладу.

Значна частина населення, причому найзаможніша, була звільнена від сплати податків: князівська аристократія, дворянство, шляхта, духовенство, а після повстання Хмельницького - все козацтво. Козаки були переведені у "податний стан" після скасування Гетьманщини Катериною ІІ. Тобто зобов'язання сплачувати податки було ознакою невисокого соціального статусу. Проте завжди існувала можливість уникнути сплати податків чи повинностей, ставши переселенцем - з метою колонізації нових земель і захисту південно-східних кордонів мешканцям тих територій надавалися пільги та свобода від будь-яких повинностей на тривалий термін.

За радянських часів провідну роль у формуванні бюджету відігравали дві статті надходжень - податок з обороту та платежі державних підприємств з прибутку (разом 75–80% загальної суми доходів бюджету). Частка державних податків з населення становила лише 8–10%, у тому числі прибутковий податок - близько 7%. Наслідки такої фіскальної політики добре відомі - роздуті валові показники виробництва і мізерні зарплати.

Таким чином, Україна прийшла до незалежності з патерналістськи налаштованими можновладцями і з населенням, яке не звикло відчувати свою фінансову відповідальність за виконання державних (зокрема соціальних) зобов'язань. Перехід до ринкових засад економічної діяльності, роздержавлення й приватизація підприємств усе ж істотно змінили структуру доходів бюджету. У першій декаді 2000-х років податок з доходів фізичних осіб забезпечував 18–22% загальної суми податкових надходжень, або 15–17% загального обсягу доходів зведеного бюджету країни.

Дворічна практика реалізації норм Податкового кодексу засвідчує, що Україна досі не визначилася з розстановкою фіскальних акцентів. Курс на зниження ставок податку на прибуток підприємств і впровадження прогресивної шкали оподаткування доходів фізичних осіб мав би відкрити перспективи для збільшення фіскальної ролі доходів населення. Однак на практиці роль бюджетоутворюючого податку залишається за податком на додану вартість. У 2012 р. надходження від податку з доходів фізичних осіб до зведеного бюджету України становили 68,1 млрд грн, тоді як від податку на додану вартість - 138,8 млрд грн, тобто вдвічі більше. Проблема полягає в тому, що податок на додану вартість за своїми класифікаційними ознаками належить до непрямих податків (тобто його адміністрування не є очевидним і зрозумілим для широких верств населення) і до податків на споживання (тобто він не пов'язаний напряму із зайнятістю та розмірами заробітків). Як показують міжнародні дослідження, активізація податків на споживання збільшує розрив між багатими й бідними, оскільки останні витрачають на споживчі потреби значно більшу частину своїх ресурсів.

Можна стверджувати, що без податкової реформи з перенесенням акцентів від податку на валову додану вартість на інструменти прямого оподаткування поточних доходів домогосподарств годі чекати високих зарплат в Україні. У переважній більшості європейських країн надходження від податку з доходів громадян відіграють провідну роль у формуванні державних фінансів країни. За даними Євростату, у Бельгії, Німеччині, Ірландії, Іспанії, Італії, Нідерландах, Австрії, Фінляндії, Швеції, Великобританії, Ісландії податки з доходів громадян забезпечують 34–43%, у Данії - 52% податкових надходжень. Таким чином формується свідоме ставлення громадян до необхідності перерозподілу доходів і співучасті у забезпеченні фінансування суспільних видатків.

Близька до фіскальної й інша політико-економічна причина, що пояснює традицію низьких зарплат в Україні: історичне відставання в розвитку грошової системи та товарно-грошових відносин зумовило істотність натуральної складової в оплаті праці або використання інших способів уникнення/зменшення грошових розрахунків. У феодальному суспільстві натуральна оплата праці була нормою. Основним способом винагороди за державну/військову службу були увільнення від сплати податків і повинностей (говорячи сучасною мовою, взаємозалік зустрічних вимог), а також право на землю та працю селян.

Скасування кріпосництва відкрило шлях до розвитку ринкових, капіталістичних відносин і грошових форм розрахунку. За даними радянського академіка С.Струміліна, у 1900–1914 рр. близько 90% заробітної плати фабрично-заводським робітникам виплачувалося готівкою.

Проте спочатку Перша світова війна, а особливо революційні події 1917 р. і затяжна громадянська війна з частою зміною влади (і відповідно грошових одиниць) знецінили силу грошей. Політика воєнного комунізму, що передбачала тотальну мілітаризацію праці, згортання товарно-грошових відносин, натуралізацію й зрівняльний підхід в оплаті праці, не могла обійтися без примусової праці. По суті, зайнятість з економічної категорії знову перетворилася на трудову повинність, тільки замість панщини її мали відробляти на державних підприємствах або у радгоспах/колгоспах; винагородою за працю були пайки чи трудодні. Колгоспники фактично перебували у стані закріпачення аж до хрущовських реформ, заробітну плату у грошовому вигляді (і то лише її частину) їм почали виплачувати лише наприкінці 1958 р.

