Чи стане Україна новою світовою житницею?

Від постановки питання багато в чому залежить і наступна відповідь на нього. Ми можемо продовжувати ламати списи в пошуках метафізичної «консолідуючої ідеї для нації» або ж, відкинувши політичну фантазію, взятися за вирішення вже очевидних і наболілих питань, які мають не тільки національне, а й світове значення.

Твердження, що спочатку необхідно побудувати демократію, а потім економіку, явно помилкові. Для повноцінного функціонування демократичних інституцій потрібні носії демократичних цінностей — люди, яким є що втрачати, крім своїх ланцюгів. Поки в тій чи іншій країні не зміцниться клас забезпечених людей — демократія є лише декорацією до не зовсім справедливих суспільних процесів. Справжня демократія ніколи не прийме в жертву добробут мільйонів громадян.

Голодна людина не може усвідомити всю глибину демократії. Демократія ж без сильної економіки — прямий шлях у глобалізоване рабство. Звідси — головний стрижень подальших демократичних перетворень: економічна політика, яка спирається не на одномоментні вигоди, а на серйозну перспективу. Україні для зміцнення демократичних основ суспільства необхідне збагачення громадян, створення класу власників і господарів — класу, знищеного свого часу радянською владою.

І з огляду на це внутрішні перспективи суспільства (демократизація на основі розвитку при­ватної ініціативи та збагачення громадян) накладаються на перспективи глобальні (перетворення на нову світову житницю). Обидва чинники взаємозалежні та виникають одне з одного. Благо, аграрний сектор України спроможний стати основою розвитку суспільства — за грамотного та виваженого, а основне, науково обгрунтованого підходу.

Відповідь на запитання, як сьогодні будувати довгострокову економічну стратегію, підказує не тільки історична інтуїція. Адже за античних часів скіфські степи були другим за значенням (після Північної Африки) постачальником зерна для Греції, а на початку ХХ століття українські хлібороби годували хлібом Європу. Сьогодні відповідь наполегливо диктує саме життя. Ресурсні питання, а серед них першорядне — продовольче, уже стають на один рівень з іншими найважливішими питаннями планетарного масштабу, питаннями, які в сумі визначають напрям подальшого прогресу цивілізації. І очевидно, що тема «як нагодувати людство» незабаром посяде провідне місце в ієрархії загальнолюдських проблем.

Подивіться новини в Інтернеті. «Світу загрожує голод­на революція!» — кричать заголовки. При цьому багато експертів вказують, що глобальний характер голоду може загрожувати не тільки найменш забезпеченим країнам, а й так званому золотому мільярду. Продовольчі ресурси землі вичерпуються. Вже не письменники-фантасти, а вчені прогнозують можливість у майбутньому війн за продовольчі ресурси та воду — як раніше ми пережили війни за колонії, війни за вугілля та метал, а нині переживаємо війни за нафтові сверд­ловини.

У зв’язку з цим погляди світової громадськості знову звертаються у бік України та її родючих земель. Так, на думку керівництва Європейського банку реконструкції та розвитку і Організації з питань продовольства та сільського господарства ООН, за умов, коли світові ціни на продовольство зросли впродовж одного року на 40%, основну увагу слід приділити таким країнам, як Аргентина, Україна та Казахстан.

Нещодавно в один і той же день із різницею в кілька годин на сайтах з’явилися однакові за змістом повідомлення. Спочатку це було звернення ЄБРР із наполегливим проханням до Україні прискорити лібералізацію аграрного сектора, а слідом за ним — рекомендації Світового банку Україні здійснити реформи в сфері сільського господарства. Цілком очевидно, що такі прохання звучатимуть дедалі наполегливіше. Адже аргументом для них виступає не нестача бензину для любителів автомобільних поїздок на відпочинок, а мільйони реальних людей по всьому світові, які перебувають на межі голодної смерті.

Україна може й повинна стати одним із головних гарантів продовольчої безпеки світу — ось мета, здатна об’єднати народ, стати не вигаданою, а реальною національною ідеєю. Адже в основі цієї ідеї лежить не просто благородний альтруїзм, а й можливість реально відчути плоди своєї місії. Точно так само, як розвинені країни світу використовували свої природні переваги на благо розвитку світового співтовариства і в ім’я створення можливостей для збагачення власних громадян, Україна може, перетворившись на світову житницю, стати суспільством із потужним прошарком забезпечених людей.

