Візит посередника

Свого часу Александр Квасьнєвський нарікав: хоч би скільки він зустрічався з Леонідом Кучмою, у результаті виявлялося, що Володимир Путін бачиться з українським колегою частіше. Валдасу Адамкусу нема на що скаржитися: за останні два роки навряд чи хтось із лідерів зарубіжних держав відвідував Україну так часто, як він. За нашою інформацією, протягом цього часу президенти зустрічалися десять разів. Двічі — упродовж ста днів уряду Януковича.

Але якщо спільне святкування річниці Львова пройшло під знаком ескалації грузинсько-російського конфлікту, і президенти прямо зі Львівської опери набирали номер Саакашвілі, щоб висловити йому свою підтримку (Ющенко — російською мовою, Адамкус — англійською), то державний візит, який відбувся минулого тижня, більше був схожий на ювілейні збори товариства взаємного замилування.

Президенти обмінювалися «високими державними нагородами»: Ющенко, вручаючи орден «За заслуги» першого ступеня, наголошував на участі литовського президента у розв’язанні політичної кризи дворічної давнини, Адамкус, нагороджуючи орденом Вітаутаса Великого із золотим ланцюгом, говорив про роль українського колеги в становленні української демократії.

Президенти всіляко демонстрували, що відносини між Україною і Литвою зовсім не є діалогом двох глав держав. Литовський президент освятив своєю присутністю підписання угод про регіональне співробітництво між трьома українськими областями і двома литовськими повітами, взяв участь в українсько-литовському бізнес-форумі і присвятив два дні знайомству з українською глибинкою, зокрема з Луцьком, батьківщиною посла України в Литві Бориса Климчука, колишнього волинського губернатора.

Таким чином, із моменту створення в Україні уряду на чолі з Віктором Януковичем у Києві побували всі три ключові персони литовської політики — прем’єр, міністр закордонних справ і президент (двічі). У цьому місці кожний підкований у зовнішній політиці литовський чиновник, напевно б, додав: прем’єр Литви Гядімініс Кіркілас був першим зарубіжним лідером, котрий відвідав Київ відразу ж після обрання Януковича на посаду глави уряду. Кажуть, щоб зважитися на цей крок, Кіркіласу знадобилося трохи менше двадцяти хвилин. Навіть попри те, що на той час він перебував у відпустці на Балтійському узбережжі, цілком віддаючись улюбленій риболовлі.

Чим же пояснити таку пильну увагу країни, в якій радники президента пишуть заяву про відставку, тільки-но в газетах з’являється інформація про незаконно придбану ними нерухомість в елітному передмісті, а глави фонду держмайна втрачають свої посади за поїздку на полювання на службовому джипі, до країни, де державний високопосадовець водночас може значитися засновником двох сумнівних енергетичних компаній, розриваючись між інтересами держави і бізнесу? До країни, для якої енергетична криза початку дев’яностих стала потужним стимулом прискорити євроінтеграційні та євроатлантичні процеси, до країни, у якій криза початку 2006 року стала приводом для створення схем, які віддаляють її від ЄС і НАТО?

Певною мірою відповів на ці запитання, хоч і в досить завуальованій формі, під час нинішнього візиту до Києва сам Адамкус, заявивши, що Україну і Литву об’єднує «спільне стратегічне бачення» того, як мають зміцнюватися стабільність і безпека в регіоні. У вільній інтерпретації литовських експертів, із якими автору цих рядків доводилося спілкуватися у Вільнюсі, це звучало приблизно так: лише інтегрована в Євросоюз і НАТО Україна може поставити хрест на неоімперських амбіціях Росії в регіоні.

Ще від литовських експертів можна почути про те, що Литві Україна потрібна для свого самоутвердження у Євросоюзі: вона, як і Польща, має намір так само впливати на вироблення так званого «східного виміру» зовнішньої політики ЄС, підвищуючи тим самим свій статус у Брюсселі. Особливо тому, що багаторічне «опікунство» над безпосередньою сусідкою Литви Білоруссю не принесло Вільнюсу бажаних результатів у вигляді реальних процесів демократизації у вотчині Лукашенка і зовнішньополітичного переорієнтування Мінська. Та ще й тому, що в сусідніх із Литвою Латвії й Естонії (як, утім, і в деяких інших країнах-членах із Центрально-Східної Європи) подібних зовнішньополітичних амбіцій не спостерігається. Так, вони охоче підтримують євроінтеграційні устремління України під час двосторонніх зустрічей президентів, прем’єрів і міністрів закордонних справ, проте в рамках двадцяти п’яти воліють свою «любов» до України публічно не демонструвати. І лише постфактум пояснюють українським партнерам: нам спочатку треба самим утвердитися в ЄС, а вже потім лобіювати чиїсь інтереси.

