Загибель республіки

Азербайджанські війська встановили контроль над Шушею.  Про це в неділю вранці заявив президент Азербайджану Ільхам Алієв: «Переможна азербайджанська армія визволила місто Шушу від окупації. Шуша — наша! Карабах — наш!.. Це — день нашої славної перемоги! Ми здобули цю перемогу на полі бою, а не за столом переговорів». Ці слова викликали тріумф на азербайджанських вулицях і захоплені коментарі азербайджанців під новиною на різних сайтах і в соціальних мережах. 

У Єревані спростовують заяву Алієва. «У Шуші бої тривають. Чекайте й вірте нашим військам», — написав у неділю представник Міноборони Вірменії Арцрун Ованнісян на сторінці у Facebook. Та оскільки азербайджанський президент пізніше виклав у Twitter, що «виконав заповіт батька» (а на Сході такими словами не розкидаються), Алієв констатував факт, у який вірменам важко повірити і з яким неможливо змиритися.

Шуша — прадавня столиця Карабаху — має як символічне, так і військово-стратегічне значення. Через місто проходить траса Горіс ‒ Степанакерт — основна транспортна артерія, що з'єднує Вірменію та Нагірний Карабах (друга дорога — Варденіс‒Мартакерт — пролягає на півночі Карабаху й перебуває під обстрілом азербайджанців). Крім того, Шуша, розміщена за 11 кілометрів від Степанакерта, височіє над ним, що дозволяє обстрілювати столицю Карабаху.

Взяття міста означає, що у вірменів зникає можливість чинити повномасштабний опір азербайджанцям у Карабасі, а це — неминуча поразка Вірменії і кінець Нагірно-Карабаської республіки. Як зазначив не так давно глава НКР Араїк Арутюнян, «хто володіє Шушею, той володіє Карабахом». Утім, із захопленням цього міста війна не закінчиться. Гори й ліси північної частини Нагірного Карабаху дають вірменам можливість ще довго вести обмежені бойові дії. Однак гориста місцевість, погіршення погоди, стійкість вірменських солдатів можуть лише ненадовго відтермінувати крах. 

 Вірменії, що не підготувалася до війни й не зуміла за півтора місяця створити міжнародну коаліцію союзників у протидії Азербайджану, не вистачає ні військових, ні економічних ресурсів, аби переломити ситуацію на фронті на свою користь. Не зарадять ситуації і військові поставки Москви Єревану й Степанакерту та символічне розгортання російських підрозділів на вірмено-азербайджанському кордоні в районі Лачинського коридора. 

Врятувати вірменів від поразки може лише введення російських солдатів у Нагірний Карабах. Але нині це видається малоймовірним сценарієм. Є кілька причин, із яких росіяни «кинули» своїх союзників по ОДКБ. 

По-перше, Москва не хоче розривати відносини з Баку (що станеться неминуче у разі прямої військової підтримки Єревана й Степанакерта), прагнучи зберегти хоч якийсь вплив в Азербайджані. 

По-друге, керівництво РФ, очевидно, вважає, що, незалежно від військово-політичних дій Росії під час другої нагірнокарабаської війни та дедалі більшого розчарування позицією Кремля у вірменському суспільстві, російському впливу у Вірменії ніщо не загрожує, — Єреван вимушений спиратися на Москву.

По-третє, якщо російські солдати почнуть битися на боці Вірменії, є загроза безпосередньої військової участі Туреччини в конфлікті на боці Азербайджану. Хоча Росія веде проксі-війну з Туреччиною в Сирії та Лівії, військового зіткнення з Анкарою через Нагірний Карабах у Москві не хочуть. 

По-четверте, на позицію російського керівництва впливає й те, що РФ перевантажена геополітичними проблемами на пострадянському просторі (Україна, Білорусь, Молдова, Грузія) та Близькому Сході (Сирія), у Північній Африці (Лівія) та Південній Америці (Венесуела), а також кризою відносин зі США та ЄС. 

Москва програла цей раунд битви за Південний Кавказ: на тлі успіхів азербайджанської армії Росії не вдалося зберегти в Нагірному Карабасі статус-кво, що був до 27 вересня і дозволяв їй впливати і на Вірменію, і на Азербайджан. Нездійсненною виглядає й раніше озвучена Кремлем пропозиція розмістити російських миротворців у Карабасі. І хоча вплив Москви на Єреван посилюється, та він мінімальний на Баку, де зробили ставку на Анкару. 

Але Росія не має наміру відступати: вона взяла паузу й зосереджується для удару у відповідь, що зможе посилити її позиції на Південному Кавказі. Адже, з погляду росіян, втрата впливу на цей регіон означатиме постійну загрозу дестабілізації на Північному Кавказі. Але особливість ситуації для Москви ще й в тому, що вперше за сто років різко зросла роль Туреччини на Кавказі, а це здатне вплинути на всю ситуацію в Чорноморському регіоні.

В Україні, де уважно стежать за воєнною операцією Азербайджану з відновлення суверенітету над Нагірним Карабахом, нині захоплено обговорюють успіхи азербайджанців. Але нашій країні небезпечно автоматично переймати азербайджанський досвід для відновлення суверенітету над окупованими росіянами українськими територіями: все-таки значимість для Кремля Карабаху не порівняти зі значенням для нього Криму та Донбасу. До того ж в українському суспільстві немає консенсусу стосовно майбутнього Донбасу і Криму, а керівництво нашої країни не має чіткої стратегії дій.

Успіх Азербайджану визначила сукупність низки чинників: наявність нафтодоларів, пущених на переозброєння та навчання армії; підтримка військово-політичного союзника — Туреччини; консенсус азербайджанського суспільства щодо необхідності відвоювання Нагірного Карабаху; політична воля керівництва країни в досягненні стратегічної мети. Нарешті, Баку вибрав правильний момент для початку військової операції, скориставшись вікном можливостей, що ненадовго відкрилося у зв’язку з виборчою кампанією у США та перевантаженістю РФ геополітичними проблемами.

Нині Ільхам Алієв виглядає в країні національним героєм. Однак тепер перед азербайджанським президентом стоїть складне завдання — не погіршити імідж Азербайджану після відновлення суверенітету Баку над Нагірним Карабахом: у світі побоюються, що в регіоні почнеться етнічна чистка. Побоювання небезпідставні: рівень взаємної ненависті вірменів і азербайджанців дуже високий, про що свідчить хоча б те, що під час другої нагірнокарабаської війни сторони, практично, не беруть полонених. 

Алієв стверджує, що жодних етнічних чисток не буде, гарантує карабаським вірменам безпеку та обіцяє регіонові культурну автономію. На жаль, дуже мало шансів на те, що не буде вбивств мирного населення. Та й вірмени, пам’ятаючи про події початку дев'яностих, азербайджанському лідерові не вірять. Нині з Нагірного Карабаху у Вірменію масово виходить місцеве населення. 

Поразка на фронті та масовий наплив біженців погіршують внутрішньополітичну ситуацію у Вірменії. І якщо донедавна позиції вірменського прем'єр-міністра Нікола Пашиняна були стабільні, то після падіння Шуші опозиція вимагатиме зміни уряду. Падінню популярності Пашиняна сприятиме й те, що йому доведеться вести перемовини з Алієвим. І приймати мир на азербайджанських умовах: за словами Алієва, шансів на компроміс навколо Нагірного Карабаху залишається не так уже й багато, «бо ми повертаємо ці території силою».

Тому-то експерти не виключають перевороту в країні і приходу до влади когось із оточення експрезидента Роберта Кочаряна, особистого друга Путіна.

Серйозні зміни будуть і в національній самосвідомості вірменів: із переможців під час першої війни за Нагірний Карабах вони стають переможеними в другій війні. Поразка у війні і втрата Карабаху, як трагедія геноциду 1915 року, великою мірою формуватимуть позицію вірменського суспільства і політику керівництва країни, а наявність великої групи карабаських біженців — посилюватиме реваншистські настрої. Все це буде готувати новий конфлікт Вірменії з Азербайджаном. А вже цю ситуацію всіляко стане використовувати Росія. 

Усі статті Володимира Кравченка читайте тут.