Проте є одна особливість. Українці дуже відрізняються від давніх греків, які вважали подвигом тільки те суспільно важливе діяння, яке не дає вигоди. Подвиг у розумінні греків — це безоплатний учинок. Тому й очищення Гераклом авгієвих стаєнь не вважали подвигом — адже Геракл узяв за роботу плату. Українці хотіли б перетворити світ, та при цьому й відчути власну вигоду від перетворювального процесу. І національна ідея українців — ну нікуди від цього не подітися — має з’єднати воєдино благородні пориви душі та звичайний, приземлений прагматизм.

Реформи, зокрема, в аграрному секторі, необхідні, але вони необхідні з обов’язковим урахуванням менталітету українців. Я свято вірю, що реформи, про які кажуть у світі, реалізуються. Та чи здійснимо ми їх самі, із користю для українського народу, або ж за нас це зроблять транснаціональні корпорації, за сформованими лекалами, де українцям буде уготовано роль дешевої найманої робочої сили у своїй власній країні? Ми вже неодноразово зіштовхувалися з «чиказькими хлопчиками», які обіцяли нагодувати країну. Може, пошукаємо власний шлях розвитку?

Чого ж сьогодні бракує нам самим, щоб реалізувати завдання, які стоять перед аграрним сектором? Адже є великі латифундисти, потужні інвестори, податкові пільги й, нарешті, дер­жавна підтримка. Це все в сумі й має працювати на сільське господарство. Та очевидно, що питання не тільки і навіть не стільки в інвестиціях, податкових пільгах чи державних дотаціях.

По-перше, відсутність справедливих засад розподілу прав землекористування позбавляє все сільське господарство легітимного, отже, визнаного суспільством власника. В очах народу всі великі бізнесмени — це спекулянти, які ограбили Україну. Такий стан справ дає можливість зберігати нестабільність у сфері землекористування, відкладати грамотне вирішення питання приватизації землі, залишає величезне поле для тіньових схем і спекуляцій на цьому ринку. Фактично, сьогодні земельна приватизація за змістом нагадує другий після приватизації промисловості масовий «грабіж» українських громадян. У наші дні це не новина, а загальновідома аксіома.

По-друге, саме цей стан речей ніколи (принаймні ніколи в доступній для огляду перспективі) не уляжеться та не утрясеться. Потрібна грамотна і жорстка державна політика в аграрній сфері, підтримувана більшістю громадян. Тільки так можна перейти до довгострокового планування, подолати кризу в сільському господарстві. І тільки так можна домогтися істотних позитивних зрушень у рівні добробуту українського народу.

Слід було б нагадати положення Закону України «Про власність», прийнятого Верхов­ною Радою ще в 1991 році. У преамбулі цього документа йшлося: «Метою цього Закону є забезпечення вільного економічного самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та культурного потенціалів республіки для підвищення рівня життя її народу». Цей закон утратив свою силу, але втратив не через «розвиток законодав­ства», а тому, що за 17 років так і не були осмислені механізми, які дозволяють реалізувати задекларовані в ньому цілі. Далі, у частині першій статті 10, йдеться: «Народ Ук­раїни як єдине джерело державної влади в республіці має право шляхом референдуму вирішувати питання правового статусу природних об’єктів, їхнього використання та охорони». Як відомо, ніхто референдумів із приводу режиму використання землі в Україні не проводив.

Звідси очевидними є ті акценти, які необхідно зробити при подальшому доопрацюванні української Конституції. Адже її 13-та стаття все-таки закріпила поняття «власність Українського народу» — поняття, яке, на жаль, так і залишилося декларативною нормою. Новий Цивільний кодекс повністю позбувся «суспільної власності» як самостійної форми власності. І навіть наші вчені-економісти часто самоусуваються від обгрунтування механізмів реалізації суспільної власності народу.

