ВАЖКИЙ ХРЕСТ ІСТОРИЧНОЇ ДРУЖБИ

14 листопада, 2003, 00:00 Роздрукувати
Bипуск № 44, 14 листопада-21 листопада 2003р.
Відправити
Відправити

Відносини між Україною та Росією, попри їхню масштабність й інтенсивність, належать до розряду маловпорядкованих, погано керованих і важко прогнозованих...

Відносини між Україною та Росією, попри їхню масштабність й інтенсивність, належать до розряду маловпорядкованих, погано керованих і важко прогнозованих. Саме час віднести їх до найсуперечливіших і найнезбагненніших суспільно-політичних феноменів, де близькість і симпатія «від душі» приправлені неуважністю та презирством. Принаймні розглядати їх як складову сучасних міжнародних відносин, нехай навіть специфічну, було б необгрунтованим спрощенням. Фактично вони всі ще залишаються лише поверхово досліджуваними й такими, що не досить адекватно сприймаються значною частиною політичної еліти, а тим паче — більшістю громадян. На даному етапі, через об’єктивні причини, ці відносини не можна розглядати як варіант класичних міжнародних: їхнє формування не могло піти далі, ніж становлення двох держав. Їхня загальна еволюція, незалежно від офіційних домовленостей урядів, значною мірою визначається суспільно-політичними процесами, ритмом і логікою відтворення влади в Києві та Москві.

Останнім часом Москва створила серію серйозних приводів замислитися про забезпечення й навіть захист наших національних інтересів у відносинах із нею. Поза сумнівом, проблеми Тузли, реверсного використання трубопроводу «Одеса—Броди», проекту «Єдиного економічного простору» заслуговують на окрему пильну увагу. Проте ці епізоди, як і низка інших, переконують у необхідності ширшого, комплекснішого погляду на особливості двосторонньої співпраці й перспективи її розвитку.

Росія і не Росія

Недавно Президент Кучма окреслив необхідність проведення відмінностей між Україною та Росією, і навіть спробував вирішити це завдання скромними літературними засобами. Справді, актуальна й важлива ініціатива, яку мали б підхопити фахівці суспільствознавці й гуманітарії. Проте, і нехай це нікому не видасться парадоксальним, сьогоднішні відносини між двома країнами вимагають передусім аналізу природи подібності між ними. Принаймні багатопланова подібність (головний аргумент численних російських патріотів з українським паспортом) в умовах соціальної й політичної нерозвиненості є джерелом наших найсерйозніших проблем. Тим паче що схоже ще не означає зрозуміле. Оцінити партнера, не оцінивши себе, неможливо, а саме з цим і в нас, і в Росії є чималі складнощі.

Роки суверенного розвитку двох країн виявилися переповненими грандіозними планами, ілюзіями й розчаруваннями. Романтичні розрахунки побудувати свої нормальні держави, котрі могли б стати справді хорошими партнерами, не виправдалися. Перехід від перебудовної до європейської демократії виявився неможливий. Тут, на відміну від країн Центрально-Східної Європи, Балтії, суспільство виявилося неготове, а еліта не орієнтована на такий шлях розвитку.

При цьому ні російські ліберальні, ні українські національні демократи істотно не вплинули на модель розвитку своєї країни, не надали їй послідовної реформаторської спрямованості, тим паче не вплинули на формування нормальних міждержавних відносин. При владі затвердилися частково оновлені національні підзагони радянської бюрократії, що й забезпечило стійку подібність уявлень про державні пріоритети, якість і стиль керівництва. Водночас проявилися неадекватність правлячої верхівки найскладнішим завданням, які стоять перед країнами, нецивілізовані пропорції ролі особистих, групових і державних інтересів, ненормально великі розбіжності між інтересами правлячої еліти й інтересами суспільства, їхня взаємна відчуженість. І в Україні, і в Росії відбулася приватизація влади кланово-бюрократичними угрупованнями, встановилася система її фактичної безконтрольності й широкомасштабного використання державних механізмів у групових цілях. Відбувся вкрай нерівномірний і несправедливий розподіл національних ресурсів і розшарування за рівнем доходів, зрощування бізнесу та влади, державний апарат і частина бюджетної сфери охоплюється корупцією. Відсутні цивілізовані умови ведення бізнесу.

