Про справжній План стійкості і перемоги України

План стійкості України отримав багато критики з боку українців. Але насправді я позитивно ставлюся до ідеї створення та реалізації подібного плану. Чому? Тому що ми потребуємо чітких скоординованих дій у соціальних, економічних, міжнародних і безпекових політиках держави, які прийшли б на заміну кеш-бекам, роздачам 1000 грн і іншим неефективним, — радше, комунікаційним, ніж стратегічним, — підходам.

Тому що в нас, на жаль, переважна більшість планів, стратегій і інших схожих документів розробляються не в інклюзивний спосіб — без долучення широких верств населення і громадських експертів.

Це робить документи, які продукує держава, неефективними і навіть мертвонародженими. Логічно, що вони не втілюються в життя або не приводять до необхідних суспільних та економічних змін. Вони не мають достатнього економічного підґрунтя, елементарного моделювання чи об'єктивізації. Але є можливість зробити все принципово інакше, як це вже вдалося в кількох державних документах.

У таких, як, наприклад, Національна стратегія демографічного розвитку, де було залучено всі інституції, що мають експертизу. В результаті Міністерство соціальної політики отримало сучасну стратегію, яка визначає подальші дії. Міністерство економіки в такий спосіб розробило стратегію розвитку малого і середнього бізнесу. Також і Український план готувався в достатньо інклюзивний спосіб.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Радник Зеленського поділився деталями підготовки "Плану стійкості"

Нарешті на рівні офісу президента пролунала ідея долучити громадянське суспільство до формування Плану стійкості України. Це дійсно великі зміни в ставленні до громадянського суспільства з боку лідерів країни. Тому сам факт того, що є шанс на побудову діалогу, абсолютно позитивний.

Однак питання, чи дійде цей процес до продукування реального документа? Або ж традиційно завершиться просто обговореннями та гучними заявами? Наскільки насправді буде враховано думки громадських експертів?

Планів багато — посилення недостатньо

Будучи наразі залученим до низки проєктів співдії в трикутнику «Українські державні інституції — Міжнародні організації — Аналітичні центри і бізнес», можу засвідчити позитивні зрушення. Але впевнено сказати, чи будуть нові плани дійсно планами Перемоги, я, на жаль, не можу. І ось чому. У нас у країні державою продукується велика кількість планів, але традиційно відбувається мале просування вперед у їхній реалізації.

На мій погляд, нам не вистачає не стільки і не тільки планів, скільки суспільного консенсусу щодо відповідей на ключові важливі питання. Такі, як, наприклад, за рахунок чого ми переможемо? Відповіді на це запитання досі немає, як і стратегічної ідеї Плану перемоги та Плану стійкості. Ми бачимо, що домовлятися наші вороги не хочуть, здаватися не хочуть, розвалюватися не хочуть.

Хоча самі ми розуміємо, що потрібно наполегливо працювати для посилення обороноздатності України, що потрібно більше санкцій від міжнародних партнерів, що потрібно більше зброї. Також потрібні більш ефективна мобілізація (і демобілізація), краща технологізація наших Збройних сил, краща система управління. Але чому ж такі очевидні речі не реалізуються? Чого бракує? І чи вистачить всього переліченого для перемоги?

Це знову запитання, на які ми досі не маємо відповідей. Тим часом одне з нещодавніх українських досліджень показало, що, попри поширену думку про розкол українського суспільства, жодного розколу не існує. Він є тільки у свідомо підігрітій ворогом публічній дискусії. А насправді українці єдині. Хоча це не заважає суспільству вважати ці розколи реальними. Отакий парадокс.

