Бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні?

Нещодавно Верховна Рада України запровадила мораторій на закриття загальноосвітніх навчальних закладів державної та комунальної форм власності до прийняття державного бюджету на 2015 р., аби попередити зникнення сільських шкіл через брак коштів на їх утримання. Кількість шкіл, закритих в Україні за останні роки, вже давно вимірюється не десятками, а кількома сотнями. За останні три роки шкільну освітню мережу "оптимізовано" більш як на 500 навчальних закладів. Запровадження такого превентивного заходу наочно демонструє, як обмеженість і нецільове використання фінансування, підкріплене низькою фінансовою дисципліною, призводить до занепаду всієї освітньої системи країни.

Відповідно до чинного законодавства розмір бюджетних асигнувань на освіту має становити не менш як 10% від загального обсягу ВВП країни. За всі роки незалежності Україні не вдавалося забезпечити законодавчо визначений мінімум фінансування освіти. Незважаючи на вкорінену тенденцію урізання державного фінансування освіти з 7,3% ВВП у 2009 р. до 6,4% - поточному, в середньому Україна щороку витрачає приблизно 7% ВВП на освітні потреби. Цікаво, що коли порівнювати відносні показники видатків на освіту, то в Україні він є одним із найбільших в Європі. Для порівняння: у 2010 р. Франція витратила на освіту 5,9% ВВП, Литва - 5,4, Швейцарія - 5,2, Польща - 5,2, Німеччина - 5,1%, тоді як видатки України становили 7,4% ВВП.

Натомість Україна за абсолютними показниками обсягу видатків на освіту випереджає лише Литву (населення якої близько
3 млн), і цей показник у 14 разів менший від, наприклад, видатків на освіту у Франції. Таке співвідношення відносних та абсолютних показників видатків на освіту свідчить про лімітовані можливості нарощувати обсяги фінансування освіти за нинішніх економічних умов.

Водночас причиною скрути у сфері освіти є не лише брак фінансування, а й неефективність розподілу та нецільове використання таких коштів. Промовисто, що за результатами перевірки Державною фінансовою інспекцією виконання профільним міністерством програм, пов'язаних з підготовкою кадрів вищими навчальними закладами протягом 2010–2012 рр., виявлено порушень на суму близько 100 млн грн, з яких за нецільовим призначенням було використано 25 млн. У свою чергу, ревізії професійно-технічних навчальних закладів за 2013 р. виявили фінансові порушення на 265 млн грн, з них таких, що спричинили втрати фінансових і матеріальних ресурсів, - на 59,3 млн.

Логічно, що, крім катастрофічного недофінансування, доцільно приділяти значно більше уваги критичній необхідності боротьби з корупцією в освітній сфері, а лакмусовим папірцем належного її фінансування має стати не лише розмір виділених асигнувань, а й ефективність їх використання та протидія корупції.

Витрати чи інвестиції?

Належне фінансування освіти повинно сприйматися державою не як витрати, а як інвестиція в її безхмарне майбутнє. Особливо виправдано інвестувати у вищу освіту, адже українська молодь - це ключовий стратегічний ресурс держави. Вона не лише є основним джерелом трудового потенціалу, а й гарантує динамічне зростання економіки. В ідеалі, ефективна державна молодіжна політика має забезпечувати кваліфікацію і підвищувати конкурентоспроможність молоді на ринку праці, гарантувати її зайнятість і забезпечувати привабливість національного ринку праці.

Водночас, якщо йдеться про інвестиції, то й сам об'єкт інвестування має бути конкурентоспроможним. Чи притаманно це українській системі, якщо, наприклад, вести мову про вищу освіту? Не кожна особа, яка хоче отримати диплом, переймається якістю освіти, що підтверджується таким дипломом. Оскільки сьогодні в Україні легко можна отримати диплом "квазіуніверситету", механізм ерозії якості освіти спрацював автоматично. До того ж, враховуючи кількість навчальних закладів, що функціонують в Україні, цілком зрозуміло, що проконтролювати та забезпечити якість освітніх послуг досить непросто.