Російський вплив в Україні сьогодні грунтується вже не стільки на історичній, культурній, мовній і ментально-психологічній близькості, про яку так багато говорять, скільки на пов’язаності інтересів політичної та владної бізнес-еліти, що всіляко замовчується. Цей вплив в основному й формують двосторонні відносини, які, таким чином, вбирають у себе багато родових ознак і образ дій цих привілейованих прошарків.

Попри те, що й в одній, і в іншій країні править уже другий президент, реальної зміни влади не сталося, а всі зусилля в сфері державного будівництва й політичного реформування спрямовані на те, аби відкриту конкуренцію за владу унеможливити. Нормою стали авторитарний вплив на суспільство, цілеспрямоване придушення громадянської активності та спроб самоорганізації, обмеження прав опозиції, контроль над засобами масової інформації, системна пропагандистська обробка населення. В усьому цьому Україна й Росія — близнюки-брати, і саме ця кревність становить основу їхніх сьогоднішніх відносин. І тут розпочинається щось примітне. Наші громадяни в своїй переважній більшості чудово знають усе викладене вище, але тільки про Україну. У північних сусідів господарює той самий конгломерат вищої бюрократії й олігархів, здійснюється така сама соціально-економічна політика, але все це практично не впливає на імідж Росії в очах мільйонів українців. Росія ж залишається в уявленні багатьох передусім хранителькою колишніх досягнень у забезпеченні соціальної справедливості, певної слов’янської (східнослов’янської) духовності, захисницею всіх пригноблених і знедолених світовим імперіалізмом і т.п.

Те, що жителі українського сходу й півдня, комуністичний електорат, усі ті, хто досі не можуть змиритися з розвалом СРСР, перебувають у блаженному невіданні стосовно того, яка сучасна Росія й чого від неї можна чекати, — вигідно дуже багатьом. Щирим і вимушеним русофілам, — тому, що збереглася потреба бодай у щось вірити й на щось сподіватися. Українській владі, — оскільки, по-перше, основний стратегічний партнер повинен мати пристойний імідж, а по-друге, є шанс довести, що вона ще краща від російської, бо, сповідуючи близькі електорату «традиційні» цінності, проголосила ще й європейський вибір. Та й як же критикувати собі подібних? Чи можна бодай уявити собі, що Україна критично коментує й засуджує порушення прав людини, національних меншостей, переслідування незалежної преси або ж корупцію й тіньові економічні махінації в Росії?

Ілюзії стосовно Росії — один із головних чинників збереження популярності ортодоксальних лівих ідей в Україні. Українські комуністи перебувають у цілковитому міжнародному вакуумі. І річ навіть не в тому, що немає звідки чекати на практичну допомогу. Фактично немає з ким навіть солідаризуватися, немає реальних партнерів для обгрунтування принципу пролетарського інтернаціоналізму. Немає кому давати відсіч НАТО, Міжнародному валютному фонду, транснаціональним корпораціям, згубному впливу... Для всього цього годиться Росія, якщо не реальна, то віртуальна, якщо не в дійсності, то бодай у пропагандистських конструкціях.

Саме це визначає особливу логіку сприйняття північного сусіда. Тиск, агресія, очевидні прояви неповаги, старанно вишукувані в діях США та НАТО, у московській упаковці як такі не сприймаються. Ось де працюють подвійні стандарти. Це створює унікальну платформу для згоди та взаємодії в російському питанні між лівими, котрі, коли йдеться про Кремль, забувають про принципові ідеологічні розбіжності, і «центристами», котрі перебувають при владі.

Таким чином, чинник Росії для України, надзвичайно значимий через об’єктивні причини, ще більше посилюється штучно. Він не обмежується інтересами та діями самої Росії й доповнюється «прикладом Росії», використанням її як опори правлячою елітою й «ілюзією Росії» як останньою надією знайти просте та швидке розв’язання повсякденних проблем для найдезорієнтованішої та найбезпомічнішої в соціальному й громадянському сенсі частини населення.