У попередніх публікаціях я говорив про ренту як про механізм реалізації права на суспільну власність. Найбільш плідно цей механізм може бути реалізований через широке впровадження в Україні рентних відносин, насамперед в аграрній сфері.

Ідея така. Землекористувач (сільськогосподарський продуцент, промисловець або забудовник) має платити ренту за право користування природними ресурсами, зокрема, землею. Рентні платежі мають стати основою суспільного бюджету, який у спрощеному вигляді можна уявити як відмінну від державного бюджету систему персоніфікованих прав громадян України на частину рентних надходжень. Ці права можуть бути реалізовані через систему взаємодоповнюючих механізмів, а саме: (1) за допомогою розподілу частини фінансових ресурсів серед громадян України (для оплати найкритичніших статей видатків малозабезпечених громадян); (2) шляхом інвестування в освіту, медицину, систему деяких дер­жавних послуг, а також реалізації суспільних національних програм (таких як суспільне телебачення, підтримка інституцій громадянського суспільства та інші); (3) через інвестування природоохоронних заходів, упровадження ресурсозберігаючих і ресурсовідновлювальних технологій тощо.

Потрібно зробити акцент на тому, що рентні відносини і бюджетні відносини — суть дві різні за своїми завданнями та можливостями сфери. Вони сьогодні змішані, але при цьому синергетичного ефекту не спостерігається. У результаті, по-перше, природні ресурси та земля використовуються малоефективно; по-друге, практично знищене стратегічне планування; по-третє, доходи від сільськогосподарської діяльності залишаються не в тих, хто виробляє, а в тих, хто розподіляє (безпосередньо формує ринок); по-четверте, бюджет неспроможний хоч скількись істотно впливати на державну політику в сфері використання ресурсів. При цьому народ усунутий від результатів використання того, що йому належить за Конституцією.

Нобелівські лауреати Рональд Коуз, Джеймс Б’юкенен в аналогічній ситуації, визначаючи суспільне благо як «зовнішні ефекти», котрих держава «не помічає», радять: навіть не так важливо, за ким закріплять великі права, важливо, аби ці взаємні права було визначено та закріплено. Існуюча система розподілу землі, м’яко кажучи, далека від досконалості, але ми можемо вкинути країну в хаос, якщо розпочнемо новий перерозподіл, навіть обгрунтувавши його з погляду справедливості. Інтереси потрібно не знову перерозподілити, а врівноважити. Суспільство та окремий землекористувач повинні обмінятися правами, інтересами і взаємними зобов’язаннями. І статися це має не так, щоб хтось виграв, а хтось програв (а держава вирішує питання саме так), але щоб отримана сума виявилася додатною для всіх. Відносини в суспільстві необхідно гармонізувати — на економічній основі.

Подібна система взаємних зобов’язань має будуватися на таких передумовах.

Перша: здійснювана приватизація не сприймається в суспільстві як справедлива, хоча є легальною. Такий стан справ має змінити рента.

Друга: ми повинні визнати наявний стан справ щодо землекористування як такий, що не піддається ревізії (за винятком очевидно незаконного отримання прав на землю). Зовсім не варто застосовувати реприватизаційні санкції щодо великих землевласників, які сформували власність за рахунок правових колізій. Достатньо піти англійським шляхом і запровадити компенсаційні платежі. Ці платежі можуть також сприяти наповненню суспільного бюджету і стати основою втілення справедливості. Латифундисти можуть і надалі володіти своїми неозорими полями і садами, але при цьо­му вони перетворяться на донора для суспільства, для суспільних інститутів і для розвитку соціальної сфери в Україні або ж їм доведеться вийти з права землекористування.

Третя: володіння землею та її використання — це не лише бізнес, а й відповідальність перед суспільством, яка виражається в культурі землеробства та відповідних рентних платежах.

Завдяки такому підходу розв’язується суперечка про доцільність перетворення землі на товар. Земля залишається суспільним благом, але при цьому знаходить конкретних господарів, які отримують можливість користуватися землею як ресурсом. Наголосимо — при грамотному запровадженні рентних відносин створюються механізми, які дають змогу користуватися землею не як конкретним товаром чи фактором окремо взятого виробництва, а як загальнонародним благом і ресурсом, як неподільною економічною категорією.

