Яку модель позаблоковості ми вибираємо?

16 липня далекого 1990 року Верховна Рада тоді ще Української Радянської Соціалістичної республіки ухвалила Декларацію про державний суверенітет УРСР. У цьому документі, який оповістив про стратегічний союз між українськими націонал-демократами та гнучкою частиною радпартноменклатури, що протримався до касетного скандалу 2000 року й дозволив закласти основи новітньої української державності, було урочисто сформульовано намір УРСР стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не входитиме у жодні військові блоки й дотримуватиметься трьох неядерних принципів.

У ситуації, коли Україна залишалася невід’ємною частиною наддержави Союзу ССР, а на її території розміщувалися надзвичайно важливі складові інфраструктури радянських ракетних військ стратегічного призначення, проголошення такої мети було свідченням політичної відваги керівництва союзної республіки і його здатності стратегічно мислити й чітко визначати пріоритети зовнішньої та оборонної політики. Трохи більше ніж через рік, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, в якому містилося пряме посилання на Декларацію про державний суверенітет. На всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року Акт був підтриманий переважною більшістю населення Української ССР, причому у всіх її адміністративно-територіальних одиницях.

Саме положення про позаблоковий і без’ядерний статус України істотно спростили — якщо, взагалі, не уможливили — стрімкий процес визнання незалежності України країнами Європи та світу в цілому. Ідеї позаблоковості і пов’язаного з нею без’ядерного статусу були вихідними для Основних напрямів зовнішньої політики (липень 1993 року) і першої Військової доктрини України (жовтень 1993 року). Проте вже в першому з цих документів ішлося про необхідність адаптації положень про майбутні нейтралітет і позаблоковість до нових умов і про те, що ці наміри не можуть вважатися перепоною на шляху до повномасштабної участі України в загальноєвропейській структурі безпеки. Інакше кажучи, позаблоковість розглядалася як інструмент забезпечення національних інтересів України, а не як якась трансцендентна цінність.

Поза цим контекстом неможливо оцінювати і Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року, в якому РФ, США та Великобританія, вітаючи без’ядерний статус України, запевнили її в поважанні суверенітету і територіальної цілісності, незастосуванні погрози силою або економічного тиску й запропонували механізм консультацій із питань безпеки. Саме цей документ де-факто розірвав п’ятирічну зв’язку між без’ядерним і позаблоковим статусом, підтвердивши перший і не згадавши про другий.

На момент підписання Меморандуму Україна вже три роки була позаблоковою державою. А СНД, одним із трьох засновників якої був Київ, досить успішно діяла як механізм шлюборозлучного процесу — не більше, але й не менше. У тому, що Співдружність не пішла шляхом конфедерації, про що тоді думав багато хто, — значна заслуга фахівців, які сформулювали зовнішньополітичні положення Декларації про державний суверенітет. Отож, у першій половині 1990-х років позаблоковий статус став ефективним інструментом протидії з боку Києва реінтеграційним процесам на території колишнього СРСР.

Цей етап завершився 1997 року підписанням Великого договору з Росією, а також Мадридської хартії про особливе партнерство з НАТО. Залишаючись позаблоковою країною, Україна докладала значних зусиль до розвитку відносин із Північноатлантичним альянсом. Тим часом позаблоковість, зберігаючи дистанцію з Москвою, дозволяла активно діяти на західному напрямку.

І вже через п’ять років, у травні 2002-го, Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення про необхідність вступу до НАТО. Цей курс було законодавчо закріплено через рік у Законі «Про основи національної безпеки України». У повній відповідності до міжнародних зобов’язань, цей закон містив надзвичайно важливе застереження до положення про євроатлантичну інтеграцію — при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з РФ. І справді, якщо вимірювати інтенсивність відносин кількістю зустрічей на найвищому рівні, у тому числі й «без краваток», тодішні Москва і Київ упевнено йшли якщо не попереду планети всієї, то в перших рядах, безперечно. Втім, це не зашкодило статися у вересні — грудні 2003 року тузлинському інциденту — одному з найбільш напружених моментів в історії двосторонніх відносин. Позаблоковість остаточно набула перехідного характеру, зберігаючись на час до вступу в альянс.

Після помаранчевої революції 2004 року керівництво країни ухвалило рішення форсувати процес вступу до НАТО. У січні 2008 року прозвучала заява трьох — президента, прем’єр-міністра і голови Верховної Ради — про приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Проте акцент робився не на практичних кроках, а на гучних деклараціях, а перманентна політична криза остаточно перетворила проголошену мету в недосяжну в доступній для огляду перспективі. При цьому з відомих причин було фактично перервано діалог із Кремлем. Слід зазначити, що й тоді Україна не була членом жодного з наявних військово-політичних блоків.

Отже, зберігаючи понад 18 років свій позаблоковий статус, Київ принаймні чотири рази (у 1994, 1997, 2002 і в 2005 роках) досить серйозно коректував свій зовнішньополітичний курс і політику безпеки.

Передвиборна програма президента Віктора Януковича «Україна для людей» проголосила основним своїм зовнішньополітичним завданням збереження позаблокового статусу країни. Фінансово-економічна криза, розстановка сил на європейській та світовій арені і внутрішньоукраїнські політичні й економічні розклади роблять вступ України до НАТО та ЄС (Євросоюз поступово набуває і військово-політичного виміру), з одного боку, і до ОДКБ — з іншого, у найближчі п’ять років малоймовірним. Відповідно, можна припустити, що одну зі своїх передвиборних обіцянок В.Янукович точно виконає.

Водночас, як видно навіть зі стислого історичного екскурсу, це завдання є рамковим і передбачає досить різні моделі його втілення. Вибір між зазначеними моделями український народ, відповідно до Конституції, делегував Верховній Раді та президентові. Тому про це слід поговорити трохи докладніше.

Окрім головного завдання — забезпечення ізоляціонізму, властивого нинішнім елітам, які відчувають свою недостатню конкурентоспроможність на світовій арені, позаблоковість може нині слугувати для досягнення принаймні кількох цілей. По-перше, дистанціювання від Росії. Хоча теорема «Україна — не Росія» переконливо доведена ще Леонідом Кучмою, не будемо про неї забувати. При цьому зауважимо, що відхід від Москви давно вже не означає наближення до Європи.

По-друге, дистанціювання від ЄС і НАТО. Ось тут уже точно активна політика Брюсселя із втягування до складу цих організацій Києву навряд чи загрожує найближчими роками. То чи варта справа заходу? Та й розумне зближення з Росією не є відмовою від Європи.

І, по-третє, здобуття нейтрального статусу, тобто дистанціювання від усіх. Про це вже мовилося дуже багато. Однак відзначимо тільки один момент. Ідеться про те, що такий підхід потребуватиме істотної корекції політики Києва у сфері оборони і безпеки, а також фактичної відмови від дивідендів від чималого внеску в гарантування безпеки у євроатлантичному регіоні. Адже вже тепер Україна як активний партнер НАТО має право розраховувати бодай на сприяння альянсу в обстоюванні її законних інтересів. До речі, достатні підстави для таких міркувань містяться вже у Мадридській хартії й дуже чітко кореспондують із відповідними положеннями Великого договору з Росією.

Не завадить ще раз нагадати, що з 2003 року відбувається активна адаптація Збройних сил та інших органів сектору безпеки під вимоги Північноатлантичного альянсу. Армія вже сім років будується, виходячи з участі в системі колективної оборони, тобто в надії на допомогу НАТО при вирішенні завдань оборони країни. За цей час кількість ЗС скорочено більш ніж удвічі, ліквідовано багато частин. А це не просто рядки на аркуші паперу — це не тільки життя сотень тисяч людей, а й мільярди витрачених державних грошей. Повернення до концепції оборони на всіх напрямках не лише викличе необхідність повного перегляду всієї напрацьованої концептуальної бази розвитку органів сектору безпеки та оборони, що, зрештою, хоч не просто й не швидко, але можна вирішити. Значно гірше те, що після такого перегляду гарантування безпеки України потребуватиме великих грошових вкладень у розвиток оборонної інфраструктури, насамперед на північному і східному, та й на південному і західному напрямках. А також призведе до безглуздої втрати уже вкладених коштів. Ідеться про десятки мільярдів. До того ж важко прогнозувати реакцію сусідів на радикальне збільшення військової активності України.

Зовнішня політика повинна забезпечувати здійснення внутрішньої, сприяти досягненню її цілей. Програма президента за основні завдання визначає входження України до числа двадцяти найбільших економік світу, збільшення кількості населення і подолання бідності. Досягнення цих пріоритетів насамперед потребує концентрації ресурсів, створення ефективної, сучасної держави і відмови від безглуздих в економічному сенсі проектів. Чи доречним у цій ситуації буде значне збільшення військових витрат? Навряд.

Звісно ж, можна обмежитися зміною Закону «Про основи національної безпеки» або прийняттям відповідного закону про основи внутрішньої та зовнішньої політики і більше нічого не робити. Буде дуже по-нашому. Та тільки сумнівно, що в такій ситуації вдасться вирішити ще одне програмне завдання — забезпечити світове визнання України. Зазначимо також, що в зовнішній політиці, як і в бізнесі, надана послуга (поступка) вже нічого не коштує, тому компенсації мають бути обумовлені й підтверджені заздалегідь. Ідучи на поступку, слід дуже добре розуміти, що дасть за неї партнер. Така мова добре знайома і зрозуміла всім стратегічним партнерам України — і Москві, і Брюсселю, і Вашингтону. Ну, а наша специфіка спонукає сформулювати ще одне дуже важливе запитання: хто отримає цю вигоду у відповідь на поступку — країна чи конкретні люди, котрі її нададуть?

Втім, усі ці запитання досить традиційні. А ось яка модель позаблоковості необхідна для успішної боротьби з транскордонною організованою злочинністю, наркотрафіком, незаконною міграцією, торгівлею людьми, кібер-загрозами, піратством, нарешті?

У цій ситуації найраціональніше — взяти тайм-аут на прийняття кардинальних рішень, у тому числі й на законодавче закріплення де-факто чинного позаблокового статусу, тим більше що це нічого принципово не змінить. Цей час слід використати для вироблення взаємоприйнятної моделі позаблоковості України на найближчі роки в активному діалозі з Росією, країнами ЄС і США, а також КНР. Тим більше що й інституційна основа для діалогу є — це консультаційні механізми, передбачені Будапештським меморандумом, Великим договором 1997 року з Росією та Хартією про особливе партнерство Україна-НАТО.

Хоч і маленьким, але реальним кроком на цьому шляху має стати експертне обговорення зазначених питань на Міжнародному форумі з питань безпеки, що відбудеться у Львові 15—16 квітня 2010 року.

І останнє. Ден Сяо Пін писав: «Не важливо, якого кольору кішка, головне — щоб вона ловила мишей». Навряд чи для України така вже важлива назва курсу — головне, щоб він забезпечував державний суверенітет, територіальну цілісність і успішний розвиток країни на основі підтриманих більшістю населення європейських цінностей.