Єгор Стадний: "За телефонним дзвінком точно нічого робити не буду"

Але для академічної спільноти він не є цілковитим незнайомцем. Єгор очолював один із найпотужніших аналітичних центрів, що займався аналітикою і у сфері вищої освіти. Тому ділянка, за яку відповідає у МОН, Єгору дуже добре знайома.

"Ректори здригнулися", -саркастично прокоментували призначення Єгора в університетській спільноті. Жарти жартами, але насправді новий заступник міністра освіти і науки має репутацію людини принципової (навіть для когось незручної), яка тримається твердо у найдражливіших питаннях і, коли треба, може рубанути шашкою.

Топ-ідея, з якою Стадний прийшов у міністерство, - зміна системи фінансування вищої освіти. Вона давно витає в повітрі й ось тепер має шанс на втілення. "Усе запрацює з 2020-го року. А чого чекати?" - каже Єгор Стадний.

- Єгоре, поясніть на пальцях - навіщо змінювати систему фінансування?

- Усі звикли, що між вишами розподіляють бюджетні місця, і ми спостерігаємо це кожної вступної кампанії. Докладено багато зусиль до того, щоб усе відбувалося прозоро. Але є паралельний процес розподілу бюджетних грошей, і він проходить не об'єктивно.

Наприклад, якщо Іван і Петро навчаються на одній спеціальності, тільки в різних вишах, то може бути таке, що на бюджетне місце Івана держава дає 30 тисяч гривень на рік, а на навчання Петра - 60 тисяч. Виходить, що право навчатися безоплатно громадяни виборюють однакове, але фінансуємо ми його по-різному. Де справедливість?

А відбувається це тому, що кошти між університетами, грубо кажучи, розподіляються залежно від штатних розписів. Має значення, які там зазначені посади, скільки професорів та доцентів з їхніми доплатами, скільки докторів наук і кандидатів з надбавками, скільки бібліотекарів, техніків. Тому різні виші отримують різне фінансування. Якщо взяти суму, виділену кожному закладу освіти, і розділити її на кількість студентів, побачимо, що вартість підготовки одного студента в різних вишах дуже різниться: в межах від 26 до 60 тисяч гривень

Об'єктивне пояснення цьому нібито є: в різних університетах різна кількість докторів наук, доцентів, кандидатів, бібліотекарів, техніків тощо. В окремих вишах викладачі отримують подвійні оклади (таке право вони здобули свого часу згідно з указом президента). Це КНУ ім. Шевченка та КПІ. Є виші, в яких оклади збільшуються трохи менше ніж удвічі, - це Національний юридичний університет
ім. Ярослава Мудрого в Харкові та Національний університет біоресурсів і природокористування (НУБіП) у Києві.

Правда, НУБіП отримав цю можливість не указом президента, а постановою Кабміну.

А ще ж усе прив'язане до тарифної сітки, і в цьому корениться ще одна проблема, бо насправді це зрівнялівка. Сітка не забороняє, але, по суті, й не залишає можливості для диференціації рівня оплати праці викладачів залежно від їхньої професійної майстерності. А викладачі - це основний інструмент закладів вищої освіти, який забезпечує якісний кінцевий продукт - конкурентоздатних випускників.

Міністерство освіти і науки України

- Ви хочете, щоб викладачі отримували зарплатню залежно від ефективності праці?

- Так. Ті, хто зростає професійно, розвиває свої предмети, можливо - викладає власний курс, займається науковою роботою, - мають отримувати більше, ніж ті, хто стоїть на місці й нічого не робить.

- Будете рейтингувати викладачів?

- Ні, ми не маємо наміру втручатися в те, що можуть зробити самі університети. Але, коли почнемо розподіляти кошти для вишів по-новому, вони самі будуть зацікавлені підтримувати кращих викладачів.

У новій формулі фінансування враховуватимуться певні показники. Перший - скільки грошей отримав університет торік. Це буде важити приблизно 80% фінансування. А ще 20% залежатимуть від певних показників діяльності цього університету: міжнародний рейтинг, наукова діяльність, зайнятість випускників. Планується й такий показник, як масштаб університету. З його допомогою ми будемо стимулювати університети укрупнюватися, об'єднуватися. Чим більший виш, тим більше в нього буде коштів.

Це, до речі, може викликати певну критику, з якою я частково погоджуюся: головне - не розмір університету, а те, як він дбає про своїх викладачів і дає якісну освіту студентам. Є багато прикладів маленьких закладів освіти, котрі можуть продемонструвати високу якість. Але це наш вимушений крок.