Наш стратегічний партнер — ліберальна імперія

Наша влада, не знаючи й, очевидно, не бажаючи нічого іншого, рік у рік перетворювала Україну на погіршену, фактично нежиттєздатну копію Росії, на її професійного молодшого брата. Вона перетворила нашу державу на актора, котрий, через свою природу не може вибудувати взаємовигідні паритетні відносини з могутнішим сусідом.

Характерно, що й діяльність російського президента українці оцінюють набагато вище, ніж свого, самими ж двічі обраного. За результатами опитування, проведеного нинішнього року Інститутом соціології НАН України, Володимир Путін отримав за десятибальною шкалою 6,73, тоді як Леонід Кучма — лише 3,06. За рівня довіри до влади в 7—12% і очевидного бажання змін, багато наших співгромадян бачать вихід не стільки у використанні демократичних механізмів її оновлення й удосконалюванні своєї держави, скільки покладають надії на те, що Москва й ресурсами поділиться, і вірний курс вкаже. У 2000—2003 рр. ідею створення союзу з Росією й Білоруссю в середньому підтримували до 60% опитаних. Очевидно, що дуже багатьох із них прибічниками реінтеграції робить не антипатріотизм, а елементарне бажання жити краще. Проте й це перетворюється на чинник залежності.

Справді, на дистанції в 12 років проект «держава Росія» виглядає набагато успішнішим порівняно з проектом «держава Україна». Росія має привілейоване становище в системі міжнародних відносин, користується особливою увагою партнерів і демонструє спроможність відстоювати свої інтереси. Рівень життя там вищий на третину, якщо не на половину. Чимало десятків тисяч наших співвітчизників їздять на заробітки до Росії, а не навпаки. І вагома причина цього перебуває на поверхні: наша сусідка отримала винятково багату спадщину, — від запасів високоліквідної сировини й ракетно-ядерного потенціалу до статусу постійного члена Ради Безпеки ООН і учасника системи договорів про обмеження озброєнь і забезпечення міжнародної безпеки. Як наслідок, і ті, для кого важлива «національна велич», і ті, для кого — «ковбаса», об’єктивно роблять порівняння на її користь.

Проте ці формальні та кількісні переваги не дають вичерпного пояснення розбіжностям у результатах незалежного існування. Російська еліта знайшла варіант органічного поєднання власних та національних інтересів і одночасно запропонувала звичні для населення ідейні орієнтири: великодержавництво, особливий шлях розвитку, роль самостійного центру сили. На цій основі Росія раніше за Україну завершила національну та суспільно-політичну самоідентифікацію. Можливості бути патріотами отримали й олігархи, і комуністи, націоналізм одержав пріоритет перед демократією.

Анатолій Чубайс добре сказав про російську ліберальну імперію. І ємно і вчасно. Даремно його критикують, маючи на увазі сумнівність поєднання лібералізму з імперіалізмом. Росія поєднає. Вона близька до того, щоб знайти національну ідею, яка відбивала б інтереси еліти та отримала підтримку в суспільстві. Така ідея не може не містити певного компромісу та можливості для маневру. Демократи мають задовольнятися перспективою лібералізації, інші — і ліві, й праві, — «сильною зовнішньою політикою», а якщо включити уяву, то й новою «історичною місією».

В наявності остаточна відмова російських лідерів від переоцінки радянської зовнішньої політики, навпаки, дедалі відвертішим стає не лише виховання, а й підгодовування некритичного патріотизму. Патріотизм у формі імперіалізму, демократизм у формі державного лібералізму та освіченого авторитаризму. Крім того, міжнародному співтовариству дається чіткий сигнал. Як мінімум, сусідів попереджено: ліберальна імперія цілеспрямовано використовуватиме переважаючий потенціал і внутрішні слабкості партнерів. Складовою цього курсу стали встановлення безпосереднього впливу на правлячу еліту, активна участь у приватизації стратегічно важливих господарських об’єктів, цілеспрямоване використання радянської політичної субкультури, що виявляє високу живучість у нереформованому суспільстві.