В Україні кількість вищих навчальних закладів I–IV рівнів акредитації на початок поточного навчального року порівняно з попереднім хоча і скоротилася на 2,4%, проте перевищує 800. Для порівняння: в Німеччині, кількість студентів якої приблизно дорівнює їх кількості в Україні, діє 110 університетів і технічних університетів та приблизно 220 університетів прикладних наук і коледжів (Fachhochschulen). У Швейцарії, де якість освіти визнано взірцевою, діє лише 12 університетів і 7 навчальних закладів технічного спрямування.

В українських реаліях виходить, що, з одного боку, фінансування освіти намагаються оптимізувати (а часто і мінімізувати), а з іншого - асигнування розпорошуються серед незліченної кількості установ. Як наслідок, вітчизняний продукт освітньої системи хоч і став доступнішим для студентів, проте низька якість освіти зробила систему освіти неконкурентоспроможною для цілей інвестування.

Паралельні світи чи альянс?

Іще одна вада освітньої системи полягає в тому, що навчальні заклади постачають послуги, орієнтовані на потреби проміжного, а не кінцевого споживача - роботодавця. Як наслідок, відповідно до показників Державної служби статистики, станом на 1 вересня 2013 р. з більш як 400 тис. офіційно зареєстрованих безробітних частка молоді становила 42,1%. Така статистика ще раз підвереджує дисбаланс існуючої пропозиції молодих фахівців і попиту з боку роботодавця на вітчизняний продукт освітньої системи. Тому навчальним закладам слід переходити до іншої бізнес-моделі функціонування, за якої споживачами послуг стануть роботодавці.

Безробіття серед молоді - проблема не лише українського ринку праці. Як показує європейський досвід, навіть наявність ефективної системи освіти не вирішує цієї проблеми. Швейцарська та німецька відповідь - система професійно-технічної освіти (apprenticeship), відповідно до якої учні опановують професію, а не науку (вони проводять 50% часу на підприємстві, а 50% - у школі). Це стосується не лише суто технічних спеціальностей, а й таких напрямів, як логістика, бухгалтерський облік, банківська справа. У Німеччині опанування професії триває приблизно три роки, а умови вимогливо контролюються торговими палатами.

Про ефективність цього підходу свідчать такі показники. Середній рівень безробіття серед молоді у Греції становить 60%, у Фінляндії (де діє найкраща у Європі система вищої освіти) - 20, у Німеччині - 7%, у Швейцарії - 6,1%. Тевтонський підхід до технічно-професійного виховання взяли на озброєння у Великобританії, де рівень молодіжного безробіття сьогодні становить приблизно 20%. Як виявилося, найскладнішим було подолати суспільні стереотипи, що професійно-технічна освіта є штучним створенням робочих місць для тих, хто не може отримати вищу освіту.

В Україні такий об'єкт інвестування залишається поза увагою держави. За показниками Держстату, за останні п'ять років видатки на професійно-технічну освіту становили 0,4% ВВП, що в середньому дорівнює 6,2–6,4% загальних видатків на всю освіту. Як наслідок, потреба роботодавця в працівниках (а не у вчених) залишається незадоволеною.

Дисбаланс попиту і пропозиції на ринку праці свідчить про необхідність партнерства. Таке партнерство, з одного боку, дасть можливість зменшити ресурсну залежність навчальних закладів від держави, а з іншого - попередити зростання безробіття серед молоді. Наприклад, для цих цілей запроваджений інститут державно-приватного партнерства (ДПП). У Європі кількість освітніх проектів, реалізованих на умовах ДПП, випереджає навіть будівництво та реконструкцію автодоріг. Водночас в Україні ДПП з освітою майже не асоціюється. Можливо, через її інвестиційну непривабливість?

***

Таким чином, проблему недофінансування у сфері освіти треба вирішувати не через збільшення фінансування (оскільки за нинішніх умов це об'єктивно неможливо), а передусім через ефективніше цільове використання бюджетних коштів, викорінення корупції та забезпечення фінансової дисципліни. Державні видатки не можуть залишатися основним джерелом фінансування, кошти мають залучатися й від місцевих громад, на умовах партнерства з роботодавцем, а одержувач державного фінансування має визначатися відповідно до потреб роботодавця, тим самим забезпечуючи затребуваність продукту освітньої системи.