Підтримати
Відомий київський філософ і методолог Володимир Нікітін нещодавно обґрунтував цікаву, на мій погляд, теорію про два типи країн. Перші існують відповідно до теорії прогресу: яскрава історія, харизматичні політики, великі звершення. Другі — відповідно до теорії балансу: фактично відсутні героїчна історія та великі правителі; постійні хитання й балансування між різними векторами й факторами. До першої групи вчений відніс більшість країн Європи, а також Росію і США, до другої — Швейцарію, Канаду і Україну.
Закладені в основу пропонованої моделі «прогрес» або «баланс», як видно, жодним чином не впливають на добробут громадян. Навіть навпаки: Швейцарія — завдяки своєму пацифізму й нейтралітету в усіх загальноєвропейських процесах — сьогодні стала фінансовим та економічним центром світу. Вона століттями балансувала (і продовжує це робити досі) між мовними, геополітичними та іншими проблемами, перш ніж перетворилася на країну — осередок капіталу. Капітал і банківська сфера в поєднанні з державним протекторатом, який захищає таємниці банківських операцій, стали тими інструментами, які в умовах глобалізації світових процесів дали змогу створити модель національно-економічної самоідентифікації швейцарського суспільства. Ефект очевидний. Така модель привела швейцарське суспільство й державу до цілком нового рівноважного стану, при якому транзакційні витрати на організацію політичної, економічної та соціальної моделей розвитку суспільства зведені до мінімуму. Спільна ідея об’єднала суспільство й дозволила йому швидко та ефективно розвиватися.
Україна — також країна, яка балансує. Нам поки нема чим особливо зацікавити своїх західних і східних сусідів. Багато хто не розуміє значення України або не сприймає її всерйоз. Мало того, недостатньо розуміють значення України й наші політики, розцінюючи її як якийсь «транзитний» проект — на шляху до Євросоюзу.
Ми приречені постійно балансувати — між Сходом і Заходом, Європою і Азією, християнством і ісламом, Донецьком і Львовом. Двоїста (а можливо, й потрійна) сутність України невикорінна. Будь-яка спроба перевести її на рейки історичного прогресу й примусити розвиватися динамічно, яскраво, в одному з цивілізаційних контекстів — обов’язково спричинить вибух, розкол країни. Саме тому потрібно думати швидше про те, як конструктивно використовувати наше балансування і як конвертувати слабкі сторони в сильні.
У природі швейцарського феномена лежить використання ренти за збереження капіталу та банківської таємниці. В результаті Швейцарія вийшла в число процвітаючих і стабільних країн. Будь-яка країна, яка знайде можливість гарантувати безпеку чи запропонувати дієвий механізм, унікальні умови для суспільно важливої сфери, приречена на успіх.
Що ж може бути «фішкою» України? Де те начало, яке зцементовує, сповнює значення і надає ваги?
У своїх попередніх статтях для «ДТ» я неодноразово зупинявся на питаннях, які стосуються суспільної власності та ренти — як основи суспільного бюджету країни. Переконаний, що за рентними відносинами та запровадженням, крім єдиного державного бюджету, суспільного — майбутнє народу України та перспективи громадянського суспільства. Мало того, суспільний бюджет може стати основою для побудови моделі національно-економічної самоідентифікації українського суспільства на принципах, які стануть базовими в розвинених постіндустріальних економіках та економіках інформаційного суспільства. Перше — державний протекторат покладено в основу захисту інтелектуальної власності та друге — побудова раціональних механізмів використання інтелектуальної ренти.
Утопія? Аж ніяк!
Захоплюючись історією, я не міг не звернути увагу на такого персонажа австрійської та чеської історії, як Рудольф II. Наприкінці XVI століття цей імператор з династії Габсбургів почав виділяти величезні кошти, аби приманити в країну передових вчених і видатних діячів мистецтв. До Праги з’їхалися астрономи Тихо Браге і Йоганн Кеплер, живописці Джузеппе Арчимбольдо і Бартоломео Шпрангер, скульптор Адріан де Вріс. Місто перетворилося на культурну Мекку для всіх передових європейських мислителів. На жаль, після смерті Рудольфа казна вичерпалася, і багато вчених, художників були вимушені залишити Чехію. Але сам факт, що в одному місті було зібрано стільки передових людей свого часу, заслуговує на увагу!
Україна в перспективі також могла б стати благодатним краєм для інтелектуалів, а інтелект, нові технології — тим капіталом, який цементуватиме державу й зміцнюватиме її значення та становище в світі. Розвиваючись в умовах глобального інформаційного суспільства, коли інформація стає основним товаром, а найбільш актуальною — економіка знань, необхідно мислити зовсім іншими категоріями. Промисловий переворот, первинне нагромадження капіталу, модернізація, індустріалізація — це все ланки економічного процесу, який залишився в історії. Фінансові та біржові ігри — день сьогоднішній. Україна повинна намагатися зазирнути в день завтрашній — в основу інформаційного суспільства, головним елементом якого стане авторське право, його захист і максимально ефективне використання як в окремо взятій країні, так і в усьому світі.