За цих умов вагомим чинником двосторонніх відносин є все ще поширене сприйняття Росії як донора, безкорисливого помічника та захисника. Так чи інакше, на Росію працюють і ностальгія по минулому, і сентименти щодо східнослов’янського братерства. На масовій свідомості позначаються складнощі адаптації до бурхливих змін останнього часу, страх перед малознайомим чи зовсім невідомим новим, дезорієнтованість, схильність до маніпулювання. Культурна та духовна близькість, взаємні симпатії та тісні особисті зв’язки, безумовно, є і завжди залишатимуться найбільшою цінністю, спроможною визначати характер відносин між нашими країнами. Проте сьогодні все це перетворилося на інструмент маніпуляцій носіїв влади, які сповідують зовсім інші цінності.

Співробітництво по-євразійському

З перших років після розпаду СРСР в Україні офіційно приділялося особливо багато уваги досягненню незалежності від Росії. Проте при цьому головні зусилля направлялися в суто формальне русло: набуття атрибутики, державності та укладення міжнародних домовленостей. Усе це, безумовно, необхідно й дуже важливо, проте не тільки не достатньо, а й не торкається принципової основи проблем, які намагалися вирішувати.

Нерівність, обумовлена відмінністю потенціалів двох країн, збільшується через відносну слабкість і залежність української правлячої еліти. Це становище закріпилося при правлінні Леоніда Кучми й знайшло конкретне вираження в ділових, у тому числі й тіньових зв’язках вагомої частини нового великого бізнесу, у ментальності чиновників, які забезпечують співробітництво. У країні затвердилася політична та економічна практика, що дедалі більше скорочувала можливості реалізації європейської альтернативи та зміцнювала формальні та, особливо, неформальні зв’язки з Росією.

Українсько-російські відносини є переважно міжвладними й відбивають, головним чином, інтереси та взаємовідносини правлячої еліти. Концентрація величезних ресурсів (економічних, владних, інформаційних) у руках окремих кланових промислово-фінансових угруповань визначає ще одну групу ключових гравців. З урахуванням особливого статусу та особливостей формування влади, поширеності тіньової політики, так само, як і тіньової економіки, ці відносини стають ще суперечливішими. Аналіз їх публічної складової, звичайно, зберігає своє значення, дозволяє оцінювати розвиток договірно-правової бази, офіційні інтерпретації позицій і намірів сторін, та проблем, що існують. Проте при цьому доводиться виходити з того, що договорів та угод погано дотримуються або ж вони взагалі не працюють, самі двосторонні відносини надто мало залежать від міжнародних-правових норм і загальноприйнятої міжнародної практики. Найважливіші рішення не стають предметом громадського обговорення і виробляються кулуарно, найзначиміші процеси маскуються. В Україні це є джерелом недовіри як до дій влади, так і до політики партнера.

Характерні дані опитування експертів про основні суб’єкти впливу на зовнішню політику України. Експертні опитування, які регулярно проводить Центр світу, конверсії та зовнішньої політики України, демонструють пріоритет неформальних і нелегітимних структур. Тут лідирує адміністрація Президента, що не має відповідних конституційних повноважень. Далі йдуть «сім’я — вузьке коло осіб біля Президента» і фінансово-промислові групи. Верховна Рада, Рада національної безпеки та оборони, Кабінет міністрів знаходяться на третіх ролях. При цьому слід враховувати й особливості формування згаданих виконавчих органів, непрозорість їхньої діяльності, широку практику суміщення чи переплетення її офіційних і неофіційних форм. Значна частина впливу державних органів (точніше, конкретних посадових осіб) на зовнішню політику пов’язана саме з їхнім непублічним потенціалом, близькістю (чи безпосередньою приналежністю) до неформальних центрів влади, можливостями ведення тіньової політики.

