Японське єдиноборство

В останній декаді серпня японо-російський діалог стосовно проблеми Південних Курил обіцяє бути динамічним.

З осені минулого року триває напружене дипломатичне спілкування, покликане зробити можливим візит до Японії президента Росії Володимира Путіна. Сторони вкотре намагаються знайти вирішення територіального спору й вийти на підписання мирного договору.

Погоджений на цей час дипломатичний графік такий: у другій половині серпня Москву має відвідати заступник міністра закордонних справ Японії Сінсуке Сугіяма, 30-31 серпня - глава зовнішньополітичного відомства Фуміо Кісіда. Це відкриє можливість для спільної присутності й, імовірно, переговорів Володимира Путіна та японського прем'єра Сіндзо Абе на саміті в Пекіні 3 вересня з нагоди 70-річчя закінчення Другої світової війни на Далекому Сході. Потім можна очікувати продовження російсько-японського діалогу на вищому рівні в листопаді на полях самітів "великої двадцятки" у столиці Туреччини Анкарі й Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС) у столиці Філіппін Манілі. Завершальним акордом мав стати офіційний візит В.Путіна до Японії у грудні

Уся ця конструкція висить тепер на волоску через намір російського прем'єра Дмитра Медведєва найближчим часом відвідати Південні Курили. Японія пригрозила перенести візит до Москви міністра закордонних справ Фуміо Кісіди, якщо Медведєв не відмовиться від своїх планів. У такому разі зруйнується або істотно зміниться вся програма російсько-японського зближення.

Ціна питання

Предметом територіального спору між Росією і Японією є два південні острови Великої Курильської гряди - Ітуруп і Кунашир, а також острови Малої Курильської гряди - Шикотан та група островів Хабомаї. У Японії ці острови вважаються північними територіями, незаконно зайнятими Росією. На ці острови припадає приблизно половина загальної площі Курил - близько 5 тис. кв. км із 10 тис. - і більша частина постійного населення - майже 16 тис. чол. із 18 тис. (приблизно стільки ж японських громадян залишили острова після зайняття їх радянськими військами 1945 р.).

Коли мова заходить про практичне значення Південних Курил, найчастіше згадують військове значення незамерзаючих проток (Фріза й Катерини), що з'єднують Охотське море з Тихим океаном, рибні промисли, запаси ренію, срібла й золота, потенційні запаси вуглеводнів. Військове значення проток часто перебільшують. Протоки хоч і не замерзають, але в зимовий період забиваються кригою. Більша частина Охотського моря замерзає. У його бухтах базуються тільки допоміжні судна Тихоокеанського флоту і кораблі прикордонної служби. Стратегічні підводні човни базуються на Камчатці на незамерзаючому узбережжі Тихого океану, ударні надводні сили - у незамерзаючих бухтах Японського моря. Теоретично вони можуть виходити з Японського моря в Тихий океан через Охотське море й протоки Південних Курил. Але такий шлях не більш надійний, ніж прохід через міжнародні води ширших і зручніших проток, що розділяють Південну Корею та Японські острови.

Основна морська діяльність в Охотському морі та біля Курильських островів - рибний промисел і торгове судноплавство. Відповідно, чи не головним системотвірним суб'єктом Південних Курил є приватна російська компанія "Гидрострой". Вона займається рибним промислом та будівництвом на Курилах, даючи роботу більшості населення. На друге місце можна поставити російське міністерство оборони, яке підтримує там свої гарнізони. Що стосується запасів ренію, то цей матеріал цінний, але попит на нього у світі невеликий. Становити основу економіки островів він може тільки в перспективі. Запаси вуглеводнів можуть бути чималі, але вони містяться на глибоководному шельфі. Видобуток нафти й газу в Охотському морі ведеться на мілководному шельфі Сахаліну. Втім, розробку найперспективнішого сахалінського родовища, здатного значно вплинути на регіональні енергетичні проекти, минулого тижня було заблоковано розширеними санкціями з боку США.

За таких розкладів основне значення Південних Курил - політичне, тобто все, що пов'язане з категоріями суверенітету, історичної пам'яті та справедливості. Це стосується і Росії, і Японії. Часом на вищий політичний рівень виносяться питання рибних промислів. Росія з наступного року запроваджує заборону на дрифтерний вилов лососевих поблизу Курил. Це може істотно позначитися на економіці й соціальній сфері прибережних районів Хоккайдо. Якщо нинішній цикл переговорів із вирішення територіального спору не дасть результатів, Володимир Путін і Сіндзо Абе можуть хоча б досягти якогось компромісу щодо рибних промислів.