І от якраз ключова причина того, що українці переконані, що вони розколоті, — це, на мою думку, те, що в країні немає спільної візії. І хоча мій друг і колега Валерій Пекар вважає, що однією з головних причин цього уявного розколу є ворожі анонімні telegram-канали, дозволю собі наголосити, що таке можливо лише тоді, коли вміст цих telegram-каналів падає на ґрунт розчарування і відсутності розуміння, що надалі — це відчуття світлих перспектив.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Повага до бізнесу, локалізація, детінізація економіки: Зеленський розповів про економічний пункт «Плану стійкості»

Ніякі telegram-канали не спрацювали б, якби консолідоване суспільство знало відповіді на суспільно важливі запитання, зокрема такі: куди ми йдемо? що ми хочемо мати попереду? заради чого все це? Але у нас зазвичай якийсь постійний авральний захист. Ми постійно не в конструктивному контексті створення і побудови, але у перманентному процесі перебудови та відбудови.

Ми 33 роки тому вийшли з Єгипту, але не кудись до мети або в якесь певне місце, ми просто блукаємо пустелею. От у чому біда. Тому переважна більшість реформ реально не реалізуються. Бо немає жодної послідовності у діях держави. Немає стратегії. Немає єдиного лідерства. Немає плану, за яким ми рухаємось. У нас постійний броунівський рух. Саме тому ми дійсно крихкі та слабкі.

Перенаписання країни

Для системних змін ми маємо радикально «перенаписати» країну. І для цього нам треба передусім почати говорити на дорослі теми. Про те, що є різне розуміння справедливості. Наприклад, у суспільстві, яке прагне модернізації, справедливість — це суспільне благо. Ми маємо знищити весь цей совок з його «треба, щоб у мене було не гірше, ніж у нього».

Ми маємо перейти до розуміння того, що справедливість у модерній Україні — це те, що є благом для суспільства в цілому. І тоді з'явиться можливість ефективно проводити мобілізацію, а точніше, рекрутинг; нормально здійснювати економічні й освітні реформи.

Ми маємо розуміти, наприклад, що нам не потрібні школи з поганою освітою і 600 тисяч працівників освіти. Навпаки, нам потрібні школи із сучасною освітою, з наповненими класами, з вчителями, які отримують нормальні зарплати. Нехай їх буде 250 тисяч, але вони будуть сучасні, інноваційні та професійні. І будуть любити учнів і професію, а не виживати.

І те ж саме в інших сферах. Бо тільки радикальні системні реформи і перенаписана модерна країна врятують нас. В іншому разі безперспективність змін, беззмістовні кадрові перестановки, неінклюзивні реформи і призводять до тотальної відсутності відчуття світлих перспектив. І це все може бути напряму пов'язано з відсутністю справжнього сучасного лідерства.

Американський філософ Кен Вілбер дуже влучно сказав, що в сучасному світі, позбавленому цінностей, правди, орієнтирів, напрямків, лідерство полягає просто в тому, щоби встати і чесно сказати, що істина є і вона лежить в якомусь конкретному напрямку.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Підготовка внутрішнього плану стійкості: Зеленський розповів про ще один пункт

Сьогодні ми живемо в світі, де люди достатньо розвинені і самостійні, а завдання лідерів — просто показати шлях і дати надію. Показати шлях і дати надію — це якраз те, чого нам сильно бракує. Ми як нація не розуміємо і не бачимо шляху, тому не маємо надії. А це передусім питання сучасного візіонерського лідерства.

Єдиний шлях для України у майбутньому — це бути країною-магнітом для талановитих людей насамперед, але не тільки українців,  з усього світу. Для українців, які у такому разі самі захочуть повертатися, навіть без спеціального міністерства. Стати і бути країною найкращих можливостей. Якщо ми ставитимемо в пріоритет створення можливостей, то переможемо.

Для країни можливостей потрібно побудувати людиноцентричну державу, якою створювалися б такі можливості — реалізуватися, змінювати професію, переїжджати з однієї області в іншу, запускати бізнес, поширювати ідею, винаходити і творити, іншими словами, постійно знаходити для себе нову можливість і реалізовувати її.

Україна має стати людиноцентричною державою з економічними свободами і відповідальними громадянами, права і свободи яких гарантовані. Стати найкращим місцем у світі для народження дітей, ідей, бізнесів, проєктів, творів — найкращим місцем у світі для творення. Саме тоді ми станемо глобальним суб’єктом і будемо цікаві всім. Передусім самим собі.