Ситуація в Росії багато в чому схожа. І стосується це, звичайно, не тільки зовнішньої політики, а й здійснення влади в цілому. Наведений вище набір найдієздатніших факторів накладає глибоку специфіку й на зміст, і на стиль зовнішньополітичної діяльності. Це багато в чому нівелюється у відносинах із демократичними державами, та повною мірою визначає ситуацію на просторах СНД. Інтеграційні проекти цього регіону, таким чином, також є породженням взаємозв’язків національних партій влади та найчастіше інструментом їхньої взаємної підтримки, та зовсім не обов’язково відбивають справжні національні інтереси. Причому здебільшого річ не в їхній об’єктивній розбіжності, а в тому, що цілі, які офіційно проголошуються, на практиці спотворюються, коригуються, сепаруються відповідно до логіки відносин вузького правлячого кола. З цих позицій доводиться розглядати й проект створення «спільного економічного простору» Білорусі, Казахстану, Росії та України. Цілком очевидно, що потенційно раціональне об’єднання господарських ресурсів, розширення ринку гальмуватимуться та нівелюватимуться розбіжністю національних економічних моделей, ритму й направленості реформ. Жорстка прив’язаність умов ведення бізнесу до особливостей політичних режимів, домінування бюрократії та кланово-олігархічних угруповань заздалегідь обмежують можливості ефективного співробітництва. Новий проект за участю одіозних недемократичних партнерів може швидше ускладнити, ніж покращити українсько-російські відносини.

Багаторічна практика свідчить: вітчизняна правляча верхівка завжди програвала російській і йшла на поступки на державному рівні, досягаючи задовільного балансу у форматі групових і персональних інтересів. Переважно це пов’язано з нездатністю, та й небажанням перевести українсько-російські відносини в офіційну площину, коли вони регулювалися б винятково міжнародним правом, а відповідні процедури та протокольні правила створювали б безпечну дистанцію. Сьогодні ж реально існує ситуація, коли наші носії влади в контактах із московськими колегами відчуваються не тільки й не стільки уповноваженими суверенної держави, скільки представниками напівавтономного підрозділу великої касти, зобов’язаними до того ж керуватися особистими домовленостями вищих керівників і враховувати інтереси свого клану. Тут у цілому збереглася стара ієрархія, а прояви зверхності одних і другосортності інших не тільки стали звичними, а й сприймаються як норма.

Чи буде Захід третім?

Розуміння того, що залишатися наодинці з Росією небезпечно, у Києві вже повністю затвердилося. Наполегливий пошук третього та обов’язково західного партнера для газотранспортного консорціуму цілком показовий. Згадувати про гарантії, надані Україні західними партнерами, змусила й проблема Тузли. Очевидно, що в кожному подібному випадку та чи інша форма зовнішньої підтримки корисна і її слід домагатися. Понад те, західний вектор, навіть за тієї профанації європейського вибору, яку ми нині спостерігаємо у виконанні влади, дозволяє частково нівелювати російський тиск, створює більше можливостей для маневру.

Захід, безумовно, зацікавлений у європейській орієнтації України. Та важливо чітко розуміти, у чому конкретно полягає ця зацікавленість і якою мірою він готовий практично сприяти в її реалізації. Звісно ж, йдеться про забезпечення стабільності, передбачуваності. Низка заяв Брюсселя і Вашингтона свідчить, що для них небажана участь нашої країни в альтернативних міждержавних об’єднаннях. Чи є підстави говорити про щось більше? Те, до чого на практиці готові і НАТО, і ЄС у взаємовідносинах з Україною, спрямовано насамперед на вирішення актуальних для них завдань, уже потім — на поглиблення співробітництва.