В історії незалежної України також був період "натуралізації" оплати праці. Гіперінфляція першої половини 1990-х років призвела до кризи неплатежів і поширення бартерних угод; за відсутності грошових коштів підприємства намагалися розрахуватися з працівниками своєю або виміняною продукцією. Навіть коли інфляцію було більш-менш приборкано, бартерні угоди й натуральна оплата праці залишалися популярними, оскільки давали змогу підприємствам зменшити сплату податків і внесків із соціального страхування. У 1999 р. у середньому по всіх галузях економіки 11,8% фонду оплати праці було покрито шляхом продажу продукції в рахунок заробітної плати; у сільському господарстві цей відсоток сягав 56,9, у лісовому господарстві, рибному господарстві та заготівлях - близько 25, у промисловості - 10%. Наслідком натуралізації зарплат була зокрема заборгованість по соціальних виплатах, яка сягала на початок 1999 р.
2,9 млрд грн. Ліквідувати заборгованість по пенсіях та істотно зменшити заборгованість по інших видах соціальних виплат вдалося лише у 2000 р., коли урядом було вжито заходів з обмеження бартеру.

Іншим "перевіреним" способом зменшити грошові витрати на виплату заробітної плати є перерозподіл доходів через соціальні трансферти, надання професійних і соціальних пільг тощо. Роль суспільних фондів споживання в радянській Україні була величезною: порівняно з видатками республіканського бюджету, виплати та пільги із фондів сягали понад 80%, у
1970-х роках - 88%. Хоча суспільні фонди споживання формувалися значною мірою за рахунок заниження розміру грошової заробітної плати, безпосередньо робітникам і службовцям надходила лише маленька часточка від цього пирога. Головними статтями видатків суспільних фондів споживання були соціальне забезпечення і соціальне страхування (передусім виплата пенсій), освіта, охорона здоров'я; близько 45% загальної суми виплат і пільг надавалися у натуральному вигляді.

Після здобуття незалежності Україна не лише не скасувала жодних соціальних виплат і пільг, а й істотно їх розширила як за видами соціального захисту, так і за охопленими контингентами. Різноманітні пільги, соціальні виплати та соціальні послуги в Україні безпосередньо передбачені у 58 законах та більш як у 120 підзаконних нормативно-правових актах. Нині налічується близько 120 категорій пільговиків, з яких лише 45 категорій мають право на пільги за соціальною ознакою, а 57 - за професійною. Крім того, налічується понад 130 категорій одержувачів різних видів соціальних виплат, з яких лише 70 отримують виплати за соціальною ознакою та близько 50 - за професійною. Непрозорість, витратність і низька ефективність національної системи соціальних виплат та пільг очевидні і багато критикуються. Відсутність реформ у цій сфері пов'язана з інерційністю державної соціальної політики, що продовжує наслідувати патерналістські настанови.

За даними Держстату України, майже 55% загального обсягу надходжень до системи соціального захисту припадає на соціальні внески роботодавців; внески працівників становлять лише 8,5%, ще 36,3% - це кошти, що виділяються з бюджету країни (включаючи місцеві бюджети). Якби роботодавці не мусили нести такий тягар з фінансування соціальних заходів, номінальна заробітна плата працівників могла би бути істотно вищою, хоча загальний обсяг витрат на робочу силу та розмір нетто-зарплати могли б залишатися на тому самому рівні. Звісно, не йдеться про необхідність повної "брутизації" зарплат, але досягнення більш виважених пропорцій у відповідальності роботодавців і працівників за сплату соціальних внесків сприятиме оптимізації структурування макроекономічних показників витрат на робочу силу у складі ВВП, утворенні та розподілі доходів за інституційними одиницями. Для цього потрібно перерозподілити фіскальне навантаження: істотно зменшити розмір єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування для роботодавця і водночас відповідним чином збільшити розмір єдиного внеску для працівника та/або запровадити повномасштабну прогресивну шкалу оподаткування доходів домогосподарств.

Крім більш адекватних реальному стану макроекономічних пропорцій, такий перерозподіл обов'язково матиме соціальний ефект. Наразі ж, коли розмір єдиного внеску для роботодавців сягає, залежно від класу професійного ризику виробництва, від 36,76 до 49,7% нарахованої заробітної плати, багато політиків, урядовців, громадських діячів та експертів висловлюють "співчуття" роботодавцям із цього приводу. Таке сприйняття формує в суспільстві поблажливе ставлення до фактів приховування від офіційного оформлення частини зарплати або й узагалі трудових відносин (зарплата у "конвертах" і т.ін.). При цьому співчуваючі забувають, що роботодавці сплачують єдиний внесок не за рахунок власного прибутку, доходу, а передусім за рахунок встановлення занижених зарплат своїм працівникам та/або встановлення вищої ціни на свою продукцію. Тобто в програші залишаються не роботодавці, а працівники (передусім бюджетної сфери), споживачі і верстви населення, які справді потребують суспільної підтримки. Перерозподіл розміру єдиного внеску від роботодавця до працівника сприятиме детінізації зарплат, оскільки стане зрозуміліше, хто який тягар несе насправді.