Для ефективного використання цього ресурсу необхідно створити відповідні механізми громадського контролю, оскільки земля відтепер є джерелом добробуту кожного конкретного громадянина. Для цього необхідно законодавчо закріпити кілька умов:

— власність на землю необхідно розглядати в нерозривній єдності з відповідальністю за її ефективне й правильне використання. Володіння землею — це не лише отримання права розпоряджатися нею, а й збільшення обов’язків власника, порушення яких може спричинити санкції з боку держави;

— впровадження суворого моніторингу використання земельної власності. Необхідні суспільні та державні структури, які стежитимуть за неухильним дотриманням правил землекористування та за цільовим використанням землі;

— необхідно виписати процедуру моніторингу земельних ділянок, переданих для ведення підприємницької діяльності. Адже на практиці необхідно суворо додержуватися особливостей сівозміни, гумусних і кадастрових показників тощо. Порушуючи їх, можна виснажити землю до краю, зробивши її непридатною для ведення сільського господарства. У цих випадках суспільству необхідно виробити механізми впливу на таких землевласників. Рентні відносини повинні мати стимулюючий характер. Кожен гектар землі, який перебуває у власності, має відповідати своїм характеристикам, бути обтяжений незнижуваним мінімальним рентним платежем. Цей платіж має вноситися власником незалежно від того, обробляється земля чи ні. При цьому землевласник має можливість вибору: платити ренту з отриманих від землі доходів чи оплачувати її з інших джерел, або ж продавати землю.

Кожен із нас чув захопливі історії про старовинні замки, які на Заході можна купити за символічними цінами. Деякі навіть бачили щасливих володарів такої власності. Та мало хто при цьому розповідав, що разом із власністю новий господар набував і всіх податкових зобов’язань, причому чималих. Він також отримував список кількості екскурсій, які мають пройти в його замку, а також перелік санітарних, гігієнічних, природоохоронних та інших заходів.

На додачу до сказаного, рента — це можливість реально стерти межу між містом і селом. Поміркуйте самі: без рентних відносин кожен міський житель втрачає право на 1/46000000 частину земельних ресурсів України, тобто він не може скористатися своїми конституційними правами. Сільський житель так само втрачає (точніше, вже втратив) право на 1/46000000 частину власності в промислових підприємствах і міській інфраструктурі. Рента зрівнює всіх. Сільський і міський житель завдяки рентним відносинам отримують однакову вигоду від того, що експлуатуються промислові об’єкти, від того, що використовуються землі сільськогосподарського призначення.

Звісно ж, громадяни можуть мати в особистій власності ділянки землі, достатні для життя та ведення домашнього господарства. Це традиційно для України. Ці клаптики також вимагатимуть сплати рентних платежів — дуже символічних. Однак решта землі має залишатися у суспільній власності й давати користь усьому населенню України. Кожна людина чи компанія повинна мати право отримувати землю для виробництва в постійне чи довічне користування за зрозумілими й контрольованими умовами. При цьому необхідно створити такі умови, за яких кожен громадянин не лише відчуватиме себе господарем землі, а й поводитиметься, як турботливий господар.

Сказане вище зовсім не означає, що ми виступаємо проти приватної власності на землю. Ми виходимо з того, що земля залишається суспільним благом і служить суспільству, навіть переходячи в приватне користування. Запровадження справедливих рентних відносин дає, на перший погляд, несподіваний результат. Суспільство стає органічно зацікавленим у тому, щоб земля перейшла до приватного користувача — під суворим контролем суспільства й на благо суспільства. Ми отримаємо згадану вище додатну суму обміну взаємних прав: народ — гідну винагороду за надані в приватну власність суспільні блага, а власник — жадану респектабельність і легітимність.

Лише за такого підходу справедливість справді восторжествує. Україна — для всіх громадян України. Чи не це є не здійсненною поки що мрією мислителів минулого — від Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка до В’ячеслава Липинського — створити в Україні клас хліборобів, які є основою країни? Рента може стати універсальним інструментом для наповнення соціальним змістом національної ідеї. Завдяки рентним відносинам в Україні утверджується справедливість як соціальна категорія.

