ЗАХІДНА ШВИДКА ДОПОМОГА: «МИ ЇЇ ВТРАЧАЄМО!!!»

Дивлячись
із Лондона

Українська драма з Лондона видається дивною, неоформленою і небезпечною. Ті, хто цікавиться ситуацією в Києві, запитують, насамперед, що таке опозиція і яким вона бачить вихід із ситуації системної кризи влади? Можливо, запитання про опозицію в Лондоні дає відповідь на те, як на Заході дивляться на українську владу. Про неї не запитують, вважаючи, певне, що відповідь відома і до влади запитань немає. Аналітики розуміють справу так, що неясність ситуації навколо опозиції відбирає можливість самого аналізу. Як бачать майбутнє своєї країни українські опозиціонери, чи в їхньому уявленні майбутнє України — держава без Президента Кучми чи це майбутнє України з іншою системою влади, і якщо так, то якою саме, який вона вигляд матиме і який шлях до неї, до цієї нової системи влади, веде? Ті в Лондоні, хто знає, що таке Україна, розраховують на внутрішньодержавний діалог, поступки, участь парламентських механізмів та інші атрибути сучасної політики. Причому і з боку влади, і з боку опозиції. Місцеві і міжнародні засоби масової інформації цього тижня були активними. Консервативна «Таймс» у тридцяти словах повідомила, що в Києві 9 березня пройшли антипрезидентські виступи і сам Президент спішно залишив столицю (забув згадати, що він одразу повернувся). А «Дейлі телеграф» і «Інтернешнл геральд трибюн» присвятили тисячі слів ситуації в Україні, проілюструвавши її відповідними фотографіями і нагадавши з допомогою карт Європи, де лежить країна, про яку йде мова. Дві головні тези, викладені в газетах, полягають, по-перше, в тому, що вперше після зникнення українського журналіста Георгія Гонгадзе протести набули масового і антикучмівського характеру. І по-друге, що опозиція слабка й неоформлена і не знає, які перспективи для неї бажані, окрім усунення Президента. Бі-Бі-Сі регулярно розповідає і показує те, що відбувалося і відбувається в Києві, намагаючись розібратися і традиційно не роблячи жодних висновків. Ми зустрілися у штаб-квартирі всесвітньої служби Бі-Бі-Сі з Девідом Мортоном — людиною, відповідальною за роботу всіх євразійських секцій всесвітньої служби, і запитали його, якою видно звідси, з Лондона, ситуацію в Україні.

— Якщо судити з газет, то Україна сьогодні не залишає значних слідів у британській свідомості. Здається, лише «Файненшнл таймс» регулярно пише про події в Києві, принаймні так було до останнього часу. Якщо взяти до уваги те, що пише «ФТ», то стає очевидним розчарування з приводу нинішніх подій в Україні. Після повторного обрання пана Кучми на пост Президента існувала дуже велика надія, що Україна визначиться на користь демократії і західних цінностей. Гадаю, в ділових колах є розчарування, що Україна може вибрати інший шлях, інший світ. З другого боку, Україна, поза сумнівом, перебуває в складному геополітичному становищі, через що, безумовно, точиться певна боротьба за неї між Москвою та Вашингтоном. Якщо Україна йде до Москви — це сигнал Америці, якщо навпаки, то в українців виникає ясна перспектива, тобто знання, як вони житимуть і як житимуть їхні діти. Насправді — дуже легко вибирати в таких випадках. Але якщо українська адміністрація сама не впевнена, куди йти, то суспільству дуже важко зробити свій вибір. Я читав висловлювання американців про ситуацію у вашій країні. Безумовно, у їхніх словах відчувається дуже велике розчарування.

— Ця двоїстість державного істеблішменту, тобто невизначеність у виборі шляху, — лише київська особливість чи в інших еліт у нових незалежних державах також є невизначеність у виборі шляху в майбутнє?

— Гадаю, будь-якому суспільству за відсутності демократичної бази важко дивитися в майбутнє. Якщо президенти деяких нових незалежних держав роблять для себе закони, щоб керувати десять, потім п’ятнадцять, потім двадцять років, то вони будуть при владі вічно і це буде комунізм під іншою назвою. Ці люди зміцнюватимуть свої позиції, позиції своїх друзів та родичів, попри те, що відомо, чим скінчився комунізм.