До сказаного вище слід додати, що окремою причиною низької оплати праці в Україні є відсутність традицій нормального соціального діалогу. Нешанобливе або навіть зневажливе ставлення до праці та трудівників є проявом і водночас причиною цивілізаційної відсталості нашого суспільства. У Західній Європі значно раніше (ще у ХІV ст.) з'явилися суспільні діячі і рухи, які намагалися привернути увагу до тяжкого становища трудящих, домагалися визнання важливості врахування їх інтересів. Один із засновників економічної науки Адам Сміт надав цій необхідності соціально-економічного обґрунтування: робітники та інші трудівники становлять переважну більшість населення, а жодне суспільство не може існувати благополучно, якщо найбільша його частина бідна і невдоволена. Він зауважував, що належна винагорода за працю заохочує працелюбність, яку потрібно розвивати, як і будь-яку іншу людську властивість, - за вищої заробітної плати працівники будуть більш працьовиті, старанні та кмітливі.

Слабкість гуманістичних суспільних рухів зумовила запізніле скасування панщини (на західноукраїнських землях - у 1848 р., на тих, що були під Російською імперією, - лише у 1861 р. і на значно гірших умовах). Необхідно зазначити дуже важливу відмінність у способі ліквідації кріпацтва: не шляхом повільного природного відмирання, як на Заході, а шляхом видання закону про його скасування; тобто цього дуже не хотіли поміщики, і кріпаки до цього не були готові. Цей важливий соціально-психологічний момент мав неабиякий вплив як на процес формування буржуазії та пролетаріату, так і на ментальне сприйняття відносин між роботодавцем і працівником. Загальна відсталість всього суспільного й політичного ладу, низький рівень виробничої культури, злиденне становище, неосвіченість і розрізненість робітників зумовлювали надзвичайну уразливість їх позицій у розподілі суспільного продукту, а отже, мізерність зарплат.

З утвердженням радянської влади була виключена сама можливість діалогу, оскільки сторона роботодавця була тепер представлена, по суті, партійною номенклатурою. Цей "роботодавець" міг не надто звертати увагу на заробітну плату та інтереси працівників загалом, оскільки був монополістом і мав міцні методи позаекономічного примусу до праці. Перший з цих методів - ідеологічна обробка (зокрема необхідність жертви заради "світлого майбутнього" при комунізмі), другий - прямий фізичний та адміністративний примус (праця в'язнів, обов'язок працездатних до суспільно корисної праці, боротьба з "тунєядством" і "нетрудовими" доходами тощо). Широко використовувалися також методи економічного стимулювання (соціалістичне змагання і різноманітні "стахановські" рухи, повсюдне поширення змінних режимів праці тощо), які давали змогу за мінімальних додаткових витрат на робочу силу та засоби виробництва одержати більші обсяги продукції.

Здобуття незалежності дало змогу демократизувати трудові відносини, однак зміцнення інституту соціального діалогу відбувається надто повільно, особливо на рівні підприємств та індивідуальних трудових угод. Звинувачувати в цьому потрібно не лише роботодавців, які всіма способами намагаються утриматися на позиціях диктату, не лише профспілки, які не вміють діяти рішуче й самостійно, не лише працівників і населення загалом, що не виявляють громадянської активності, а й патерналістську традицію державної політики, що в умовах ринку та демократичних свобод намагається діяти старими адміністративними методами.

Головним наслідком моделі дешевої робочої сили слід вважати спотворення диференціації розмірів заробітної плати, передусім відсутність адекватних співвідношень між оплатою розумової та фізичної, кваліфікованої та некваліфікованої праці. Некваліфікований масовий робітник і за кращих, і за гірших часів завжди одержує платню на рівні, необхідному для його фізичного існування (нижче платити просто неможливо). Але кваліфікована робоча сила, за умовами її відтворення, має оплачуватися значно дорожче. Загальнонизький рівень зарплат завжди свідчить про зрівнялівку в оплаті праці, яка досягається за рахунок економії на кваліфікованій робочій силі.

За період незалежності диспропорції в оплаті праці набули більш явного вигляду, оскільки набрали сили нові, ринкові чинники диференціації - конкурентоспроможність галузі, кон'юнктура на внутрішньому та зовнішніх ринках, успішність менеджменту підприємства тощо. Проте у працівників бюджетної сфери "роботодавець" не змінився, і їх зарплати, як і раніше, залишаються однією з провідних статей економії бюджетних видатків.

Особливістю сучасної ситуації є також випереджальне зростання споживчих потреб і вимог до оплати праці з боку населення поряд із відсутністю цілеспрямованих дій щодо структурних змін в економіці з боку держави та роботодавців. Населення порівнює свій сьогоднішній добробут не з радянським минулим, а з досягнутим рівнем життя у розвинених країнах, тому так критично ставиться до існуючих стандартів оплати праці, тому така низька мотивація до економічної активності. Попри давні розмови про необхідність переходу на інноваційну модель розвитку, держава та роботодавці далі тримаються моделі дешевої робочої сили, наслідками чого є консервація застарілої матеріально-технічної бази виробництва та архаїчної структури економіки, а отже, один з найнижчих у Європі рівнів продуктивності. Як зазначав радянський академік С.Струмілін, непродумана економія на заробітній платі - найгірший за своєю збитковістю спосіб економії.