ЗА ЗАВІСОЮ

27 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати
Bипуск № 50, 27 грудня-10 сiчня 2003р.
Відправити
Відправити

2003 рік, ясна річ, як і заведено, прийме естафету. Але знаменний він не тим, що йде після 2002-го, а тим, що передує 2004-му...

2003 рік, ясна річ, як і заведено, прийме естафету. Але знаменний він не тим, що йде після 2002-го, а тим, що передує 2004-му. Україна, попри бурхливий розвиток політичних процесів, чекає змін. Це істотно впливає також на наші відносини з Росією, яка є, за словами Президента Кучми, стратегічним партнером як не глянь. Певне, найважливішим моментом у всьому цьому стає зацікавлена й цілеспрямована участь Росії в наших внутрішніх справах, а конкретніше — у політичній боротьбі й визначенні нашого майбутнього.

Баланс дружби

Довгий час відносини між Україною та Росією зберігали специфіку, пов’язану з незавершеністю процесів самовизначення, фактичною неясністю моделі національного розвитку і переваг правлячих еліт. Росія першою завершила перехідний період, досягла внутрішньої стабільності й артикулювала свої національні інтереси. Україна тільки наближається до цього рубежу свого розвитку, що допускає альтернативні можливості, — нинішню правлячу верхівку, яка навчилася користуватися державною владою, але неспроможна вести націю, може замінити інша, орієнтована на це більшою мірою. Сьогодні, таким чином, російська політика щодо України має досить чіткі параметри, тоді як у Києві досі немає єдиного розуміння того, на яких засадах має будуватися українсько-російське співробітництво. Крім того, курс Москви так чи інакше поєднує національні інтереси з інтересами пануючих угруповань, а в нас перші практично цілком принесено в жертву другим.

Російський вплив в Україні сьогодні грунтується вже не стільки на історичній, культурній, мовній і ментально-психологічній близькості, про яку так багато говорять, скільки на пов’язаності інтересів політичної та бізнес-еліти, що перебуває при владі, що всіляко замовчується. Цей вплив переважно й формує двосторонні відносини, які, таким чином, вбирають у себе багато родових ознак цих привілейованих верств. Як наслідок в українсько-російських відносинах і дипломатія особлива, і домовленості працюють не відповідно до норм міжнародного права (певне, усні кращі від офіційно оформлених) і політико-економічний бартер процвітає.

Останнім часом дедалі чіткіше простежується зростання як політичної, так і економічної залежності України від Росії. Перша безпосередньо пов’язана з характером затвердженого в Україні політичного режиму й логікою внутрішньополітичної боротьби. Друга, всупереч поширеній думці, не обмежується боргами та практичною безальтернативністю імпорту російських енергоносіїв і навіть дедалі масштабнішими успіхами російського капіталу в приватизації українських підприємств. Відповідно до нерівності еліт закріплюється субординація керованих ними держав. Є очевидним формування в Україні потужних в економічному й дуже впливових у політичному плані олігархічних і при цьому компрадорських угруповань, орієнтованих на Росію. Їхня активність, як і здобуття політичної самодостатності національним чиновництвом, має своїм результатом формування якісно нової пострадянської моделі природної залежності від «старшого брата». Політична криза сприяла ще більшому зростанню можливостей Росії безпосередньо на президентському й урядовому рівні домагатися бажаного.

Це саме стає головним чинником, який не лише гальмує інтеграцію України в Європу, а в принципі перешкоджає реалізації цієї мети. Звісно, на поверхні все виглядає не так однозначно. Декларації щодо європейських пріоритетів залишаються так само гучними, в ЄврАзЕС Україна, попри настійливі запрошення Москви, не вступає, сенс існування СНД бачить тільки в зв’язку зі створенням зони вільної торгівлі. Але при цьому зазнає втрат і не має раціональної політики на цих напрямах. Таким чином, створюється завіса, що приховує небезпечні для країни поступки Москві, які робить влада в своїх інтересах.

Російський голос на виборах

Наступний рік не обіцяє прориву не тільки на європейському напрямі, а й ні на якому іншому, крім російського. Фактично вже спостерігаються спроби Банкової герметизувати країну від небажаного втручання в інтимний процес передачі влади. У зв’язку з цим закономірно посилюється увага до «генетично» близької Росії та ускладнюються відносини з занадто в’їдливим Заходом. Парламентські вибори в Україні для уважного спостерігача дали досить ясну картину різноскерованості і, головне, — різної природи західного й російського впливу. Дії Заходу, що мали публічний характер і орієнтували на забезпечення демократичного перебігу виборів, вочевидь контрастували з переважно прихованими діями Росії, що мали на меті одержати від них конкретний результат. Це цілком збігалося з підходом до виборів владних структур, які йшли на масштабні порушення правових норм заради забезпечення перемоги. Росія орієнтується на взаємодію з конкретними центрами впливу, зокрема широко використовуючи тіньові економічні й політичні механізми та застосовуючи нецивілізовані політичні технології. Вона не піднімає незручних питань щодо прав опозиції, ситуації з правами людини та свободою слова.