De jure vs de-facto

Уперше кордон між Росією і Японією було встановлено в середині ХІХ ст. Сімодським трактатом про фактичну колонізацію земель. Південні Курили відійшли Японії, Сахалін залишився у спільному користуванні. Через 20 років було підписано Петербурзький договір, яким Японія відмовлялася від прав володіти Сахаліном в обмін на всю Курильську гряду. Потім, за результатами програшної для Росії війни з Японією початку ХХ ст., за Портсмутським договором Росія поступилася Японії ще й південною частиною Сахаліну. Уряд СРСР визнав цей договір із певними застереженнями.

На початку Другої світової війни Японія й СРСР підписали акт про ненапад і дотримувалися його, попри заклики їхніх союзників відкрити фронт на Далекому Сході. Але, коли Німеччина вже була приречена, у лютому 1945 р. на Ялтинській конференції СРСР пообіцяв союзникам оголосити війну Японії через два-три місяці після капітуляції Німеччини в обмін на повернення СРСР Південного Сахаліну та передачу йому Курильських островів. Війну було оголошено в останній день тримісячного терміну після капітуляції Німеччини і через два дні після ядерного бомбування Хіросіми. Причому операцію власне на Курилах розпочали вже після того, як Японія повідомила про прийняття ультиматуму Потсдамської конференції про капітуляцію.

Нові кордони територіальних володінь Японії було зафіксовано в багатосторонньому мирному договорі, підписаному 1951 р. у Сан-Франциско. США наполягли на формулюванні щодо Сахаліну й Курил, згідно з яким Японія відмовлялася від територій (причому не вказуючи, на чию користь), придбаних за Портсмутським договором. Можна зазначити, що ні Портсмутський договір, ні більш ранній Петербурзький не передбачали зміни приналежності Південних Курил, якими Японія вже володіла ще за Сімодським трактатом. СРСР договору не підписав, оскільки вимагав чіткого й однозначного формулювання про передачу йому всіх Курил та Південного Сахаліну безвідносно до інших договорів.

СРСР спробував укласти власний мирний договір із Японією ціною деяких територіальних поступок.
1956 р. було прийнято Спільну декларацію рівня міжнародної угоди (яка потребувала ратифікації). Вона оголошувала припинення війни між СРСР і Японією, встановлення дипломатичних відносин і готовність до укладення мирного договору, в ім'я якого СРСР готовий був як "жест доброї волі" передати Японії ненаселені Шикотан і Хабомаї (приблизно 7% території Південних Курил). Але США надали Японії вагоміші аргументи - погрозу не повертати окуповані Окінаву та низку інших островів, якщо Японія відмовиться від вимоги всіх Південних Курил, а також програми економічного стимулювання і договір про безпеку, який було підписано 1960 р.

Навколо цих юридичних позицій ситуація заморожена досі. Росія вважає декларацію Ялтинської конференції основною, а попередні договори - скасованими за результатами Другої світової війни. У крайній формі ця позиція посилається на ст. 107 Статуту ООН. Її Росія тлумачить, згідно з недавніми коментарями Сергія Лаврова, так: "усе, що зробили держави-переможниці, святе й непорушне". Тому, за Лавровим, Японія, підписавши Статут ООН, погодилася з приналежністю Південних Курил Росії. Росія також любить посилатися на не підписаний нею договір у Сан-Франциско, який, на російську думку, означає відмову Японії від Південних Курил. Такі інтерпретації дуже спірні.

Японська позиція полягає в тому, що Сімодський трактат залишається в силі, радянська окупація Курил відбулася з порушенням правил ведення війни, а договір у Сан-Франциско не передбачає відмови Японії від Південних Курил. Тому укладення мирного договору з Росією без повернення північних територій неможливе.

Складні переговірні цикли

Наприкінці періоду холодної війни СРСР погодився визнати проблему приналежності всіх островів Південних Курил - початкову точку, з якої, на думку Японії, можна обговорювати мирний договір. Упродовж 1990-х Росія дотримувалася цієї позиції, підтвердивши її спочатку в Токійській декларації 1993 р. Під час неформального саміту за результатами спільної риболовлі 1997-го в Красноярську російський президент Борис Єльцин і японський прем'єр Рютаро Хасімото прийняли рішення про укладення мирного договору до 2000 р.

З обранням президентом Росії Володимира Путіна почалася поступова відмова Росії від визнання територіального спору. В Іркутській декларації 2001 р. Росія востаннє визнала невизначеність статусу всіх островів Південних Курил. Але вже в цю декларацію повернули згадку про Спільну декларацію 1956 р., в якій існування територіального спору залишається за дужками, допускаючи тільки "жест доброї волі" з боку Росії у вигляді передачі частини островів. Надалі, весь другий термін Володимира Путіна й президентський термін Дмитра Медведєва, позиція Росії фактично повернулася до радянської.

