ВКРАСТИ ВІВЦЮ ПЕКІН ДОСІ НЕ ЗНЕВІРИВСЯ В КИЄВІ

Київ — четверта після Москви, Мінська та Кишинева столиця, куди голова КНР Цзян Цземінь приїжджає під час свого тривалого зарубіжного турне. Якщо вжити до цього вояжу лідера комуністичного Китаю стратагеми (канони китайської науки влади), то московської частини, найімовірніше, стосуватиметься №17 — «кинути цеглину, щоб одержати яшму»: під час перебування китайського лідера в Москві там було підписано договір про добросусідство, дружбу та співробітництво, який, за оцінками експертів, за всієї своєї декларативності, спрямований проти Сполучених Штатів. А стосовно візиту в Україну, що почався у п’ятницю ввечері, то тут, швидше, доречна стратагема №12 — «вкрасти вівцю, що трапилась під руку».

Коли стало відомо, що Китай прийматиме Олімпіаду-2008, один із тамтешніх оглядачів зазначив, мовляв, жителів Піднебесної занадто багато, щоб не враховувати їхню думку, вибираючи столицю нових Олімпійських ігор. Справді, мільярдний Китай занадто великий, щоб його можна було не помічати. Економіка Серединного царства надто стрімко розвивається, щоб його ігнорувати. І на КНР тим паче доводиться зважати, позаяк він має ядерну зброю.

Сьогодні Китай є гібридом капіталістичної економіки й комуністичної ідеології. Нині завдяки реформам економіка Піднебесної, за оцінками експертів, своїм потенціалом не поступається провідним промислово розвиненим країнам світу. За прогнозами, до 2020 року економіка Китаю стане найбільшою у світі, значно обігнавши Сполучені Штати, й відіграватиме роль «економічної наддержави XXI століття».

Разом з економічною могутністю зростає і політичний вплив Пекіна, посилюючись у міру того, як із КНР возз’єднуються території, колись відірвані в цинського Китаю європейськими державами — Британією та Португалією. Сянгань і Аомінь уже повернулися в лоно Піднебесної, і не за горами той день, коли й Тайвань стане вже не тільки де-юре, а й де-факто частиною комуністичної КНР.

Одночасно з поверненням територій розширюється економічний та культурний вплив Пекіна, слідом за яким неминуче йде і військово-політичний. Експерти вважають: поруч з об’єднаною Європою, Китай у найближчому майбутньому зможе створити центр противаги Сполученим Штатам, і, таким чином, XXI століття справді стане тріумфом китайської нації. А нині Пекін робить усе можливе, аби збільшити свою економічну й політичну присутність у світі.

У цих честолюбних планах правлячої китайської еліти певне місце відведено й Києву. Безумовно, для китайського керівництва Україна не є такою ключовою країною, як, приміром, Росія. Але, зазначають експерти з авторитетного Інституту стратегічних досліджень у книжці «Україна-2000 і далі: геополітичні пріоритети і сценарії розвитку», вона «розглядається Пекіном як важлива європейська держава, що не прагне домінування або військово-стратегічної переваги в регіоні. Китай планує використовувати співробітництво з Україною для забезпечення економічного й політичного проникнення КНР у регіони Східної та Центральної Європи».

Сприяє такій зацікавленості Києвом і «намір Пекіна мати під рукою «українську карту» у двосторонніх відносинах із Росією. Існування суверенної України Пекін розглядає як перешкоду реставрації Російської імперії, а також як можливість здійснювати певний політичний тиск на Москву».

Інтерес Пекіна до Києва не односторонній: на Банковій і Михайлівській розглядають Китай, країну — постійного члена Ради безпеки ООН — як важливого партнера України. І не тільки в азійсько-тихоокеанському регіоні, де Київ намагається зайняти нішу.

Київ і Пекін надають одне одному взаємну допомогу на міжнародній арені. Китай підтримав Україну в питанні територіальної цілісності на початку дев’яностих і надав гарантії ядерної безпеки (зазначимо принагідно, що механізмів цих гарантій не розроблено досі). А Київ, у свою чергу, не наголошував на становищі з правами людини в Китаї. До того ж, як зазначають експерти, китайці гідно оцінюють українську позицію в таких делікатних питаннях, як Тайвань і Тибет.

Тож не випадково ще під час візиту 1995 року Леоніда Кучми в Піднебесну український лідер проголосив Китай стратегічним партнером. Але стратегічне партнерство, про яке говорять і в Києві, і в Пекіні, на сьогодні значною мірою декларативне.

Наочним підтвердженням цього служить неухильне падіння товарообороту між двома країнами. Так, якщо 1997 року, за даними українського Держкомстату, він становив 1256,7 млрд. доларів, то в 1998 році він дорівнював 860 млрд. доларів, 1999-го — 840,8 млрд. доларів, а 2000 року — 760,7 млрд. доларів.