Литовські стратеги виходять із того, що серед усіх членів ЄС навіть Польща не може продемонструвати Україні кращого євроінтеграційного прикладу, ніж це може зробити Литва. Хоча б тому, що поляки ніколи не були в Радянському Союзі (багато литовців донині кажуть «у Росії») і, відповідно, мали інші стартові позиції. Плюс до усього над відносинами України і Польщі тяжіють не найприємніші фрагменти складного історичного минулого.

Питання в тому, наскільки у Вільнюсі вважають щирими євроінтеграційні наміри нинішнього уряду. Адже одна річ підписати спільну заяву про співробітництво у сфері євроінтеграції, що, власне, і було зроблено в грудні минулого року під час візиту міністра закордонних справ Тарасюка до Вільнюса, і інша — продемонструвати, що такого співробітництва Київ справді потребує. Один лише приклад: за наявною інформацією, торік Литва готова була виділити українському уряду двох радників із питань європейської інтеграції, проте на берегах Дніпра цю пропозицію проігнорували.

Так чи інакше, але під час нинішнього візиту в Україну Валдас Адамкус більше акцентував увагу на інтеграції євроатлантичній. «Литва і надалі підтримуватиме Україну на її шляху до євроатлантичних структур», — заявив литовський президент уже під час першої зустрічі на українській землі. Ми ж, своєю чергою, зауважимо, що симптоматичне слово «надалі» ще два місяці тому пролунало в аналогічному месиджі міністра закордонних справ Пятраса Вайтекунаса, — мабуть, єдиного політика в країнах НАТО такого рангу, котрий на дипломатичні конвульсії Януковича в Брюсселі відреагував спеціальною заявою.

Цікаво, чи скористався Адамкус зустріччю з Януковичем, щоб поцікавитися, як, наприклад, просувається робота з інформування населення про НАТО, до якої прем’єр особисто мав намір підключитися після серпневої зустрічі зі своїм колегою Кіркіласом. Принаймні, про такі плани Віктора Федоровича автору цих рядків доводилося чути безпосередньо від литовського прем’єра, колишнього міністра оборони. Або чому Янукович в інтерв’ю Frankfurter Allgemeine Zeitung говорив про плани здобути членство в НАТО, а українцям хитромудро розповідає про якусь «паузу» у процесі приєднання до Плану дій щодо членства в альянсі (ПДЧ).

З другого боку, більш ніж очевидно: так само, як українські політики не переконуватимуть жителів балтійської республіки, що немає нічого страшного в приєднанні Литви до зони євро, литовські не рекламуватимуть переваги членства в НАТО. Тим більше, що за останні півтора року нашим партнерам і без того доводиться демонструвати на берегах Дніпра свою словесну майстерність, відстоюючи інтереси литовського бізнесу в Україні.

Торік литовська влада змушена була в терміновому порядку підключатися до розв’язання проблем, які виникли у зв’язку з митними експериментами українського уряду навколо імпорту холодильників Snaige. І поки одні литовські дипломати розповідали партнерам з ЄС про необхідність спростити з Україною візовий режим і надати в новій посиленій угоді перспективу членства, інші скаржилися на Україну в торговому директораті Євросоюзу.

Нинішнього року нова фішка. Історія з вимушеним припиненням будівництва торговельно-розважального центру перед стадіоном «Олімпійський» литовською девелоперською компанією HANNER, у результаті якої збитки литовського інвестора вже становлять близько 45 млн. дол., а сам він, оголошений братами Суркісами мало не головним ворогом проведення в Україні Євро-2012, ризикує стати (якщо вже не став) таким самим подразником в українсько-литовських відносинах, як скандал навколо реконструкції аеропорту Бориспіль в українсько-японських. І хоч би скільки Адамкус на українсько-литовському бізнес-форумі говорив про те, що литовські бізнесмени керуються не стільки строгими розрахунками, як «тісними емоційними зв’язками між народами», після історії з «Олімпійським» напевно не один серйозний литовський інвестор задумається над тим, чи варто йому вкладати гроші в Україну.

На руку «стратегічному партнеру» може зіграти хіба те, що в сусідній Польщі також не надто поважають литовських підприємців. Від економічного радника президента Валдаса Адамкуса доводилося чути, що психологічно працювати в Польщі литовським бізнесменам важче, ніж в Україні — поляки набагато охочіше пускають на свій ринок тих самих німців, ніж нещодавніх побратимів із соцтабору. Є, скажімо, приклади, коли одна литовська фармацевтична компанія планувала відкрити в Польщі тисячу аптечних точок — їй дозволили лише сорок.

Водночас провідні економісти Литви визнають: сьогодні і на литовський ринок прорватися неймовірно важко навіть для західних компаній — це треба було робити сім-вісім років тому. Можливо, саме тому стільки шуму у Вільнюсі наробила купівля українською компанією «Рошен» Клайпедської кондитерської фабрики — угода, яка у самій Україні пройшла практично непоміченою. Що, звісно ж, дуже дивно, оскільки це чергова велика українська інвестиція в економіку Європейського Союзу. «Інтегруйтеся в ЄС через конкретні проекти», чи не так любить останнім часом повторювати канцлер Меркель?