Останнім часом, реагуючи на різкі дії Москви, пожвавилися прибічники прориву у військово-стратегічному співробітництві з Заходом, а конкретно — НАТО та США. Їхнє обгрунтування, загалом, традиційне: Росія дедалі більше бере на себе роль наступника радянської імперії, погрожуючи своїм сусідам, а потенційно й Заходу; Україна займає ключове геополітичне положення у важливому регіоні й може стати стратегічним бастіоном проти російського експансіонізму. Їхні аргументи — наявність договорів про спільну оборону США з Філіппінами та Кореєю, укладеними понад 50 років тому за умов протистояння; військова активність Вашингтона в Закавказзі та Середній Азії, тобто в зоні особливих інтересів Росії. Їхні докази — готовність України збільшити свій внесок у забезпечення міжнародної безпеки, у миротворчість як під егідою ООН, так і в іракському форматі. Звучать пропозиції надати американцям можливість розмістити на нашій території військові бази. Обговорюється і така радикальна альтернативна пропозиція, як повернення Україні статусу ядерної держави. Очевидно, що для вибору на користь таких рішень немає ні достатніх причин, ні серйозних приводів. Проте буде актуально висловити контраргументи на той гіпотетичний випадок, якщо такі причини й приводи виникнуть.

Заходу — як Європі, так і Америці — конфронтація з Росією не потрібна. У всякому разі, ущемлення вкрай суперечливих інтересів сьогоднішньої України не може стати її причиною. Захід не фінансуватиме операцію з розділення двох сіамських близнюків — української та російської партій влади, якщо вони трохи посварилися, але реально воліють жити разом. Але він може створити сприятливу міжнародну атмосферу для пошуку справедливого та надійного політичного рішення. Тим, хто налаштований на швидке вирішення російського питання, це не сподобається, але є ще вагоміша обставина. Основні чинники вразливості України щодо Росії лежать зовсім не в силовій площині і не піддаються компенсації за рахунок міжнародних-правових механізмів. Залучення третьої сторони для підтримки і захисту мало змінить ситуацію в торгово-економічній сфері і не змінить нічого в сфері соціальній, гуманітарній, інформаційній. Ефективно протидіяти ризикам і викликам у цьому разі можна лише вирішуючи гострі питання внутрішнього розвитку та підвищення самодостатності і конкурентоспроможності. Причому не згортаючи співробітництво, а змінюючи його характер.

Однак чи виправданими є розрахунки на зовнішню допомогу у вибудовуванні партнерських взаємин із Росією і чи можлива вона на даному етапі в принципі? Відповімо відразу — теж ні. Оскільки для цього необхідні кілька поки недосяжних умов. По-перше, слід відійти від кон’юнктури і чітко позначити свої дійсні пріоритети і довгострокові інтереси. По-друге, потрібно набути особливого значення в системі взаємин між Росією та Заходом. Реальність же така, що для США та ЄС Україна є другорядним об’єктом впливу, а Росія також далека від того, щоб розглядати Україну навіть потенційно як союзника у вирішенні стратегічних зовнішньополітичних задач. Нарешті, потрібно реально стати ближчими і зрозумілішими західним партнерам. Загалом, потрібно стати іншою державою.

Актуальна інша проблема: твереза оцінка перспектив зближення із Заходом разом із Росією. Пропрезидентські сили в Україні говорять про це давно і багато, але так і не запропонували конкретне національне бачення цього питання. Москва ж випереджає нас у питаннях розвитку співробітництва з ЄС, пропонує приєднатися до її проектів єдиного економічного простору з Євросоюзом, до грандіозних планів поставок енергоносіїв. Москві частково підіграє Брюссель, коли, розчарований Києвом, підкреслює зацікавленість у поглибленні співробітництва між своїми новими сусідами й одночасно удосконалює стратегію використання російських ресурсів. Ще кілька місяців такої бездіяльності, позбавленої динаміки внутрішніх змін двовекторності — і ми опинимося в сірій зоні між потужними партнерами, котрі знають, чого вони прагнуть.

Хоч би скільки говорили, що протиставляти два вектори зовнішньої політики України не слід, що одне одному не заважає, на практиці в наявності суттєва розбіжність в інтересах і дуже обмежена сумісність стратегій, реалізованих партнерами в міжнародних справах. Це стосується і моделі інтеграційних процесів, і питань безпеки. Російський і західний чинники, у їхньому впливі на такий специфічний об’єкт, як Україна, діють різноспрямовано й дедалі більше конкурують. І якщо часткове зближення умов торгово-економічного співробітництва є необхідним і реальним, то в політичній сфері бути одночасно близьким двом різним партнерам принципово неможливо. Сьогодні Україні фактично доводиться дотримуватися різних принципів у взаєминах із пострадянським майже не реформованим Сходом і демократичним Заходом.