Не можна сказати, щоб обидві країни не були зацікавлені в розвитку економічних відносин. Ті ж таки експерти Інституту стратегічних досліджень, аналізуючи перспективи двостороннього економічного співробітництва, пишуть: «Ми (Україна. — Авт.) об’єктивно зацікавлені в розширенні торгово-економічного співробітництва з КНР, що зумовлюється наявністю в Китаї великого ринку збуту продукції машинобудування, металургійної, хімічної, авіа- й суднобудування тощо…

А Пекін виходить із тези про взаємодоповнюваність економічних інтересів Китаю й України, що дозволяє, з одного боку, заповнювати український ринок товарами народного споживання китайського виробництва, а з другого— використовувати українські передові технології відповідно до тих програм, що сьогодні розробляються в Китаї (ракетно-космічна, авіа- й суднобудування тощо)».

Причину падіння товарообороту, на думку співробітника Інституту світової економіки й міжнародних відносин НАН України професора Леоніда Лещенка, слід шукати в самій структурі українського експорту. Його левова частка припадає на продукцію двох галузей — металургії та хімічної промисловості (мінеральні добрива). Однак останніми роками Пекін, проводячи політику орієнтації на власні сили, значно скоротив закупки продукції металургійної та хімічної промисловості, воліючи розвивати їх у себе.

За словами Леоніда Лещенка, якщо Україна не хоче втратити китайський, а разом з ним і азійсько-тихоокеанський ринок, то вона мусить нарощувати експорт продукції літако- й машинобудування — тракторів, верстатів тощо. Цю думку українського вченого поділяють і в Інституті стратегічних досліджень, але додають, що Київ має збільшити й надання послуг, особливо транспортних.

Власне кажучи, цю позицію поділяють і самі китайці. Якщо проаналізувати останні бізнес-контакти китайських підприємців, то не можна не звернути увагу на те, що вони пов’язані з авіабудуванням (низка угод з АНТК ім. Антонова), ракетобудуванням (кількаразові поїздки в Дніпропетровськ на КБ «Південне»), співробітництвом у космосі тощо. І ясна річ — ВТС, якому китайці надають особливого значення. Українські експерти-китаєзнавці пов’язують цей інтерес і готовність до співробітництва близькістю технічної та наукової бази України й Росії.

Проте найбільше китайців вабить співробітництво з українцями в науковій сфері. Саме перспективи отримання розробок українських учених є мало не головною гарантією від згортання Китаєм економічних відносин з Україною.

А стосовно політичних контактів, то й тут справи не прості. Зустрічі китайських і українських високих чиновників — переговори на високому рівні президентів, глав урядів, спікерів, міністрів закордонних справ — проходять регулярно. І на них, як правило, йдеться про взаємну зацікавленість одне в одному. Проте ці зустрічі далеко не завжди ведуть до реалізації економічних проектів, про які йшлося на переговорах. Як зазначають китаєзнавці, така нерозторопність відштовхує китайців від України.

Крім цього, занадто часто Київ припускається непростимих помилок у своїх відносинах із Пекіном. Так, під час візиту 1999 року віце-президента КНР У І зустріч із нею проігнорував тодішній український прем’єр Валерій Пустовойтенко. За оцінками знавців китайської психології, цей інцидент дуже похитнув престиж Києва в очах Пекіна.

Однак загалом, зазначає професор Лещенко, «сьогодні в Пекіна ще не настав період розчарування». Поки що нинішню політику Піднебесної стосовно України можна охарактеризувати ємним словом «обачність»: попри всі заяви Києва про послідовність і передбачуваність його зовнішньої політики, він усе-таки залишається для Пекіна важкопрогнозованою країною.

І річ тут не у внутрішньополітичних проблемах України чи «тейпгейті». Китайське керівництво найменше хвилює порушення демократичних свобод. Радше їх коробить те, що українці звинувачують своє керівництво в усіх гріхах: таке практично неможливе в Китаї, до всіх колишніх і нинішніх керівників країни тут ставляться з пошаною, принаймні зовні.

Інша річ — зовнішня політика Києва. У Піднебесній досі не можуть одержати відповіді на багато запитань. Приміром, які справжні, а не декларовані орієнтири України. Дивиться вона на Захід чи на Схід. Наскільки Київ незалежний на міжнародній арені. Якою буде його позиція в разі поглиблення протистояння між Китаєм та Сполученими Штатами, між Китаєм і Росією.

Зважаючи на все, відповідей на ці запитання не отримав і міністр закордонних справ Китаю Тан Цзясуань, побувавши в Києві у квітні, в розпал внутрішньополітичної кризи в Україні. Можливо, Цзян Цземіню поталанить більше, тим паче що в Києві покладають великі надії на неофіційні розмови з китайським лідером.