До настання ери безготівкових фінансових операцій, у часи промислових революцій у Європі Швейцарія була малопривабливою і навіть провінційною країною. Банки працювали, але не були чинником світової політики та економіки. Починаючи з XIX століття цей капітал почав працювати, створюючи нові економічні закони й тенденції. Швейцарія змогла побудувати своє суспільство на отримані ренти з фінансового капіталу. Україна, передбачаючи розквіт інформаційного суспільства, може стати країною, де рента працюватиме і створюватиме «ренту-штрих», базуючись на інтелектуальних розробках, інтелектуальному капіталі, «економіці знань». Нам просто необхідно створити комфортні умови для людей з ідеями, вчених, аби вони наповнювали й перерозподіляли інтелектуальну ренту.
Щоб не повторювати помилок імператора Рудольфа, необхідно знайти кошти, які дадуть змогу фінансувати наукові розробки, дискусії вчених, розумовий процес, замінити нарешті «відтік мізків» на їх «приплив»... Єдиний державний бюджет (прообразом якого була й королівська казна) не може осягнути неосяжне. Левова його частка йде на покриття витрат, пов’язаних саме з потребами держави. Перетворення держави на якусь «священну корову», такий собі абсолют призводить до того, що сама ідея вилучити з єдиного потоку надходжень до держбюджету кошти, які мають належати не державі, а суспільству, багатьма сприймається як ідея крамольна, антидержавна. А тим часом можна легко довести, що, не підриваючи основ держбюджету, а створивши поряд із ним іще один — суспільний бюджет (рівний, а то й більший за державний), суспільство тільки виграє.
У попередніх статтях я зупинявся на моментах, з яких було видно, наскільки величезні суми йдуть повз суспільство до кишень окремих ділків чи просто не враховуються. Усі ці кошти — частина суспільної власності, яка, на жаль, в Україні залишається «нічийною» і, з позиції суспільства, використовується нераціонально. Відомий економіст Ернандо де Сото вказує на наявність такої «позалегальної власності», яка приносить гіперприбутки окремим особам і не дає можливості розвиватися суспільству. На його думку, критична маса такої власності характерна для країн третього світу.
Для радикального прориву ми маємо виділити й раціонально використовувати ту власність, яка сьогодні в нас у принципі є невраховуваною, а отже, позалегальною, і яка повинна перебувати під контролем суспільства. Як механізм її раціонального використання потрібно створити суспільний бюджет і рентну палату.
Якщо ми будуємо громадянське суспільство, покликане обмежити й узяти під контроль діяльність держави, то необхідно прийняти й засвоїти головне правило: структури громадянського суспільства мають фінансуватися із суспільного, а не з державного бюджету. Ніколи держава не сприятиме структурам, покликаним її обмежити. Продуктом громадянського суспільства є суспільні блага, продуктом держави — адміністративна машина.
Так само й із фінансуванням наукових розробок, дослідницьких проектів і сфери культури. Якщо перед державою постає питання, кого необхідно дофінансувати — талановитого вченого чи чиновника, держава вибере останнього, тому що він є частиною державної машини. Від чиновника залежить і процес відтворення держапарату, і його працездатність, і навіть перемога тієї чи іншої партії влади на чергових виборах. Наукою та культурою займаються лише справжні подвижники чи щирі диваки. Чиновник рідко замислюється над глибиною слів Віктора Гюго: «Той, хто відкриває школи, закриває в’язниці». Тому, образно кажучи, відкриттям шкіл повинні займатися саме представники суспільства.
Імператор Рудольф, який спробував вкладати кошти і в державу, і в суспільно важливі проекти, розорився. Цього не міг зрозуміти Карл Поппер, котрий писав про «відкрите суспільство та його ворогів». Але вже його учень Джордж Сорос зрозумів: крім фінансових спекуляцій, є необхідним розвиток інститутів громадянського суспільства. І почав спрямовувати кошти, отримані від біржових операцій, до неурядового сектора багатьох країн світу, підтримуючи передусім наукові та гуманітарні дослідження. Так само, не з державної, а з приватної кишені підтримували інтелект Альфред Нобель та Аристотель Онассіс...
Те, що пропонуємо ми, — це третій шлях: не державне фінансування суспільних проектів і не фінансування з приватної кишені. Суспільний бюджет — спроба створити потужне саморегульоване й постійно поповнюване джерело комфорту для наукових, технічних, гуманітарних, культурологічних та інших пошуків. Швейцарія стала Швейцарією завдяки тому, що забезпечила комфортні умови для фінансів, незалежно від їхнього походження. Україна може створити модель для побудови глобальної системи захисту інтелектуальної власності й створення механізмів її раціонального використання в інтересах всього суспільства.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google