— Якими бачаться з Лондона останні українські події?

— Те, що відбувається зараз в Україні, дуже нагадує мені 1974 рік в Америці, коли при владі був президент Р.Ніксон й абсолютно аналогічні плівки фігурували і тоді у США, і тепер в Україні. У США виникла хвиля ворожості до американського президента, громадська хвиля. І не дивно, що зараз українське суспільство переважно, якщо дивитися з Лондона і наскільки я можу судити, виступає проти Президента Кучми. Цей гнів може бути дуже здоровим. Це, до речі, дивно, бо багато людей, життя яких за десять років не склалося, мали до такої міри розчаруватися, що їм може бути все байдуже. І раптом, коли з’явилися ознаки, що той, хто стоїть при владі, не найчесніша людина у світі,— виникла хвиля гніву, тобто те, що відбувається в нормальному суспільстві. Це може бути дуже позитивним. Хоча, звісно, я не маю достатньо інформації, щоб судити остаточно.

Дивлячись
із Варшави

У Варшаві українська драма вивчається, здається, інтенсивніше, ніж у Києві. Загальний настрій газет, які сприймають інформацію, можна визначити таким словосполученням — відбуваються екстраординарні події. «Газета виборча», яка виходить накладом близько мільйона примірників, публікує повідомлення з України на перших шпальтах, а інформація про мітинги, демонстрації та сутички дуже скидається на зведення про бойові дії. Зазвичай стримана «Річ Посполита» назвала демонстрації в Києві гігантськими, місцеві УКХ-радіо на першому місці в блоці новин ставлять ситуацію в Україні. Фактично подіям в Україні приділяють увагу всі польські газети й журнали. І підвищену увагу.

Історія візиту Леоніда Кучми до Польщі спочатку скидалася на історію постійних перенесень українським Президентом часу покладання вінків до пам’ятника Тарасу Шевченку 9 березня. Перша інформація про візит зводилася до того, що польський президент прилетить до українського в Крим, потім виявилося, що все буде з точністю до навпаки, тобто А.Квасьнєвський прийме Л.Кучму в себе у Варшаві, і вже перед самим візитом виявилося, по-перше, що президенти зустрінуться в маленькому містечку Казимиж Дольни на південному сході Польщі, а по-друге, що в переговорах дуже зацікавлені президент Франції Ширак і канцлер ФРН Шредер, які просили пана Квасьнєвського бути посередником між Леонідом Кучмою та рештою Європи у розв’язанні української кризи.

Таким чином, візит Кучми до Польщі набув драматичного звучання для самих поляків. Драматизм посилився, коли у вівторок до Варшави прибула частина керівництва політичної опозиції й українські інтелектуали, з якими вже в середу досить несподівано зустрівся польський президент. Це сталося після того, як в аеропорту після прильоту було дезавуйовано фразу одного з опозиціонерів — Тараса Чорновола — про те, що президент Квасьнєвський зрадить ідеали демократії, якщо зустрінеться з Президентом Кучмою, і після того, як, за словами опозиції, було докладено надзвичайних зусиль, щоб відмовити вуличних активістів влаштувати демонстрації протесту в Казимижі Дольному (автобуси для поїздки студентів у Польщу вже були готові). Готовність зустрітися з українською опозицією перед зустріччю з українським Президентом, можливо, була пов’язана і з тим, що у Варшаві вперше чітко заявили про готовність опозиції розпочати діалог із владою. Президент Польщі зазначив, що «круглий стіл», за яким сиділи лідери комуністів і лідери «Солідарності» 1989 року, ще цілий і він готовий позичити його Україні. Ми зустрілися з тим, хто сидів за цим столом, одним із харизматичних лідерів «Солідарності» Адамом Міхнеком і запитали його, як він бачить з Варшави ситуацію в Україні, протести в Києві і демонстрацію у Львові?

— По-перше, мій батько зі Львова, тому в мене сентиментальне ставлення до України. Я бачу, що вперше після здобуття незалежності над Україною нависла велика небезпека.

— У чому, на вашу думку, головна небезпека?