Фінал президентства Медведєва став точкою замерзання діалогу щодо Південних Курил. Медведєв у 2010 р. як лідер країни вперше в радянській і російській історії відвідав із візитом Південні Курили. У 2012-му він уже як прем'єр ще раз навідався на острови. Але цього разу реакція Японії вже не була такою гострою, - на той момент між Володимиром Путіним і Сіндзо Абе вже встановився довірчий контакт. Японський уряд вирішив більше не вживати до Південних Курил термін "незаконна окупація". Тепер статус спірних островів отримав більш дипломатичну стосовно Росії назву - "зайняті без юридичних підстав". Сигнал прийняли й оцінили в Москві, - Путін заявив, що з проблеми Південних Курил сторони мають отримати "щось на кшталт хіківакі". Цей японський термін, що є стандартним у змаганнях із дзю-до, означає нічию за очками. З одного боку, В.Путін не відмовився від ідеї повернутися до Спільної декларації 1956 р., яка в Японії жодним чином не асоціюється з хіківакі, з другого - він дав зрозуміти, що готовий працювати з новими ідеями, аби територіальне питання було остаточно закрите.

У квітні 2013-го відбувся офіційний візит Сіндзо Абе до Москви. Було створено формат взаємодії "2+2" (регулярні зустрічі міністрів закордонних справ і оборони). Такий формат Японія раніше мала тільки зі США та Австралією. Для переговорів щодо спірних територій створили комісію на рівні заступників міністрів закордонних справ. На 2014-й було заплановано візит В.Путіна до Японії.

Карти поплутала міжнародна криза навколо України. Японія приєдналася до санкцій проти Росії. Проте восени минулого року сторони домовилися про офіційний візит В.Путіна в Японію, тепер уже 2015-го. Підготовка візиту неодноразово опинялася під загрозу зриву, щоразу у зв'язку з позицією сторін стосовно України, але переговори тривали.

Влітку почалася нова хвиля загострення. У червні й липні Київ, не заїжджаючи в Москву, відвідали Сіндзо Абе і Фуміо Кісіда. Тут-таки міністр оборони Росії Сергій Шойгу почав говорити про прискорене відновлення військової інфраструктури на Південних Курилах. Пройшли військові навчання в регіоні. Російський уряд затвердив нову федеральну програму розвитку Курил. У липні Південні Курили відвідала міністр охорони здоров'я Росії, в першій половині серпня на острови вирушив віце-прем'єр Юрій Трутнєв. На тлі цього політичного тролінгу Володимир Путін заявляв про вирішення проблеми островів і навіть спілкувався в Абе по телефону.

Крим і хіківакі

З огляду на очевидний зв'язок кримського й південнокурильського територіальних питань, прямий розмін позицій Росії і Японії навряд чи можливий. Односторонній вихід із режиму санкцій проти Росії або/і визнання анексії Криму означало б для Японії втрату обличчя, ускладнення відносин зі США та іншими країнами "Великої сімки", посилення територіальних претензій із боку Південної Кореї (острови Ліанкур) та Китаю (острови Сенкаку, вони ж Дяоюйдао згідно з китайською назвою) і, цілком імовірно, втрату поваги з боку Росії, яка сприймає поступки як слабкість. Локальна нічия з Росією на таких умовах обернулася б для Японії глобальною поразкою в розстановці сил на Далекому Сході.

Позиція Японії полягає в тому, що нова компромісна пропозиція, більш приваблива для Японії, ніж та, що міститься в декларації 1956 р., має прозвучати з боку Росії. При цьому РФ повинна визнати, що Іркутська декларація 2001 р., останній спільний документ, який визнає територіальний спір, залишається в силі. Якщо Росія зробить привабливу пропозицію, Японія внесе свій пакет стимулів для Росії.

Поточна гра пов'язана з форматом саміту в Пекіні 3 вересня з нагоди 70-річчя закінчення Другої світової війни на Далекому Сході. Якщо погоджена японо-російська дипломатична програма зірветься, японський лідер може відмовитися від участі в пекінському саміті. У такому разі, швидше за все, від участі відмовиться й американський президент. Тоді головними учасниками торжеств стануть Сі Дзіньпінь і Володимир Путін.

Японія потрібна Росії як балансир нерівних відносин із Китаєм. І це не залежить від позиції Японії щодо українського питання. Японія не може гарантувати, але здатна сприяти тому, аби наступний саміт "Великої сімки" в Японії, за інших сприятливих умов, передусім прогресу у виконанні Мінських угод, став поворотною точкою у відносинах із Росією.

Важко докоряти Японії, якщо вона задля власної територіальної цілісності піде на компроміси з Росією стосовно територіальної цілісності України. Але ситуація така, що це питання не стоїть перед Японією ребром. Обміняти Крим або Донбас на Південні Курили неможливо. Вирішення проблеми північних територій має власну динаміку, в якій підтримка територіальної цілісності України, швидше, посилює позиції Японії у відносинах із Росією, ніж послаблює.