Економіка воєнного часу чи економіка кризи?

Девальвація національної валюти у 80%, споживча інфляція — 57%, держборг, що вдвічі перевищує наявні валютні резерви. Грошей немає, особливо на імпортні товари. Будь-що можна купити, тільки відстоявши у кількагодинній черзі. І сенс стояти є, бо вже за кілька днів або товару не буде, або його ціна буде вдвічі вищою. Так зараз живуть ланкійці. Так житимуть українці вже взимку, якщо уряд продовжить не помічати війни.

Урядовці та офіс президента захопилися планами відновлення і вперто не помічають дійсності. А вона гнітюча. Проблеми у державних фінансах ростуть як сніжна грудка, а жодних рішень, окрім надрукувати ще грошей, так і не знайшлося.

Друк грошей усіляко вітається, а не лякає уряд. Ми вже розказували про законопроєкти, які мали б впровадити мораторій на опалювальні тарифи, а насправді просто нашим коштом планують закрити борги облгазів. До другого читання в один із них (№7429) прокралася поправка до прикінцевих положень Бюджетного кодексу, що зобов’язує Нацбанк «дохід за державними цінними паперами, придбаними... у період дії воєнного стану в Україні», перераховувати «…до Державного бюджету у повному обсязі протягом 10 днів». Тобто мало нам було того, що Нацбанк уже надрукував просто неймовірну кількість гривні. Тепер його хочуть офіційно благословити на подальшу емісію та ще й відсотки за викуплені у Мінфіну держоблігації одразу забирати. АМінфін може навіть і їхню дохідність підвищити, якщо з’явиться можливість усю її забрати до бюджету. Власне, про це і говорить згадана нами поправка. До речі, вона 1381-ша із 1450 до законопроєкту на шість сторінок. До речі, як вона потрапила туди і, тим паче, як і ким була схвалена, — таємниця, бо в комітетах її якось не помітили. До речі, а який вона взагалі має стосунок до мораторію на опалювальні тарифи? Отож. Хоч би як вас омивало теплими хвилями патріотизму, принципово в державі не змінилося нічого.

Виплати за нашими зовнішніми боргами відстрочено на два роки. Наш бюджетний дефіцит у червні вже перевищував 140 млрд грн. Сподівання, що закордон нам допоможе, марні. За березень—червень ми мали б отримати «західного» фінансування 22 млрд дол., а одержали тільки 10 з копійками. Причому офіційні звіти про надходження нерідко взагалі не відповідають реальним фінансовим вливанням. Усі хочуть хороших новин більше, ніж хороших результатів.

Щоб зрозуміти, наскільки виважено та відповідально уряд планує державні видатки, розкажу вам історію, в якій усі персонажі вигадані (насправді ні). Приходить якось один міністр фінансів до одного голови центробанку і просить про емісію у 50 мільярдів на покриття дефіциту. Має там усілякі аргументи, розрахунки, патріотичні гасла, як тут відмовити, якщо треба, то треба. А слідом іде голова Пенсійного фонду і каже: ой, про нас у розрахунках забули, а нам треба ще 20 мільярдів. Терміново і вже «на вчора». Ну буває, забули. Якісь там 20 мільярдів. Хіба то гроші?!

І так місяць за місяцем усе, чого нам не вистачає, додруковує НБУ. Україна продовжує справно погашати всі борги. Робить вигляд, що готується до зими. Уряд не лише маніакально продовжує реалізацію величезної купи сумнівних довоєнних «стимулюючих» програм, а й запускає нові. Дійсно, чому б не роздати ще грошей на стартапи, на сади, на пільгові кредити. Так, нинішній економічний блок уряду — не найкращі менеджери, але й працюють вони…

Держава, очевидно, живе з розмахом, який давно не може собі дозволити. Але ж і орієнтується вона на суспільство, значна частина якого вже воліла б війни не помічати. Бо війна війною, але всі хочуть оклади в повному обсязі, а до них надбавки та премії, і податки при цьому сплачувати за зниженими ставками, і пільги мати, і допомогу, і держгарантій. Уряд зволікає із переходом до економіки воєнного часу, бо це безумовно потребуватиме непопулярних, а часом і жорстких рішень, які точно не знайдуть підтримки в масах. Зрозуміло, що про омріяне відродження говорити комфортніше. От тільки неприємна розмова із українцями неминуча, просто вона відбудеться або зараз, коли ситуацію ще можна і контролювати, і виправити, або взимку, коли в країні вируватиме криза. На жаль, влада обирає другий варіант, сподіваючись, що якось воно буде.

В уряді навіть думати не хочуть про секвестр держбюджету, хоча потреба у ньому очевидна. Оптимізація держапарату, скорочення пільг і допомог або хоча б економія на мільйонних преміях — табу. А від думки про підвищення податків усім в уряді стає зле.

Дивно, чому їм не стає зле від перспектив, що у листопаді-грудні в Україні дійсно може бути «шрі-ланкійська» інфляція у 75%, якщо ми не зупинимо нинішніх темпів емісій. Дивно, що вони не переймаються перспективою, що якщо НБУ, як і обіцяв, відпустить курс, то він буде точно вищим 45 грн за долар. Дивно, що їх не лякає перспектива, що наші валютні резерви можуть скоротитися до кінця року вдвічі. Що, зрозуміло, викличе в імпортерів паніку та викине нас на нове інфляційне коло, на якому нинішні 21,5% будуть непоганим показником.

Перший етап, коли потрібно було допомагати і підтримувати (і з яким уряд насправді добре впорався), минув. Давно слід затягувати паски та заощаджувати. Підвищення податків на імпорт, акцизів, зокрема на пальне, рентних платежів — необхідність. Активізація продажів внутрішніх облігацій, як і підвищення прогнозованості та обсягів міжнародної допомоги не мають альтернатив.

Серед пріоритетних видатків мають залишитися лише видатки оборони та «соціалка». Стимулювання підприємницької діяльності, підтримка держкомпаній, комунальних підприємств, місцевих бюджетів, як і податкові та митні пільги для учасників індустріальних парків, почекають перемоги.

Теоретично ми могли б покращити ситуацію у держфінансах, розпочавши нову програму співпраці із МВФ. Наші джерела кажуть, що це насправді (навіть попри війну) можливо, навіть озвучують орієнтовну суму фінансування — 15 млрд дол. Ці гроші, звичайно, не стануть вирішенням усіх проблем, але точно допоможуть не скотитися у насправді жахливу економічну кризу. Але щоб їх отримати, треба, по-перше, навести лад у держфінансах (не забувши про пенсії), по-друге, виконати або принаймні почати виконувати все попередньо обіцяне, починаючи із антикорупційних і судових питань. І робити все це швидко, бо у серпні МВФ відпочиває, а вже у вересні нам не завадили б додаткові кошти.

Що ж ми бачимо натомість? Цілу армію охочих освоїти кошти на відновлення країни і жодного бажаючого вирішувати поточні проблеми держави. У нас на очах група «візіонерів-реформаторів» веде країну у найглибшу кризу з часів незалежності. Впевнено і наполегливо.

Просте запитання: а що ж тоді за плани відновлення, відбудови та перезавантаження напрацьовують ці люди? Якщо їхня профнепридатність очевидна вже сьогодні, чому ми довіряємо їм у питаннях майбутнього? Яким воно буде? Таким же потворним, як поточна політика. Але ми точно заслуговуємо на краще.

Більше статей Юлії Самаєвої читайте за посиланням.