Російська позиція в українських справах у самій Україні дедалі більше форматується наближенням президентських виборів. Для багатьох очевидно, що підтримка пропрезидентських політичних сил і лідерів визначається не тільки і не стільки їхніми симпатіями до Росії, скільки їхньою залежністю від неї. В оточенні українського Президента переважають політики й бізнесмени, котрі мають особисті інтереси в Росії. Фактично вони підкоряють державну політику цим інтересам і, таким чином, стають прогнозованими й поступливими партнерами на переговорах або ж просто лобістами російських інтересів у своїй країні. У багатьох із них є підстави гальмувати прихід в Україну західних конкурентів і затвердження сучасних демократичних норм державного управління й ведення бізнесу. Важко заперечити, що для Москви вигідне збереження такої ситуації, тобто успішна передача влади від Леоніда Кучми обраному ним наступнику.

Час моделювати

Проте вибори це далеко не все. Розрахунки Москви можуть і повинні бути масштабнішими й базуватися на баченні довгострокових цілей. А тут підхід «що більше, то краще» не спрацьовує. Взаємодія офіційної Москви й офіційного Києва зазнала за Путіна істотних змін. Можна привітати його деідеологізацію, прагматизацію. Остаточно знято з порядку денного питання возз’єднання й реставрації. Але воно не стало і, очевидно, не могло на даному етапі стати механізмом взаємопідтримки в демократичних перетвореннях. Навпаки, політичним режимам двох країн притаманна особлива посткомуністична консервативність. Очевидне запозичення українською номенклатурою низки ознак російської державності для організації власної системи влади. Але пряме запозичення не мало шансів на успіх.

В Україні окреслилася оригінальна для просторів СНД суспільно-політична еволюція, уперше проявилися нові, нажиті за роки незалежності масштабні суспільно-політичні суперечності й нові альтернативи розвитку країни. При цьому посилення демократичної опозиції наклалося на ослаблення політичного режиму.

Нехтувати публічною сферою більше не можна, а маніпулювати стає дедалі важче. У країні нагромадилася критична маса невдоволення, відбувається часткова консолідація контреліти, сформувалася реальна демократична альтернатива владі. На тлі неефективного авторитарного режиму, де ключові позиції в політиці й економіці захопили бюрократія та кланово-олігархічні угруповання, виникла реальна перспектива будівництва суспільства європейського зразка. Можливості Президента тримати під своїм контролем політичні процеси виявилися дуже обмеженими. Потужна конструкція тіньової політики, масоване використання адміністративного ресурсу вже не дають гарантій збереження режиму і змушують владу шукати додаткові засоби й різноманітити методи політичної боротьби. Нова парламентська більшість і новий уряд мають ту саму ущербну природу й по суті нічого змінити не можуть. Леонід Кучма вже давно втратив шанс домогтися підтримки своєї політики в населення. Думаю, він і його оточення розуміють, що і його ставленики не можуть серйозно розраховувати на класичний успіх у публічній політиці. У таких умовах особливі надії покладаються на підтримку Москви з її досвідом зміни президента й готовою моделлю керованої демократії.

Події останніх місяців продемонстрували дуже глибоке розмежування влади й суспільства не лише в аспекті кризи довіри. Відбувся поділ у принципах і ступені керованості. Вплив Президента і його команди грунтується на симбіозі бюрократичних і кланових механізмів і впевнено поширюється тільки на відповідну сферу. Приводні ремені, покликані реалізовувати цей вплив у суспільно-політичному середовищі, виявилися ослабленими. Влада, безумовно, спроможна домагатися потрібних їй результатів у більшості конкретних випадків, але її можливості забезпечити перемогу в національних масштабах викликають серйозні сумніви.

Чи можливе успішне застосування в Україні російської моделі? Найближчим часом ми дізнаємося, якої думки стосовно цього наша влада. Хоча навряд чи вона має вибір. Але він, хоч як це парадоксально, є в Росії. І вона змушена буде зробити вибір, виходячи не стільки зі свого досвіду, скільки зі специфічних українських обставин.

На відміну від Росії, де відставка Єльцина містила загрозу перемоги комуністів, в Україні дедалі ближча відставка Кучми відкриває спрямовану в майбутнє демократичну альтернативу. Таким чином, боротьба режиму за самозбереження не має скількись прийнятної аргументації ні в форматі історичної логіки, ні з погляду суспільних чекань. Слід пам’ятати й те, що в нашої влади немає таких ресурсів, як матеріальних, так й інтелектуальних, як у влади російської. Не вистачає скарбниці, немає сильних ідей, спроможних консолідувати націю. Її дії закономірно набагато менш ефективні, а скількись прийнятний рівень популярності — недосяжний. Ці обставини вкрай обмежують і можливість знайти й розкрутити «лідера нації».