Головні опоненти впровадження рентних відносин наводять як аргумент необхідність подорожчання продукції сільського господарства на суму рентних відрахувань. Рента порівнюється з додатковим податком на все, що виробляється. Це судження справедливе лише частково. Рента — це встановлений законом платіж, розмір якого має розраховуватися за визначеною формулою, що залежить від рентної бази. Власне, це і вся подібність. Насправді джерелами ренти є: (1) додаткові доходи (надприбуток) власників прав на використання ресурсів, отримані внаслідок існування цих самих прав; (2) частина динамічного приросту ціни продукції, яка виникає внаслідок ринкової кон’юнктури.

Стосовно сільськогосподарської продукції перше джерело так само виправдане, як і стосовно будь-якого іншого ресурсу, скажімо, бензину. Динамічний приріст ціни супроводжуватиме продовольчу продукцію постійно й буде пропорційний приросту народонаселення планети. Якщо темпи приросту народонаселення планети випереджатимуть темпи приросту населення України, то на зовнішньому ринку ціни на продовольство українського виробництва зростатимуть швидше, ніж ті самі ціни на внутрішньому ринку України.

І все ж у рентних відносинах найважливішим аспектом є природа самих механізмів розподілу, що базується на визнанні рівних прав усіх громадян на отримання вигод від використання ресурсів. Це і є принцип суспільної рівності, описаний ще Аристотелем. Розмірковуючи про політичну організацію суспільства, Аристотель зазначав, що політична спільнота передбачає розподіл «почестей, майна та всього іншого, що може бути розподілене між співгромадянами певного державного устрою». Інакше кажучи, поняття «політичне» в розумінні філософа означало не лише процеси поділу влади. Воно включало також поділ майнових та особистісних прав. До речі, ті самі античні філософи поділяли народ на «політес» — людей, які живуть суспільними інтересами, та «ідіотів» — людей, які не цікавляться, не живуть проблемами суспільства.

Таким чином, ми приходимо до розуміння того, що повноцінну демократію неможливо побудувати в суспільстві, яке складається на 80% із бідних людей, а сама демократія — це не лише право політичного вибору, а й право громадянина на цілком відчутне володіння частиною суспільних благ. Лише людина, яка усвідомила свої права на суспільне благо, може робити осмислений політичний вибір, думаючи, кому вона довіряє право розпоряджатися цим самим благом.

Грамотне запровадження рентних відносин у земельній сфері приведе не лише до додатного економічного ефекту, а й до істотної зміни соціальних параметрів, серед яких: а) зменшення відпливу людей із села;
б) поліпшення інфраструктури села; в) омолодження села та
г) підвищення продуктивної зайнятості і, як наслідок, рівня соціальних гарантій.

Економіка отримає довгострокові стимули. Це дасть змогу формувати основні завдання не лише для сільського господарства, а й для переробної промисловості, вони, у свою чергу, визначать вимоги до машинобудування. Машинобудування вкаже пріоритети для сталеливарної та гірничодобувної галузей. Система складних послуг сформує місток до кінцевого споживача.

Такий підхід дасть можливість сформулювати чіткі завдання прикладним наукам і за рахунок розуміння мети забезпечить консолідовану інтелектуальну підтримку. Рано чи пізно Україна буде житницею Європи, і таке майбутнє має об’єктивний характер. При цьо­му, істотно збільшивши обсяг зовнішньої торгівлі за рахунок продукції сільського господарства, Україна зможе використовувати аграрний фактор так само успішно, як інші країни — сировинний, фінансовий чи промисловий. Питання полягає в тому, коли це відбудеться, й головне — що при цьо­му отримає народ України?

Від постановки запитання багато в чому залежить і наступна відповідь на нього. Орієнтир на продовольчу спеціалізацію держави у світовій економіці зможе вирішити не лише питання продовольчої безпеки України, а й безліч принципово важливих політичних, економічних, соціальних питань. І, я впевнений, стане національною ідеєю для українців. Принаймні прості люди цю ідею підтримають. Адже, крім чималої матеріальної вигоди, в ній присутнє й ментально властиве українцям шляхетне месіанство, прометеїзм, без яких не може обійтися жодна національна ідея.