— Ми є свідками повної поляризації між владою та суспільством. І ми бачили поліцейську акцію: поліцейські били студентів, а насильство — не шлях до демократії та діалогу. Офі-ційна пропаганда вашого Президента називає опозицію фашистами, 1967 року лідер комуністів Гомулка так само говорив про мене й моїх друзів. У такій ситуації не буде переможців, бо відсутність діалогу — це громадянська війна.

Отже, у середу ввечері польський президент говорив з українською опозицією і висловив три тези. По-перше, Леонід Кучма повинен почати діалог з опозицією, по-друге, Леонід Кучма повинен знайти спільну мову з українським суспільством та українськими елітами, і, по-третє, Леонід Кучма повинен дати імпульс економіці, оскільки без хорошої економіки неможлива ніяка демократія. Кінцівка зустрічі була шокуюча: Олександр Квасьнєвський заявив буквально таке: він веде переговори далеко не тільки від свого імені й від імені Франції та Німеччини; він гарантує, що наступні вибори в Україні не буде зманіпульовано і що та дипломатична мова, якою він говорить з опозицією, не означає, що він так само говоритиме з Леонідом Кучмою.

В четвер удень президенти зустрілися. Про що вони говорили, невідомо нікому, крім них, але на півгодинній прес-конференції обидва заявили, що силове вирішення питань абсолютно неприйнятне. На запитання кореспондентів, чи піде Леонід Кучма на діалог з опозицією, український Президент заявив, що готовий до діалогу, але тільки з тими силами, які обстоюють інтереси Української держави, не закликають до зміни європейського вибору України та поважають закони й Конституцію. Таким чином, Президент визнав саме існування опозиції, він також визнав, що не сяде за стіл переговорів із комуністами, бо це єдина партія, що виступає за відновлення союзних відносин із колишніми республіками СРСР, тобто яку можна запідозрити в певній антидержавності. Про некомуністичну опозицію Леонід Кучма сказав, що з Юлією Тимошенко розмовляти повинні слідчі органи, а опозиція має спочатку офіційно зареєструватися в Мінюсті. Чи свідчить сказане Президентом про його готовність сісти за стіл переговорів із некомуністичною опозицією наступного дня після того, як вона зареєструється, чи він намагається ввести в оману журналістів і громадськість? Принаймні Президент пообіцяв не застосовувати силу до опозиції, хоча аналогічну обіцянку можна було чути й раніше. Принципово ситуація така, що лівий президент Польщі (колишній відповідальний комуніст) є головним послом Європи для України. І чи може молодший за віком і за стажем перебування в компартії підштовхнути старшого і за віком, і за стажем до демократії?

П’ятниця поставила багатокрапку в питанні про те, що відбуватиметься в Україні найближчим часом. Якщо опозиція сформулює свою мету і чітко визначить засоби для її досягнення, а влада піде на переговори з не контрольованими нею партіями — це буде лише один варіант розвитку подій. Якщо відбудуться переговори з контрольованими партіями, то вони увінчаються успіхом, але не зміною ситуації. Можливо, ніяких переговорів узагалі не буде, тоді або ситуація розсмокчеться сама собою, або станеться вибух. Хоч як би там було, Польща й надалі намагатиметься вплинути на українську ситуацію, виступаючи, можливо, тільки в першу чергу від себе, але в другу — неодмінно від Заходу, враховуючи, крім іншого, те, що найближче оточення Олександра Квасьнєвського кулуарно дає зрозуміти, що не задоволене зустріччю свого президента. І все-таки Польща зробить усе для проведення прозорих виборів в Україні.

Таким чином, Польща, підштовхувана західними сусідами, розпочала велику гру. Польща — це успіх Заходу, Польщі треба виграти, особливо після провалу білоруського вектора її зовнішньої політики. Польща хоче бути стабілізатором цієї частини світу. Рівно через півроку після смерті нашого колеги і, можливо, як її наслідок увага величезного європейського інтелектуального ресурсу зосередилася на Києві. Чи стане Київ успіхом Польщі, чи зуміє відповісти Київ на виклики часу, чи зуміє опозиція відповідати ситуації, чи прислухається Президент України, який так болісно реагує на критику, до західних аргументів, чи залишиться Україна хоч певною мірою європейською країною? Про це дуже серйозно думають у Варшаві. Вони дивляться на Україну й чітко розуміють, що їй «відступати нікуди, позаду Москва»...