Мережа вишів, яку маємо сьогодні, розрослася на наборах студентів у 2005-му та 2006-му роках, коли до навчальних закладів дійшли народжені в часи демографічного підйому, - тоді в нас було понад 2,3 мільйона студентів. Зараз їх 1 мільйон 300 тисяч. На сьогодні це завелика мережа із хронічними недоборами студентів, часто вона невиправдано тягне комуналку, адміністративно-управлінський персонал, подекуди - і зарплатні викладачів.

Коли ми щось об'єднуємо, то структури, які дублювалися (наприклад, адміністративно-управлінська вертикаль, кафедри), мають скорочуватися. Звільнення під час оптимізації мережі будуть, однозначно, і виші мусять залишити лише найкращий персонал. У Києві, Львові, Харкові будь-яка оптимізація мережі матиме для викладачів найм'якіші наслідки, бо тут багато вакансій в інших секторах. Якщо ж когось звільняємо в депресивному місті, виникає загроза безробіття…

- Думаєте, виші залишать кращих?

- Я ж кажу - мусять залишити. Бо вони будуть зацікавлені працювати ефективно, щоб отримати фінансування. Але фінансування буде тут не єдиним нашим інструментом.

Якщо повернутися до формули, там буде ще багато показників. Наприклад, із 2021 року ми запустимо моніторинг зайнятості випускників, і цей показник увійде до формули фінансування.

- Тобто якщо люди з дипломом якогось вишу непотрібні на ринку праці, то це мінус гроші для нього?

- Так. При цьому нас не цікавить працевлаштування за спеціальністю, адже це неможливо відстежити. Натомість ми вимірюватимемо зайнятість випускників за групами класифікатора професій. У ньому визначено 9 розділів професій, із них перші три - ті, для опанування яких потрібна вища освіта. Отже, для моніторингу достатньо знати, чи працює людина з дипломом вишу за професією, для якої потрібна вища освіта.

Відстежувати працевлаштування випускників будемо не одразу після випуску, а через два роки. За останніми даними Інституту демографії НАН, приблизно впродовж такого часу більшість учорашніх студентів приходять до стабільної роботи.

Усіх лякає виїзд випускників за кордон, - як же їх побачити на нашому ринку праці? Крім того, не всі працевлаштовуються офіційно. Але кожне підприємство і ФОП платять єдиний соціальний внесок за своїх працівників, і, наскільки я знаю, сіра зона працевлаштування полягає не в тому, щоб людину взагалі не працевлаштовувати, а в тому, щоб якусь частину зарплатні видавати їй у конверті. Для нас це не є небезпекою, тому що ми відстежуватимемо працевлаштування випускників за єдиним соціальним внеском, який за них сплачують, і величина зарплатні тут не має значення. Якщо ж люди таки працюють неофіційно, і вся їхня зарплатня виплачується в конверті, то достатньо просто брати не абсолютний показник працевлаштування, а відносний: наприклад, вимірювати, наскільки параметр кожного окремого університету відхиляється від середнього по країні. Способів уникнення ризиків при обрахунках насправді чимало.

Ще один показник ефективності вишу - наукова діяльність. Є питання: будемо вимірювати його за кількістю публікацій - чи враховуватимемо показники цитування або показники наукової атестації університетів.

- Об'єктивно розділити кошти між вишами - це лише половина справи. Важливо, наскільки ефективно їх будуть використовувати всередині університету.

- Нові підходи до фінансування стимулюватимуть заклад рухатися: я досягаю вищих показників, і мені дають більше грошей. Більше грошей, більше автономії й більше відповідальності. Тому ми будемо пропонувати зміни в управлінні університетами. МОН виступає за те, щоб зміни у фінансуванні й управлінні парламент голосував одночасно, в одному законопроекті. Якщо приймати все це окремо, є ризики.

- Що ви хочете змінити в управлінні університетами?

- Усі перетворення будуть спрямовані на створення інструментарію, який би дозволив ставити вимоги керівництву вишів і стежити, чи ті їх виконують. У контракті, який ми підписуємо з ректором, має бути прописаний чіткий перелік показників ефективності (KPI). Якби ви подивилися контракт ректора приватного закладу вищої освіти, то побачили б, що від нього власники вимагають дуже чітких показників, яких треба досягти. А Міносвіти як засновник державного вишу нічого конкретного, вимірюваного, з чіткими показниками від ректорів не вимагає, і це дивно.

Ми хочемо, щоб керівник вишу був зацікавлений мати найкращий персонал. Нинішній типовий контракт із ректором містить пункт про те, що він зобов'язаний забезпечити своїм працівникам підвищення кваліфікації. Це якась аморфна вимога. Незрозуміло, що конкретно мається на увазі, який результат ми повинні отримати.

Крім того, точаться дискусії, чи потрібна наглядова рада університету, чи вибори ректора мають відбуватися в тому форматі, в якому відбуваються зараз, чи ні.

