Ємен: проксі-війна між Тегераном і Ер-Ріядом

Політичне врегулювання конфлікту в Ємені шляхом переговорів і взаємних поступок пробуксовує. Не виключено, що нові арабські ініціативи щодо примирення сторін конфлікту приведуть до вимог адміністративного і політичного поділу країни на підставі регіональної чи сектантської ідентичності.

Але чи можливе взагалі політичне врегулювання конфлікту, якщо до операції "Буря рішучості" підключилася ще й суданська армія? З одного боку, це може допомогти поліпшити ситуацію і спонукати шиїтських повстанців хуті сісти за стіл переговорів, а з іншого - навіть суданські правлячі кола поділилися на прихильників і противників цієї кампанії.

Не всі в Судані поділяють думку про ефективність участі країни у війні в Ємені. Так, колишній прем'єр-міністр Судану і глава впливової опозиційної партії "Аль-Умма" ("Нація") Садик аль-Махді оголосив своє категоричне неприйняття такого рішення, підкресливши можливість залучення суданців лише з миротворчою та гуманітарною місією.

Партія "Аль-Умма" вимагає прийняти закон, який би визначав роль і функції суданської армії. Наголошуючи на тому, що "війна в Ємені, як і війна в Сирії, Іраку та Лівії, сприятиме поглибленню міжрелігійної ворожнечі та кровопролиттю, знищенню об'єктів інфраструктури, а також розширенню релігійного екстремізму".

Власне, раніше роль суданської армії обмежувалася тільки наданням допомоги під час миротворчих і гуманітарних операцій, як це було в Лівані та Кувейті. Але вона не брала участі в бойових діях на чужих територіях.

Рішення суданського керівництва про участь країни у війні в Ємені може (за сприятливих обставин) мати позитивні результати для Судану. Зокрема, вихід з ізоляції в арабському світі, яка погіршила становище Судану з часу вторгнення і окупації Іраком Кувейту у 1990–1991 рр., коли Хартум підтримав Саддама Хусейна. Це може не лише позначитися на політичних відносинах Судану та держав Перської затоки, а й привнести позитив в економічні відносини.

Але, з іншого боку, суданське втручання в конфлікт у Ємені не виключає й можливості негативних наслідків. Особливо у разі великих втрат у рядах суданських військових. Що може призвести до розколу в суданській армії та до повалення режиму. Крім того, приєднання Судану до арабської коаліції загрожує урядові країни ще й тим, що, замість політичних дивідендів (якщо коаліції не вдасться досягти перемоги), здатне окошитися негативом для Хартума не тільки в самій країні, а й за кордоном.

Але чи можна взагалі виграти війну в Ємені? Оскільки ситуація протистояння зайшла так далеко, і жертви війни такі значні, що говорити про примирення конфліктуючих сторін дуже непросто.

Вже тепер стає цілком зрозуміло, що попередня концепція - отримати перемогу малими силами - не спрацювала. Авіаудари по позиціях хуті і обмежена кількість наземних військ із кількох країн не змогла забезпечити перелом у силовому протистоянні конфліктуючих сторін.

Ер-Ріяду не вдалося створити таку широку міжнародну військову коаліцію, на яку він сподівався. Сама Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт, Катар, Бахрейн, Єгипет, Йорданія і Судан виявилися тільки міні-консорціумом країн, що бажали взяти участь у цій війні. Кожна з цих держав по-різному бачить свою участь у цій військовій кампанії.

І навіть якщо присутність наземних військ Судану на якийсь момент зможе принести певні локальні перемоги військам коаліції, це ще зовсім не означає, що відбувся критичний перелом у цьому кривавому протистоянні.

Навіть тоді буде дуже передчасно оголошувати про саудівську перемогу, оскільки безпосередня офіційна мета цієї війни полягає у визволенні міста Сана з-під контролю хуті і відновлення президента Ємену Абда Раббо Мансура Хаді у президентському палаці.

Але ситуація в Ємені та навколо нього розвивається таким чином, що все це виглядає занадто перебільшеними очікуваннями.

Перший сценарій для Ер-Ріяду полягатиме в тому, що тривала саудівська військова присутність здатна продовжити на невизначений термін єменську громадянську війну, до якої будуть залучені окремі регіональні та міжнародні гравці. Війна на кшталт тієї, яка вирує в Сирії з 2011 р.

Безумовно, це потребувало б від Саудівської Аравії великих матеріальних, військових та людських ресурсів і підривало б внутрішні цілі цієї війни. А саме: консолідацію влади в руках короля Салмана ібн Абдул Азіз Аль Сауда, нарощення військової потужності та умиротворення джихадистів і ісламістів.

Проте у разі тривалої війни та збільшення кількості жертв серед саудівських військових з'являється небезпека для правлячої королівської династії - виникнення внутрішнього інакодумства.

Сили всередині країни, що підтримали війну, такі, як ісламісти, можуть втратити терпець і повернутися до опозиції в політиці. Вони можуть почати шукати нагороди від керівництва Саудівської Аравії в обмін на свій ентузіазм із приводу продовження воєнних дій та підтримку ними Салмана ібн Абдул Азіз Аль Сауда. Тоді король, опинившись під тиском, буде змушений піти на певні поступки.