Зробити Захід учасником перебудови наших взаємин із Росією можна лише через прискорене реформування за зразками країн Центрально-Східної Європи, набуття нових партнерських якостей, виділення на цій основі з пострадянського простору, як це зробили прибалти. Потрібна чітка ієрархізація партнерства: співробітництво з Росією на основі європейських норм, інтеграція з Європою. Західний капітал мусить отримати реально рівні з російським і цивілізовані умови роботи в Україні, що дозволить підняти культуру ведення бізнесу, змінити його роль у соціальній і політичній сфері, провести позитивні зміни в торгово-економічному регіональному співробітництві.

Чи закінчаться роки Росії в Україні?

Українсько-російські взаємини сьогодні переживають кризу. Причому проблеми типу Тузли — лише поверхневий наслідок цього. Почалася ерозія фундаментальних взаємозв’язків між владними істеблішментами двох країн, у них позначилася слабка ланка. Виникли специфічні проблеми, пов’язані з поглибленням відмінностей у суспільно-політичному розвитку двох країн. Політичні процеси у двох наших країнах, зберігаючи принципову схожість, дедалі більше різняться в ряді важливих деталей. Якщо ще недавно йшлося про розбіжність ритму, про різницю строків повноважень президентів, про деякі складності застосування російського досвіду владарювання в Україні, то тепер позначилися серйозніші розбіжності, котрі свідчать, що й авторитарне правління — тяжка праця.

Єльцин вчасно знайшов дієздатного наступника, чим зберіг управлінську вертикаль і забезпечив пріоритет бюрократії. Кучмі нікому передати владу в тому вигляді, у якому він її вибудовував понад 10 років, і це змусило думати про екстрене її реформування та перерозподіл «частинами». У цьому варіанті державний апарат може втратити сьогоднішню цілісність, систему єдиноначальності, а окремі угруповання — розподілити між собою й остаточно приватизувати окремі сегменти державного механізму. Такий плюралізм не обіцяє стабільності й визначеності. Вже сьогодні ясно, що така олігархічна влада в Україні не зовсім влаштовує Росію. Сама вона цілеспрямовано витискає власних олігархів із великої політики і будує державу силовиків і чиновників. Перехід до парламентської форми правління на український манер стає головною, хоча сьогодні лише гіпотетичною загрозою Кремлю.

Україна, найбільше цінний для Москви об’єкт «близького зарубіжжя», завжди завдавала чимало клопоту. Низька ефективність влади, вічні церемонії з опозицією, іноді занадто сміливі спроби дотримання власного інтересу, особливі взаємини із Заходом, — усе це створювало коктейль з утриманства та шантажу. Зараз же ситуація взагалі загрожує вийти з-під контролю. Такого ще не було, щоб партнер, котрий мусить відповідати за стан загальних справ, зокрема за російські інтереси у своїй країні, виявився не лише недостатньо спритним у цьому, а й випустив з-під контролю суспільно-політичні процеси, а отже, не може гарантувати збереження відпрацьованих політичних і бізнесових схем.

Ще кілька місяців тому Кремль цілком спокійно спостерігав за чергою візитерів із Києва, котрі прагнули засвідчити свою виняткову готовність забезпечувати «стратегічне партнерство» у ролі наступників Кучми. Сьогодні в наявності дефіцит безумовно зручних і водночас прохідних (про такі говорити узагалі важко) кандидатів на президентство. Вперше при владі в Києві може опинитися політична сила, котра не спирається на підтримку Москви й орієнтована на співробітництво з нею нарівні з усіма.