- Пропонуєте призначати ректора без виборів?

- Послухайте, може бути купа різних варіантів. Наприклад, можна впровадити кваліфікаційний поріг: Міносвіти допускатиме претендента до участі у виборах після того, як він презентує свою стратегію. Тоді ми скажемо: о'кей, саме ці пункти стануть контрактом, який ви підпишете з МОН, якщо виграєте.

- Це означає, що посилиться роль міністерства. Якось не демократично.

- Так, посилиться. Я скажу одну непопулярну річ, яка, можливо, зараз підніме хвилю критики. Як історик я не дуже розумію тезу про традиції університетів. Хіба колись в українських університетах ректора обирали всі-всі викладачі? У царській Росії? Ой, сумніваюся. У часи Польщі? Не впевнений, що там був механізм демократичних виборів. Може, це сучасна європейська практика? Ні, такого ми там теж не побачимо, хіба що якісь окремі унікальні випадки. Чи ефективна така практика, коли ректора обирає весь колектив голосуванням?

Я натякаю на те, що переважно інерційність наших академічних спільнот схиляє людей обирати ректором того, хто мало що змінить в університеті, а не того, хто готовий до змін і до руху вперед. Як ми маємо це переломити? Є кілька варіантів, питання ще обговорюється. Ми можемо залишити вибори, але в певній формі: коли в них братимуть
участь ті претенденти на посаду ректора, котрі представлять своє бачення та дорожню карту і доведуть, що вони готові до змін.

Мені кажуть, що вибори - це автономія університетів, але ж вона мусить завжди йти в парі з підзвітністю, з відповідальністю. Вважаю, що ректору потрібно дати повне зелене світло у фінансових питаннях. Має бути фінансова автономія, але паралельно в контракті слід чітко прописати, що й коли повинно бути досягнуте.

- Але Бюджетний кодекс накладає багато обмежень і зв'язує руки навіть найефективнішому ректору.

- Тому ми й пропонуємо вносити зміни у Цивільний, Господарський, Податковий, Бюджетний кодекси, Закон про вищу освіту, про управління об'єктами державної власності. Їх суть у тому, що університет, не втрачаючи податкових пільг, які має зараз, може вільніше розпоряджатися коштами, які йому дає держава, і це, в тому числі, стосується оплати праці викладачів. Я вважаю, що саме викладачі є інструментом у руках керівництва університету, який дає якісного випускника. Немає нічого важливішого за викладачів.

Отже, потрібно, щоб усі зміни у фінансуванні склалися в один пазл: об'єктивний розподіл грошей, автономність у їх використанні, контроль у вигляді чітких показників у контракті з ректором та новий механізм добору людей на цю посаду.

- А може, взагалі запровадити систему грантів і кредитів? Така ідея зараз активно обговорюється.

- Я нормально ставлюся до обох ідей - і до формульного фінансування (тобто давати гроші вишам), і до переходу на систему грантів (гроші давати людям). Як аналітик, готовий працювати з обома підходами. Але для втілення ідеї з грантами знадобиться кілька років, щоб створити певні умови.

У формульній системі є два головних позитиви. Перший - коли ми даємо кошти на заклад, то можемо оцінити його за системою певних показників. Власне, це й робитиме формула. Другий позитив - те, що ми не ставимо заклади в залежність від кількості студентів.

Перейдімо до моделі, коли гроші даємо в руки найталановитішим у вигляді грантів. Ми кажемо їм: "А тепер обирайте виш". Але старшокласники і їхні батьки не мають ані необхідної інформації, ані навичок вибору спеціальності й університету. Тому вони понесуть гроші туди, де найсильніша реклама, а це не обов'язково буде найкращий виш. Отже, перш ніж давати гроші в руки людям, які рознесуть їх по вишах, треба побудувати ефективну профорієнтаційну систему.

Потрібно створити Національну систему профорієнтації. На місцях працюватимуть люди, до яких школярі та їхні батьки зможуть звертатися по пораду. Такий куратор чи кар'єрний консультант може охоплювати відразу кілька шкіл. Він вестиме учнів і їхніх батьків ще з базової школи. Не треба проводити уроки, це буде, буквально, одна зустріч на 3–
4 місяці, але індивідуально. Консультант розмовлятиме про майбутнє (що планують, що більше подобається), тлумачитиме результати тестів. На консультаціях дитині можуть дати поради щодо позашкільних занять.

Окремий елемент роботи консультанта - демонстрація можливостей на ринку праці для різних професій. І це має бути жива демонстрація. Колись, у радянські часи, проводилися екскурсії на виробництво, наприклад. Сьогодні такого немає, профорієнтація несистемна. Дітям кажуть: ось журналіст, ось інженер, - і все.

Типове питання, яке зазвичай цікавить батьків: "Нащо моїй дитині та фізика чи хімія?" Отож у сьомому класі треба прийти до батьків і до дитини й переконати їх: "Ось тут після універу, якщо хочете займатись ось цим і ось цим, без фізики ніяк, а зарплатня у хімічній промисловості - одна з найвищих (бо ця промисловість, на відміну від багатьох інших, ще жиє).

Або інший приклад. Мене як батька доньки він страшенно дратує. Я бачу, що на ІТ-спеціальностях навчаються лише 15% відсотків дівчат. А потім піднімаю статистику по ЗНО і бачу, що дівчата математику складають краще за хлопців. І я просто не можу зрозуміти, що там у школах відбувається, що всі починають подавати заяви на філологію і юристів. Там же саме великою мірою перенабір за рахунок дівчат! Якщо ми розгребемо проблему, то ці страшні цифри наборів на філологію, право, менеджмент, маркетинг, туризм, де саме дівчата створюють таку картину, зміняться. Якби ми пояснювали в школі, батькам, що немає чоловічих і жіночих професій, що, наприклад, сектор ІT потребує робочих рук, і там височезні зарплати, - картина була б іншою. Чому ми не кажемо зараз кожній учениці, починаючи з сьомого класу, що вона молодець, тому що вчить математику і знатиме її навіть краще за хлопців, бо вона більш посидюча, і щоб вона не думала з такими знаннями математики обмежувати себе філологією. Кар'єрні консультанти мають зруйнувати всі ці стереотипи.

Отож повертаючись до грантів. Дайте нам три-чотири роки для впровадження нормальної національної системи профорієнтації, і я буду готовий запускати систему грантів. Вона має одну головну перевагу: до неї не присікаєшся, як до формули: а чого такий показник чи такий коефіцієнт? Але зараз для держави ризики від грантової системи вищі, ніж від формульної. Я не кажу, що система погана, кажу, що для неї треба забезпечити умови.

- У проєкті Бюджету на 2020 рік передбачено створення Фонду розвитку вищої освіти. На нього закладено 225 мільйонів гривень Як видно із заяв МОН, ці гроші мають піти на капітальні видатки - ремонт, матеріальну база для підготовки фахівців (створення навчальних лабораторій, навчальне обладнання ). А в попередні роки у бюджеті на капітальні видатки закладалися значно більші суми - 475 мільйонів.

- Так, закладалися, але не міністерством. Ці речі з'являлися в парламенті між читанням, їх накидали депутати, яких просили ректори. Я не знаю достеменно, як це відбувалося, але підозрюю, що саме так. Ось подивіться на таблицю капітальних видатків вищих навчальних закладів за останні три роки. З неї чітко видно, ректори яких вишів приходили до депутатів і просили собі гроші.

Погляньте, чотири виші отримали за три роки від 60 до 80 мільйонів гривень А деякі вибивали фінансування не тільки собі, а й на свої коледжі. Проте більшість вишів отримували набагато менше. Декому за три роки виділили тільки мільйон гривень.

Натомість нинішнього року не депутати з ректорами, а Міністерство освіти ініціювало виділення коштів на капітальні видатки. Для нас ця історія має такий вигляд: було 0, a стало 250 мільйонів гривень Ми вважаємо, що для досягнення ефективного результату 250 мільйонів мають піти, максимум, на чотири університети.

- Як оберете цих чотирьох щасливців?

- За телефонним дзвінком точно нічого робити не буду. Проведемо прозорий публічний конкурс проєктів, у яких виші мають розповісти, на що вони хочуть витратити ці гроші і як саме вони підвищать комфорт викладачів та студентів, чому їхній проєкт дасть більше віддачі, ніж інші.

Крім того, ми просимо депутатів додати ще 200 млн гривень . Вони потрібні для оновлення навчального обладнання (не дослідницького, а саме навчального). Подивимося, чи дадуть нам ці кошти, і чи дадуть саме на те, на що просимо.

- На своїй сторінці у Фейсбуці ви написали, що не шукаєте народної любові. Це означає, що ви готові на непопулярні кроки?

-Так. Не зможу собі вибачити, якщо нічого не вдасться зробити. Важливо не змарнували час і можливості. І я розумію, що без швидкої дії та рішучості цього не досягти.

Я прийшов у міністерство не заради урядової кар'єри. Мені ні мій кабінет не подобається (хороми ці незрозумілі!), ні зарплатня (у мене ж немає рангів). Я мав набагато вищий дохід. І майже не бачуся з донькою. Але дуже сподіваюсь й хочу, аби в майбутньому я зміг подивитися в очі своїй доньці й сказати: я попрацював для того, щоб країна, в якій ти живеш, стала кращою.