Подоба локальної саудівської перемоги в Ємені також здатна принести певні дивіденди "Аль-Каїді" та "Ісламській державі", адже вони могтимуть і далі утримувати під своїм контролем частини Ємену. Оскільки не зрозуміло, як саудівське керівництво зможе очистити від ісламістських терористів контрольовані ними єменські території.

Другим сценарієм, який, швидше за все, має шанси бути реалізованим, якщо війна триватиме, може стати поділ за домовленостями єменської території. Найгірше, що цей поділ може відбутися вже не вздовж лінії розмежування північ-південь, як було раніше, а між кількома гравцями, кожен із яких контролює певні території.

У такому разі єменська територія буде поділена між силами, які підтримують поваленого президента Алі Абдаллу Салеха, президента Абд-Раббу Мансура Хаді, бойовиками хуті, південними сепаратистами, "Аль-Каїдою" та "Ісламською державою". Чимало цих сил шукатимуть собі закордонних покровителів, щоб утримати здобуті територіальні завоювання.

Хитросплетіння союзів єменських внутрішніх сил - це "клубок" із бажань, ситуативної підтримки, заохочень своїх прибічників і розривів коаліцій. Прикладом цього може бути повалений президент Алі Абдалла Салех, який зараз бореться проти Ер-Ріяду, хоча впродовж багатьох десятиліть був вірним союзником Саудівської Аравії, перш ніж його прихильники об'єдналися з бойовиками хуті.

І чим довше триватиме війна у Ємені, тим більш непередбачуваним і непрогнозованим буде зсув альянсів єменських внутрішньої політики.

Остаточним результатом цієї війни в короткостроковій перспективі навряд чи стане єдиний федеративний Ємен, у якому буде досягнуто миру і поділено владу. Складністю єменської ситуації є множинність політичних суб'єктів, наявність яких пов'язана з поляризацією і сектантством в арабському світі, що зв'язує можливості саудівського керівництва швидко закінчити свою кампанію в Ємені.

І малоймовірно, що Алі Абдалла Салех буде в змозі організувати угоду, схожу на Таїфську 1989 р., укладену після багаторічної громадянської війни в Лівані. Завдяки їй нарешті вдалося досягти політичного консенсусу.

Та водночас без запуску процесу діалогу між основними сторонами протиборства у Ємені повернутися до всеосяжного громадянського примирення не вдасться. Цей конфлікт явно не має військового вирішення і потребує вирішення політичного.

Розглядаючи сценарії вирішення єменського питання, не слід відкидати й такий, як повернення до часів існування окремо Північного і Південного Ємену. Щось на кшталт поділу Ефіопії й Еритреї або італійського і британського Сомалі до проголошення незалежності у 1960 р.

Власне, всі ці проблеми, неможливість складових деяких арабських держав порозумітися між собою, закорінені ще в колоніальні часи. Це і Сирія, Ємен і штучна держава - гігантський англо-єгипетський Судан минулих часів, яка не змогла утримати свою південну область, Південний Судан.

Цілком очевидно, що нинішня ситуація в Ємені не дає можливості прийти всім учасникам конфлікту до мирного знаменника. Таким чином, годилося б очікувати підключення до єменського врегулювання Сполучених Штатів та їхніх західних союзників, оскільки, завдяки своєму географічному стратегічному розташуванню, Ємен є важливою державою в регіоні.

Участь Вашингтона у вирішенні єменського питання видається цілком логічним кроком. Хоча Америка вже втомилася від "патронату" над цим регіоном, проте якби вона знайшла ключі впливу на Тегеран, щоб він принаймні ослабив своє втручання в Ємені, це б могло мати позитивні наслідки. Смертельну комбінацію "Іран - хуті" потрібно зупинити, і зробити це здатні лише США.

Тим часом можна сказати, що саудівська стратегія - розглядати кризу в Ємені, як шиїтсько-сунітську війну - провалилася, оскільки провідні сунітські країни світу не прийшли на допомогу саудівцям.

Пакистан ввічливо відмовився, коли його попросили прислати війська, і став на позицію невтручання. Туреччина, після відвідин Тегерану президентом Реджепом Ердоганом, вирішила, що поліпшення відносин з Іраном для неї значно важливіше. Єгипет задекларував кілька порожніх обіцянок, але насправді мало що зробив, незважаючи на велику саудівську підтримку уряду Абделя Фаттаха Ас-Сісі.

Реальність така, що Ємен у політичному плані є і завжди був нестабільним. Його проблеми складаються з кількох "шарів" політичних нюансів, і це не є просто сектантською проблемою.

У проксі-війні між Тегераном та Ер-Ріядом перемога котроїсь зі сторін у жодному разі не проглядається. Тож вихід може бути лише один - шляхом переговорів шукати компромісне рішення. Якщо ж знайти його буде неможливо - запускати процедуру поділу країни на Північний і Південний Ємен.