Кучмівська модель взаємин із Росією зжила себе. Ослаблення його режиму, поява демократичної опозиції ставить на порядок денний зміну характеру україно-російських взаємин. У країні дозріли умови для повернення до демократичної парадигми розвитку, тобто для обриву тих тенденцій, котрі особливо міцно прив’язували нас до Росії і всіляко підтримувалися нею. Саме тому значення взаємин із Росією ще більше зростає. На кону виявляються не лише умови торгівлі, здійснення низки економічних проектів, а й перспектива побудови вільного високорозвиненого суспільства, можливість посісти гідне місце в системі міжнародних взаємин.

Ключове значення для оцінки перспектив українсько-російських взаємин має позиція Москви в питанні можливої зміни влади в Україні. Зміни, котра буде пов’язана з реальними змінами пріоритетів, якості та стилю ведення внутрішньої та зовнішньої політики. Подолання кризи національного розвитку вимагає цих змін, і суспільство демонструє дедалі більшу готовність до їхнього здійснення. Підтримувати такі зміни в Москві нікому. Але, може, там, маючи на увазі довгострокову перспективу, не перешкоджатимуть становленню нової України?

Фактично Росія постає перед необхідністю шукати до України особливий підхід. Ймовірна перемога опозиції значною мірою знецінить досвід СНД, але дасть можливість застосувати досвід взаємин із прибалтійськими державами. Так само Україна могла б використати досвід Латвії, Литви, Естонії, країн Центрально-Східної Європи в вибудовуванні цивілізованих взаємовигідних відносин із Росією.

Відновлення правлячої еліти в Україні жодною мірою не означатиме посилення антиросійських настроїв. Такого результату може домогтися лише сама Росія з її величезними можливостями. Україна ж може боротися з кризовими явищами у двосторонніх взаєминах лише шляхом самоперетворення. Якщо буде досягнуто більшої національної консолідованості, відповідальності політичних лідерів перед країною і наближення до європейських норм в економіці та політиці, то це лише сприятиме підвищенню ефективності співробітництва.

Однак сьогоднішні реалії не спонукають до занадто довгострокових прогнозів. Росія дедалі глибше втягується в черговий етап загострення внутрішньої боротьби, і їй буде не до тонких кроків стосовно України. Її дії свідчать про прагнення встигнути якнайбільше до 31 жовтня 2004 р., а потім — залежно від обстановки. Головним чином йдеться про економічну сферу, у тому числі про приватизацію. У наявності і готовність скористатися зростаючою метушливістю київських правителів, їхніми спробами намацати оптимальний для себе міжнародний антураж на час виборів. Як результат, будь-яка нова влада може виявитися спадкоємицею непродуманих зобов’язань, що обмежують свободу дій.

Проте хотілося б попередити про серйозніші ризики. Донецький приклад розширення арсеналу політичної боротьби свідчить про реальну можливість свідомої дестабілізації обстановки в країні, її регіональний розкол за сценарієм, у рамках якого Росія геть не відіграватиме активної ролі, але російський чинник буде використаний для мобілізації частини протестного електорату, а також виправдання того, що відбувається. Російський чинник не повинен бути перетворений на інструмент боротьби проти демократії. Цього у жодному разі не можна допустити. Так само як не можна допустити, щоб політтехнологи без роду-племені протиставляли російський і український патріотизм.

* * *

Реальна перебудова двосторонніх взаємин, подолання успадкованих і нажитих проблем можливі лише за умови утвердження правової демократії, як в Україні, так і в Росії. Лише виведення взаємин із тіні, забезпечення адекватної ролі в них інститутів громадянського суспільства можуть суттєво розширити поле спільних інтересів і встановити довіру, необхідну для стратегічного партнерства, і дати можливість скористатися всім тим, що реально робить наші народи близькими. Але Росію, навіть якщо вона перетвориться на «ліберальну імперію», не можна сприймати як супротивника. Це просто неправильно. Росія — складний і в чомусь небезпечний феномен. Небезпечний для самої себе. Нам випала доля не лише жити з нею поруч, а й перехворіти багатьма спільними хворобами. Їй слід допомогти. Якщо ми впораємося з найгострішими власними проблемами, ми зможемо цим зайнятися. А поки нести хрест дружби з нею нам доведеться самотужки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК