Як не заблукати між пан’українським імперіалізмом та єврокритицизмом

Останнім часом (дякуючи у тому числі й «Дзеркалу тижня») з’явилася низка нових цікавих заяв, статей і майже концепцій оновлення чи модифікації зовнішньої політики України після президентських виборів. Відштовхуючись від тези про те, що в Європі нас не чекають і лише відгороджуються від нас візовою стіною, кілька політиків з досить різними ідеологічними засадами одночасно проголосили про необхідність, фактично, перегляду чи відмови від євроінтеграційного курсу.

Вперше за багато років — а відлік часу можна вести принаймні з 1998 року, коли вступ до ЄС був юридично закріплений указом президента як головна зовнішньополітична мета України, підтверджена пізніше низкою постанов ВРУ, — так чітко пролунали заяви далеко не маргінальних політиків про помилковість курсу на вступ до ЄС. Як альтернативу пропонують новий Союз від Паміру до Карпат, що дуже нагадує СРСР з тією лише відмінністю, що столицею має бути не Москва, а Київ. Або ж окреслюють щось на кшталт мало не східноєвропейського руху неприєднання. Дехто згадав уже забуту тезу про Україну як про міст між ЄС та Росією, а дехто знову проштовхує концепцію нейтралітету, уявляючи Україну новою Швейцарією.

Євроінтеграція, яка ще два-три роки тому була безальтернативним зовнішньополітичним пріоритетом більшості політичних сил у ВРУ, сьогодні для такої ж більшості стає безприданницею. А для політологів критика ЄС виглядає просто свідченням модності і хорошого тону.

Що це? Вітер змін? Невдоволення суспільства? Критичне осмислення пройденого нами шляху і новий зовнішньополітичний вибір, зроблений на основі глибинного аналізу національних пріоритетів? Наша відповідь глобалізації? Чи просто антитеза до висловлювань непопулярного за опитуваннями соціологів президента, який дедалі частіше згадує про ЄС, звітуючи за п’ять років свого президентства? Або ж добре опрацьована політтехнологічна схема залучення уваги виборців? Чи просто бажання сподобатися телеаудиторії гострим слівцем і несподіваною ідеєю?

Потреба аналізувати внутрішньо- і зовнішньополітичну ситуацію, оновлювати тактику і стратегію розвитку країни є правильним рефлексом політика, особливо у передвиборний період. Однак оновлення стратегії за принципом «теза—антитеза», «ЄС — антиЄС» може зрештою привести політика до антитези собі самому чи своїй країні.

Єдиний засіб не заблукати в інтелектуальних вправах з пошуку правильного вибору — завжди будувати його на твердому грунті. На чіткому усвідомленні простих речей: що — добре, а що — погано. Що потрібно власним громадянам, від чого їх життя стає кращим, безпечнішим, від чого країна і суспільство міцнішають, а від чого у суспільстві запановує безлад, а країна стає парією. Зрештою від того, чи приводило впровадження такої політики іншими до відродження, або ж залишало по собі руїну.

Звичайно, у кожного своя правда, суб’єктивності оцінок не уникнути. Та є речі, щодо яких існує консенсус якщо не всього суспільства, то абсолютної його більшості. Громадянам потрібні добробут, безпека, повага їхніх прав і свобод, суспільству — ефективна і потужна держава, яка не грабує власних громадян, як князь Ігор древлян, а чітко виконує визначені для неї функції та забезпечує життєдіяльність країни. Корупція політичної, судової, виконавчої влади — це погано, верховенство права, повага особистості та її свободи або власності — це добре. Такі базові поняття відомі кожному, вони складають основу суспільного договору, основу держави, мету внутрішньої політики будь-якої нормальної демократичної країни. А зовнішня політика — це продовження внутрішньої, засіб її реалізації з допомогою низки специфічних інструментів. Основні зовнішньополітичні пріоритети завжди мають базуватися на загальноприйнятних, консенсусних внутрішніх цілях, на тому, які саме зовнішньополітичні рішення і кроки краще відповідають внутрішнім цілям країни.

На що має бути спрямована «консенсусна» зовнішня політика в Україні? Простий варіант відповіді: максимальне зовнішньополітичне забезпечення внутрішніх реформ для запровадження соціальної ринкової економіки, для розвитку демократії, прав людини і верховенства права, підтримка вітчизняної економіки, українського товаровиробника; підтримка експорту та залучення інвестицій; повага до кожного особисто українця за кордоном, зокрема його права на вільну подорож чи працевлаштування. І, звичайно, такі універсальні речі, як уникнення зовнішніх загроз територіальній цілісності та суверенітету, безпека на власних кордонах та за їх межами, дружні відносини і мінімум проблем у відносинах із сусідніми країнами.

Якою має бути зовнішня політика для того, щоб реалізувати ці завдання? Візьмемо перший елемент — здійснення внутрішніх реформ. Нібито цілком внутрішньо-, а не зовнішньополітичне завдання. Однак у сучасному світі проводити внутрішні трансформації на суто власний розсуд — це все одно, що планувати квартиру у багатоповерховому будинку у центрі столиці, ніби хатинку у лісі. Все давно вже сплановано і продумано, світ не просто глобалізується — світ радикально змінюється кожних п’ять-сім років. Поки ми копаємося у власних проблемах, доїдаємо те, що нам дісталося від батьків, і вичавлюємо останні краплі з наших ресурсів, світ і регіон навколо нас уже створили як рамкові, так і детально виписані конкретні норми, стандарти, регуляції суспільно-політичного, економічного, соціального життя. Ми лише вибираємо, яку саме модель хочемо, і відповідно до свого вибору рухаємося вперед із тим, хто зробив такий само вибір. Або назад — з іншими. Або самі по собі. Скраю. Стоїмо чи дрейфуємо (інтегруємося?) у третій світ.

План реформ, засоби їх здійснення і головне — результати реформ, на жаль чи на щастя, добре відомі. Можна закритися, як Північна Корея, і мати стратегічною метою домовитися зі Штатами про поставки кількох ешелонів паливного мазуту. А можна використати найкращі світові зразки економічного та політичного устрою, лібералізувати свою економіку разом із чітким державним плануванням і системою державної підтримки експорту, запровадити жорстку, але демократичну внутрішньополітичну систему і, як Південна Корея, збільшити свій ВНП за 14 років уп’ятеро. Можна вигадувати власну концепцію чи модель соціально-економічного та політичного розвитку, як Росія з її «суверенною демократією» і залежною від цін на енергоносії економікою, «ринково-комуністичний» Китай чи Білорусь, тип розвитку якої охарактеризувати взагалі складно. А можна ще простіше — обмежитися порадами МВФ і потрапити, як Кенія чи Аргентина, у ситуацію після їх реалізації гіршу, аніж до того.

Варіантів безліч. Наші західні сусіди, які набули членство в ЄС у 2004—2007 роках, а сьогодні — і країни Балкан переконливо демонструють поки що найуспішнішу модель трансформації. Зовнішньополітична мета — вступ до ЄС — у їхньому випадку змогла стати головним стимулом внутрішніх реформ, більш того, забезпечити ці реформи детально розписаним механізмом — що і як робити для того, аби у суспільстві панували демократія, правова держава, ринкова економіка тощо.

Європейська інтеграція здатна сприяти тим внутрішнім реформам, які об’єктивно необхідні для поступального розвитку України, для гарантування нашої безпеки (навіть НАТО не в змозі сьогодні надати такі надійні гарантії безпеки, як членство в ЄС), вільного пересування наших громадян, боротьби з корупцією і розвитку економіки.

Тобто мета, проголошена більш як десять років тому, — правильна, якщо ми хочемо мати демократичну ринкову соціальну державу. Однак не можна не визнати, що на шляху досягнення цієї мети у нас нині не менше проблем, ніж десять років тому. Чому? Помилковою була мета? Чи недостатніми зусилля щодо її досягнення? Чи проблеми на шляху до мети настільки нездоланні, що слід відмовитися від цієї мети взагалі? Або ж з’явилася інша, більш приваблива мета?

«ЄС не готовий нам надати перспективу членства і не бачить нас у складі Євросоюзу» — головний аргумент прихильників концепції нейтралітету, збирання східнослов’янських земель під проводом Києва чи пан’українського імперіалізму. Не брак наших зусиль із внутрішнього реформування, не послідовне руйнування державних інституцій, не безлад і корупція, які нам привнесено зовсім не з Європи, а неготовність ЄС відкрити нам свої теплі обійми та гаманці?

Дійсно, в ЄС немає єдиної точки зору щодо перспективи вступу України: є друзі — шведи, поляки чи британці, які не приховують, що підтримують відкриття перед нами перспективи вступу і надання адекватної допомоги з досягнення відповідності критеріям членства. Є французи, які змінили свою точку зору з критичної на позитивно-зацікавлену, є німці, чий міністр закордонних справ представляє політичну силу, що відкрито виступає за відкриття перед нами перспективи вступу до ЄС, хоча частина німецької адміністрації та політичних кіл не приховують свого негативного ставлення до нас. І є іспанець Солана, який незрозуміло чому, ким і коли був зарахований до друзів нашої країни, хоча публічно заявляє про те, що не бачить України в ЄС у досяжному для огляду майбутньому — незалежно від того, що станеться в ЄС чи Україні. І ще десятки значно менш дипломатичних консерваторів чи радикалів, які проти України в ЄС чи проти ЄС як такого.

Заяви наших опонентів іноді дуже образливі. Якщо ми поводитимемося на міжнародній сцені, як дітлахи, то можемо відвернутися після слів Солани і під аплодисменти недоброзичливців піти у протилежному напрямку. Якщо ж ми серйозна зріла держава, то не ображатимемося. Ми йтимемо до власної мети і не змінюватимемо її кожен раз, коли якийсь розумник нам знову підкидатиме чергову нову ідею. Ми гратимемо у цю непросту і виснажливу гру, хоч би як її називали: боротьба за європейську перспективу чи турнір «хто більше вихопить з багатомільярдного єесівського бюджету».

Невже турки такі недалекі, що вже півстоліття намагаються вступити до ЄС? Їх і сяк і так обмежують, стримують — а вони все одно хочуть вступити. І спробуйте публічно сказати, що турки помиляються, прагнучи в ЄС, — реакція Анкари буде жорсткою настільки, що автор такої недалекоглядної заяви наступного разу добряче подумає, перш ніж її повторити. А брюссельським бюрократам доведеться мізкувати над тим, які нові програми чи кошти видумати для турків, аби не червоніти, пояснюючи, чому так повільно тривають переговори про вступ.

Що ми втрачаємо від того, що хочемо бути в ЄС? А нічогісінько! Але: наше прагнення є абсолютно законним і ми — праві, а кожен, хто це заперечує, — ні, бо цим він порушує низку статей і попереднього, і нинішнього Договору про ЄС, який передбачає, що ми можемо подати заявку на вступ до Євросоюзу, якщо поважаємо права людини, меншин, забезпечуємо демократію, свободу ЗМІ і т.ін. Тобто партнер, який наважиться на дискусію з цього питання, опиняється у наперед програшному становищі. Кожен раз, коли ми говоримо про вступ до ЄС, нам одразу намагаються закрити рота, а окремі представники ЄС просто скаженіють від люті — тому що їм нічого відповісти по суті! Ми абсолютно праві, вони — ні! То чому ж ми маємо відмовлятися? Щоб їм було комфортніше нас змушувати приймати їхні тарифні пропозиції і якнайшвидше відкривати наш ринок, не вдаючись при цьому до особливих зусиль зі спрощення свого візового режиму для нас?

Десять років тому нам казали в євроінституціях, що у них величезна хвиля розширення, 12 нових країн, це вирішать, а потім дійде черга і до нас. Після цього нашу увагу звертали на брак демократії, порушення свободи слова. Потім поміняли сторінки з тезами про брак свободи слова на тези про нератифікований Договір про ЄС, проблеми з французькими, нідерландськими, пізніше — ірландськими виборцями; нас переконували: щойно новий договір набуде чинності, тоді ЄС стане іншим, і з нами вже зможуть вести мову по-іншому.

Сьогодні у них є інша «відмовка»: у вас, усередині України, кажуть вони, просто суцільний дикий безлад, наведіть порядок і тоді… Все це — лицемірство, навіть якщо у нас і справді зараз внутрішній безлад. Завтра його не буде, але можу гарантувати, що з’явиться якесь нове пояснення (Албанія з Туреччиною, Косово з Придністров’ям — в інституціях ЄС працюють сотні найкращих мізків Європи, які завжди вигадають нове пояснення, чому ні; і нічого на них ображатися — це їхня робота, за це їм добре платять).

Ми вже це проходили. Пригадуєте, одразу після помаранчевої революції, коли державна машина ще нормально працювала, а зауважень щодо браку демократії уже не було, ті самі люди нам говорили: так, з демократією у вас усе нарешті окей, та все одно, будь ласка, не подавайте заявки на вступ до ЄС, у нас проблеми з ратифікацією договору… Нині договір уже набирає чинності — і що, щось змінилося? Нічого, за винятком пояснень, чому «ні».

А справжнє пояснення всього цього зрештою просте: в ЄС ніколи не настане момент, коли всі інші проблеми буде розв’язано, і євробюрократи нарешті сядуть за круглий стіл і скажуть: отепер настав час подумати нам про Україну…

Такого не буде. Прояви доброчинності в ЄС — а розширення є насамперед проявом доброї волі, виконанням історичної місії об’єднання Європи — трапляються нечасто. Або під впливом грандіозних міжнародних змін, як то розпад комуністичного блоку 20 років тому. Або ж під впливом страху і навали біженців, як це сталося щодо Балкан. Або у результаті постійного наполегливого дедалі жорсткішого тиску і відсутності іншого виходу, аніж відкрити перспективу вступу до ЄС. Щойно ми дозволимо нав’язати нам інший варіант типу відносин — політика сусідства або щось подібне, — нас одразу ж підштовхнуть у цьому напрямі і триматимуть там рівно стільки, скільки зможуть.

Турки добре і вчасно це зрозуміли. Згадайте, як вони чітко і жорстко відкинули будь-які спроби затягнути їх в Європейську політику сусідства, відмовилися від умовлянь про якийсь там привілейований особливий статус. У результаті крок за кроком, повільно, але впевнено відкриваються нові глави у переговорному процесі, збільшується обсяг коштів, які з бюджету ЄС прямують в Анкару і регіони. Процес, навіть за таких безнадійних умов, як у Туреччини, триває. Тому що процес правильний, і політична воля турецького керівництва не дозволяє його замінити якимось сурогатом.

А нам усе пропонують чекати і не радять іти турецьким шляхом. Напевне знаючи, що в українців, вибачте за термін, кишка тонка, вони не зможуть чи не здатні вперто йти до визначеної мети, а після перших же образ чи провокацій розвернуться і побіжать у протилежному напрямку. З пропозицією відновити СРСР зі столицею в Києві.

Так, очікування «сигналу» з Брюсселя не може тривати довго. Як на мене, ліміт очікувань уже давно вичерпався. Чекати ще десять років — трішки безвідповідально перед собою. У кожного свої проблеми, і наші власні далеко не найпростіші. Ми маємо повне моральне, юридичне, політичне право ставити на повний голос питання про вступ до ЄС. Ми можемо обговорювати умови, часові рамки, але ми маємо рішуче відсікати будь-які спроби заявити нам, що це не на порядку денному.

Питання можливості вступу України до ЄС змушує євробюрократів, навіть тоді, коли вони шукають обгрунтування, як обійти це питання, думати над тим, що ще можна запропонувати, що ще надати цим настирливим українцям: якісь нові програми чи проекти — лише не заявка про вступ сьогодні. Наше завдання — відсікати непотрібні чи шкідливі проекти, як, наприклад, політику сусідства, підтримувати корисні, як, наприклад, новий інструмент інституційної розбудови у рамках Східного партнерства, що вже бодай трохи нагадує скринінг законодавства ЄС, завдяки якому кандидати адаптували своє законодавство до законодавства Євросоюзу.

Я не бачу проблем і з тим, щоб подати заявку на членство в ЄС. Хто сказав, що ми від цього програємо? Навіть якщо і буде відповідь «ні». Великобританія отримала свого часу таку негативну відповідь — і спокійно це пережила. А потім таки знову подала і вступила до ЄС.

Або Туреччина — так, подала заявку, так, заявка більш як десятиліття була заморожена, ну то й що? Нехай критики відкриють сайт Європейської комісії і подивляться на суми, які щороку платить Євросоюз Туреччині для того, щоб притримувати її наполегливий натиск. І це не кредити МВФ, які треба віддавати. Чи Македонія, заявка якої також була заморожена роками — сьогодні вона вже нормальний кандидат.

Зрештою Марокко. Безглуздий нібито крок для держави, яка не має, на відміну від Туреччини, навіть одного квадратного метра європейської території, однак має набагато складніші відносини з низкою країн ЄС, ніж ми. Але вона подала заявку. Їй відмовили. Не відмовити було неможливо — інакше було б порушено географічний критерій членства в ЄС. І що? Ви гадаєте, марокканці образилися, чи єесівці забули про них? Ні, ця країна постійно отримує на кілька порядків більше коштів від ЄС, ніж Україна, яка є великою європейською країною. Нині в ЄК активно працюють над тим, як пояснити можливе надання Марокко доступу до багатомільярдних структурних фондів ЄС — святої святих Євросоюзу. Хіба це нелогічно з боку ЄС? Таке використання коштів набагато спокійніше і ефективніше, ніж будь-яка інша альтернатива. «Утримувати війська значно дорожче і менш ефективно, аніж утримувати радників і підтримувати перспективу одержання країною фінансової допомоги», — сказав якось один чиновник Єврокомісії.

Однак марокканський варіант нам не загрожує. У нас, як і у випадку з британською заявкою, той, хто скаже «ні», візьме на себе всю моральну, політичну, правову відповідальність за таке неправильне в усіх аспектах рішення. «Ні» стане розписом під заявою про власний егоїзм і подвійні стандарти, декларацією нездатності ЄС досягти власної мети, зафіксованої в Договорі про ЄС, та поважати власні принципи і цінності. З моменту «ні» Євросоюз втратить моральне чи політичне право розказувати нам про зміни чи вимагати якихось преференцій. На кожне зауваження щодо браку реформ в Україні брюссельські журналісти казатимуть євробюрократам: але ж ви відмовили їм у перспективі членства, яка, і це вже було сказано сотні разів керівниками ЄС усіх мастей, є найкращим і чи не єдиним засобом змусити країни швидко здійснити внутрішні реформи…

До речі, нещодавно віце-президент Єврокомісії Г.Фергойген, виголошуючи промову на заході, присвяченому п’ятдесятиріччю започаткування відносин ЄС—Ізраїль, заявив, що виступає за надання європейської перспективи цій близькосхідній країні — перспективи, що виходить за рамки відносин навіть на кшталт Європейського економічного простору. Як відомо, далі — лише членство в ЄС. Хоч як дивно, ніхто не дорікнув Г.Фергойгену, що Ізраїль не в Європі. Його заяву можна сприйняти як особисту, а можна як свідчення того, що навіть географічний критерій членства в ЄС — відносний. Головне — відчуття спільності, єдності цінностей, наявність довіри до партнера. Якщо це є, то можна й заявку на вступ до ЄС подавати.

На моє особисте переконання, нам слід було б зробити цей крок у лютому 2005 року. Не зробили, «вікно можливостей» зачинили скандалами, корупцією, нездатністю виконувати власні зобов’язання. Я впевнений, якщо нове керівництво України наведе порядок у країні, розпочне масштабні системні реформи, відновить ефективне державне управління, поверне довіру до України і подасть заявку на вступ до ЄС, то відповідь не буде негативною. Та навіть негативна відповідь буде чеснішою, аніж та ситуація, яка склалася у нас зараз у відносинах з ЄС. Це буде чесніше, ніж заохочення представниками ЄС на різноманітних конференціях євроінтеграції і знущання над нашими громадянами у своїх консульствах.

Європейський Союз уже ратифікував Лісабонський договір, вже обране нове керівництво інституцій ЄС — час нарешті взятися за ключове питання, останню проблему на шляху остаточного об’єднання Європи. За питання окреслення європейських перспектив України.

Не поставимо ми цього питання, погодимося з тим, що у нас от з’явилося Східне партнерство, величезний обсяг наших зобов’язань за новою угодою про асоціацію — ЄС не чекатиме на нас. Навколо безліч інших проблем — клімат, глобальне потепління, альтернативні шляхи енергопоставок і таке інше. ЄС вирішує ті питання, які є найгострішими на порядку денному. Тому й триває боротьба за те, які питання поставити якомога вище у переліку ключових проблем ЄС, а які — відкласти вбік, до кращих часів.

Тим більше що у наших недоброзичливців ззовні з’явилися нові українські союзники. Ще рік тому всі міжнародні партнери визнавали, що в українському політикумі є консенсус щодо європейської інтеграції. Щойно у цій проєвропейській єдності з’явиться тріщина, щойно ми дозволимо нашим зовнішнім партнерам побачити, що у нас немає єдності навколо не лише вступу до НАТО, а й вступу до ЄС — і, боюся, процес охолодження зупинити буде непросто. Так, як було розхитано питання вступу до НАТО, так, як не побоюся сказати, з технічного, а не політичного (кому зараз загрожує НАТО в Європі?) питання про НАТО через внутрішні суперечки було зроблено диявола, а згодом накладено на нього табу — так хтось розіграє і питання про ЄС та євроінтеграцію України. Поступово знімуть з порядку денного, а потім забудуть. А після цього ще кілька років хаосу — і спокійно можна вводити танки, виступати рятівником… Якщо танки ще взагалі будуть потрібні.

Не виключаю, що кілька років тому питання європейської інтеграції було не питанням внутрішнього переконання нинішніх опонентів європейського курсу, а даниною політичній моді чи слідуванням волі керівника держави. Політики продемонстрували свою безсумнівну гнучкість і здатність почати агітувати навіть за китайський варіант комуністичного капіталізму. Однак, на жаль, дехто з тих, хто змінив свою орієнтацію, так і не зрозумів, що євроінтеграція — це не питання зовнішньої політики.

Євроінтеграція для України — це питання виживання, моделі внутрішнього розвитку і способу модернізації суспільства. Для Євросоюзу — це питання виконання своєї історичної місії об’єднання Європи. Це питання вже давно назріло і перезріло. Зараз ЄС задоволений тим, що ми у відносинах з ним будуємо все на основі припущення про наш майбутній вступ до ЄС, на основі доброї волі і готовності виконати дедалі нові і нові частини законодавства ЄС. Йому не треба порушувати питання вступу — все, що потрібно Євросоюзу від нас, він отримав, що ще не вдалося — отримає чи то внаслідок тиску, чи то через підписання і впровадження нової угоди. Потребу маємо лише ми — і це питання маємо ставити ми.

Чіткість у планах розвитку ЄС і у наших двосторонніх відносинах дасть змогу нам на якусь певну перспективу — на три, п’ять, вісім років — мати об’єктивну, не ілюзорну картину того, куди ми прямуємо. Це дозволить нам адекватніше підходити до розбудови щоденних відносин з ЄС, які мають прямий вплив на українське суспільство і економіку. Це допоможе нам отримати відповідь на ключове запитання української зовнішньої політики: чи можемо ми, як наші сусіди, використати перспективу вступу для здійснення реформ і внутрішньої модернізації? Чи маємо розраховувати лише на внутрішні сили у процесі цієї ж модернізації? Чи справді у нас немає іншої перспективи, аніж відновити Радянський або створити Східнослов’янський союз і стати частиною «русского мира»?

Розглядаючи будь-яку альтернативу, ми маємо чітко відштовхуватися від основного: наша мета — внутрішні реформи і використання для цього найкращих світових моделей. Європейська соціальна ринкова економіка, демократичне суспільство на основі правової держави і поваги до прав людини потрібні нашим громадянам — будемо ми в ЄС чи ні. Методи досягнення можуть різнитися, але не мета. Вступимо ми до ЄС у найближче десятиліття чи ні, це не повинно знімати з порядку денного запровадження необхідних нам європейських політичних, соціальних стандартів, питання доступу до ринку ЄС.

Якщо ми маємо чітку перспективу вступу, то повинні виконати те, що потрібно для вступу до ЄС. Якщо ні — то те, що насамперед потрібно нам. Грипозна лихоманка тільки ще раз продемонструвала неадекватність, наприклад, нашої моделі охорони здоров’я, яка щороку дедалі більше розвалюється, а на заміну не з’являється нічого нового. До речі, в ЄС немає єдиних стандартів охорони здоров’я, у цій галузі панує переважно національна компетенція країн — членів ЄС. Але разом з тим загальна соціально-економічна модель розвитку країн змушує приймати стандарти страхової медицини. Як на мене, одним із перших рішень нового керівництва країни мало би бути копіювання бельгійської системи охорони здоров’я і запровадження такої системи у нас. Прості, чіткі, чесні правила гри, прямі фінансові відносини між пацієнтами, лікарями та страховими компаніями. Система, за якої гроші не зникають у безодні хабарів, відкотів і відчаю пацієнтів і яка сама стає потужним двигуном, що рухає кілька суміжних галузей — від фармацевтичної до банківської. Всі задоволені — лікарі, пацієнти, фармацевти, банкіри, юристи і держава, усім добре — і немає жодного розумного пояснення, чому це не можна зробити у нас. Так, рік доведеться пояснювати всьому суспільству, як це працює. Але ж система справді працює і питання охорони здоров’я буде вирішене! Рано чи пізно це все одно треба робити.

Таких прикладів можна навести багато. І зробити це все можна зараз, попри те, є перспектива вступу до ЄС чи немає. Звичайно, отримувати у передвступному процесі щороку подарунок у вигляді як мінімум одного мільярда євро було б краще, та й наглядач із Брюсселя, освічений і некорумпований, не зашкодив би (подивіться на Румунію чи Болгарію)…

Перспектива вступу потрібна. Однак так само потрібно розділити питання відповідальності ЄС і нашої власної. З одного боку, якби ЄС долучив Україну до передвступного процесу — чи на початку 1990-х разом з нашими західними сусідами, чи після помаранчевої революції разом з Балканськими країнами, — у цьому випадку, напевне, такого безладу, такого рівня корупції і безкарності не було б. Рівень зовнішнього тиску і пресингу був би зовсім іншим, Єврокомісія вміє досягати мети, якщо є політична воля.

З іншого — ніде правди діти. За півтора десятиліття роботи в сфері міждержавних відносин я не знаю жодної країни (крім країн третього світу, на території яких тривають конфлікти), один керівник якої їздив би за кордон для того, аби лише розповідати всім про те, який поганий інший. І просити вплинути з Брюсселя на іншого партнера по коаліції. Такий маразм неможливо уявити навіть у досить екзотичних країнах. У поляків також обидва керівники не завжди ладили один з одним, та й чехи або французи… Однак я ніколи не чув, щоб чеський прем’єр скаржився на свого президента, який загальмував рух усього Євросоюзу і навіть погрожував його зовсім зупинити.

Відчуття країни, розуміння того, що ми — країна і всі свої проблеми маємо розв’язувати самі, не прищепить жоден ЄС. А його відсутність, втягування Євросоюзу як інструменту у внутрішньополітичні розбірки знищує імідж і бажання працювати не лише з тими, на кого наговорюють, а й із тими, хто наговорює. З країною у цілому. Нарікати після цього, що нас не хочуть в Європі, гріх.

* Стаття відображає виключно особисту точку зору автора