Таким чином, з об’єктивних причин російський досвід обмежено застосовний у сучасній Україні. Київська влада може відтворити його тільки в дуже погіршеному, несамодостатньому варіанті, який передбачає системну залежність від Москви. При цьому ймовірно, що в довгостроковому плані це може виявитися для Росії невигідним. Одна справа поставити під контроль найбільш конкурентоспроможні та стратегічно важливі об’єкти економіки й інфраструктури, інша — збільшити тягар витрат з геополітичних міркувань. Приклад російської політики щодо Білорусі, де питання власності виявилися вагомішими від інтеграційних ідей, досить наочний. В Україні Росія вже близька до виконання приватизаційної програми. Принаймні терміну повноважень Леоніда Кучми для закриття цього питання цілком вистачить. Чи готові в Кремлі до розробки раціональної стратегії на перспективу?

Політична боротьба в Україні сьогодні формує реальну можливість переходу на європейську модель розвитку не в деклараціях, а на практиці. Становлення політичних сил правого спектра актуалізує загальнодемократичні завдання та витісняє на другий план традиційне національне питання. На порядок денний у зовнішньополітичній сфері з великим запізненням, але все-таки висувається перехід від обстоювання національного суверенітету й незалежності до захисту національних інтересів і забезпечення сприятливих умов співробітництва. Невеличкі балтійські держави на цій основі успішно побудували рівноправні відносини з Росією.

Ставлення до демократичних цінностей, розвиток інституцій громадянського суспільства стають найважливішими показниками внутрішньополітичних процесів. Що з того, що Кучма це заперечує та намагається ігнорувати, а в Москві хотіли б йому вірити? Традиційне протиставлення окремих регіонів за рівнем впливу націоналістів і за ознакою домінуючого ставлення до Росії, спроби обігравати загрозу розколу країни вже не дають очікуваного ефекту. Саме тому прагнення представити Ющенка залежним від Заходу лідером націоналістичних і тому антиросійських політичних сил, слабує не лише на примітивізм, а й, головним чином, на неадекватність, на запізнення з оцінкою реальної ситуації. Можливе оновлення правлячої еліти передбачає деприватизацію зовнішньої політики. У цьому сенсі має змінитися й характер українсько-російських відносин. Вони повинні чіткіше вписуватися в стратегію інтеграції в Європу, стати максимально публічними й партнерськими на рівні націй, а не правлячих еліт. Проте очевидно, що йдеться зовсім не про заміну проросійського курсу антиросійським.

Безумовно, ключове значення для оцінки перспектив українсько-російських відносин має позиція Москви в питанні можливої зміни влади в Україні. Зміни, яка буде пов’язана з реальними змінами пріоритетів, якості та стилю ведення внутрішньої та зовнішньої політики. Подолання кризи національного розвитку вимагає таких змін, а суспільство виказує дедалі більшу готовність до їх здійснення. Успішна сьогодні стратегія використання росіянами слабкості українських контрагентів є негнучкою і може виявитися безрезультатною внаслідок змін в українській владі. Виходячи з цього, у Росії повинні вирішити, підтримувати чи ні становлення нової України.

Це дуже складна для сьогоднішньої Росії проблема. Консервативна роль в українських справах не гармоніює з декларованим нею курсом у справах міжнародних, зокрема в європейських. Одна справа, коли в Москві висловлюють занепокоєність тим, що поглиблення співробітництва України з ЄС і НАТО може ускладнити російсько-українське стратегічне партнерство. Зрозуміло, що за цим стоять її об’єктивні національні інтереси, зовсім не зобов’язані збігатися з інтересами України. І зовсім інша річ, коли практичні кроки Росії гальмують демократичні перетворення в нашій країні. За цим прозирає розрахунок певної частини еліти залишити Україну в недореформованому пострадянському стані, що зробить її вибірково вразливою саме від Росії. Це поступово перетворюється на пізнавальний знак «російського чинника», спроможний викривити ставлення до Росії в значної частини демократично налаштованих українських громадян.

Сьогодні значна частина населення України досі Росію любить, при цьому сподіваючись на її ресурси та її доброту. Інша частина мало не ненавидить Росію, вважає її джерелом небезпеки. Ні те, ні інше в принципі не може бути основою для нормальних відносин, оскільки виключає реалістичне розуміння партнера. Але дії Москви за співучастю офіційного Києва вже змінюють цю ситуацію. Сили, що підтримують непопулярну владу, ризикують стати також непопулярними. І це вже відбувається незалежно від пропагандистських зусиль і навіть радше всупереч їм.

Стосовно перспектив українсько-російських відносин, то вони можуть знайти нове дихання, нове обличчя, справжню паритетність і конфіденційність, якщо обслуговуватимуть інтереси сформованих демократичних суспільств, коли відбудеться їх більш глибока адаптація до сучасних міжнародних реалій і затвердяться інакші масові настрої також у Росії. Найближчий період для України буде політично дуже насиченим і відповідальним. Він визначить довгострокові перспективи її розвитку. Він же відповість на запитання про те, хто справді її стратегічний партнер.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК