Війна з Іраном неминуча?

Заява міністра закордонних справ Бернара Кушнера про те, що світ має готуватися до найгіршого сценарію конфлікту навколо іранської ядерної програми — війни, свідчить, що у протистоянні, в якому світ зав’язнув на декілька років і яке потихеньку переросло у хронічну фазу, відбулися незаперечні зміни.

Очевидно, що Франція часів президента Ніколя Саркозі вирішила йти у фарватері міжнародної політики адміністрації президента США Джорджа Буша. Пов’язуючи події в Іраку з Іраном, «бушівці» усвідомлюють, що в разі поразки США в Іраку вона матиме не регіональне, а глобальне значення. Для іранців трагічно, що непоступливість президента Махмуда Ахмадінеджада, схоже, призводить то того ж результату, що й непоступливість у 2003 році іракського диктатора Саддама Хусейна. У будь-якому разі, протистояння переходить у більш гостру фазу.

Гострота полягає не лише в тому, що може бути або конче буде війна з Іраном. Заява Кушнера продемонструвала поляризацію в західному світі поглядів на це питання. Країни ЄС і Сполучені Штати нарешті наближаються до можливості не лише вироблення спільного вектора приватних чи корпоративних інтересів, а й узгоджених спільних дій з іранської проблеми. Що, власне кажучи, ставить під питання, наскільки реалістична впевненість Ірану в тому, що протистояння з ним США та інших країн — безперспективне.

Оскільки така впевненість базувалася насамперед на двох пунктах. Перший — це складність, якщо взагалі — не безнадійність, проведення військової акції іракського типу стосовно Ірану. Другий — розбіжності в таборі західних країн, у якому США займали найбільш жорстку й однозначну позицію, а Європейський Союз дотримувався м’якої, аж до потурання в окремих випадках іранським амбіціям. Тому іранське керівництво вирішило, що, заручившись, таким чином, де-факто підтримкою ЄС, може не зважати на загрозу з боку Америки. Навіть більше — намагатися розширювати пошук підтримки Ірану по всьому світу, аж до структур ООН, і цим самим виграти геополітичну боротьбу, практично ізолювавши США та звівши їх до ролі агресора. Що на сьогодні — більш ніж ілюзія. Але поїздки президента Ірану Махмуда Ахмадінеджада по світу, де він у багатьох країнах пробував демонструвати глобальну підтримку Ірану і глобальні зв’язки, підтверджують таке бачення розвитку подій із боку іранського керівництва.

Відтак можна сказати, що по одному з двох «стовпів», на яких базувалася впевненість режиму іранських мулл, завдано нищівного удару. Проте серйозного удару вже частково завдано і найближчим часом буде завдано ще більше і по другому хибному погляду іранського керівництва. Відомо, що справжній полководець ніколи не повторює двічі одну й ту ж саму схему тактичних дій і однакову стратегічну націленість операцій. Адже навіть операції в Афганістані й Іраку абсолютно різнилися як на стратегічному, так і на тактичному рівнях. Цього, мабуть, не взяли до уваги іранські лідери.

Таким чином, сподівання Ірану, що у випадку з ним буде реалізовано іракський сценарій, — дуже наївні. Єдине, на що у цьому ключі можуть розраховувати іранці, — то це на те, що їм вдасться добитися воєнного прямого протистояння з військами Сполучених Штатів та Іраку на ірано-іракському кордоні. Але саме це й потрібно США для проведення стратегічної операції. Що стосується Ірану внутрішнього, то, ймовірно, будуть застосовані стратегія і тактика, близькі до апробованих свого часу в колишній Югославії. Цебто американські військово-повітряні сили завдадуть ракетно-бомбового удару по інфраструктурі та головних військових і політичних цілях на іранській території. Таке масове бомбування триватиме досить довго, що призведе не лише до руйнування інфраструктури і значного (на порядки) зменшення ресурсів, якими оперує іранське керівництво, а й до деморалізації соціуму та, власне кажучи, до його переформатування на інші цінності. Цінності реальні, а не фанатично-ісламські.

Те, що США здатні вести таку війну протягом тривалого періоду, на який, швидше за все, й доведеться орієнтуватися, проводячи іранську кампанію, засвідчено югославською операцією. Реалістичність цього корелює і з економічною потугою Сполучених Штатів, що здатна забезпечити як фінансові ресурси, так і могутню виробничу інфраструктуру для таких ударів. Відтак це збереже життя солдатів та офіцерів армії США, і, відповідно, військова операція в Ірані не буде відторгнута самим американським соціумом. Оскільки лише великі втрати серед військових здатні викликати занепокоєння і спротив війні в американському суспільстві, а великі фінансові витрати, як свідчить досвід, не особливо турбуватимуть суспільство, принаймні протягом чотирьох-п’яти років. Отож можна сказати, що Сполучені Штати цілком готові до реалізації такої інтелектуальної воєнної стратегії, а керівництво Ірану продемонструвало неготовність до такої війни вже тим, що не врахувало цих американських можливостей.

Якщо ж розглядати стратегічні цілі, котрі спонукають США до проведення цієї операції, то тут можна відзначити не лише пряму небезпеку іранського ядерного проекту, а більшою мірою — пряму загрозу відхилення розвитку подій у глобальному світі від стратегічних цілей і сценарію, що закладені протягом останніх століть розвитку західної цивілізації і ведуть до поступового прогресу гуманізації і демократизації всіх ланок суспільств, котрі входять до сьогоднішнього глобального світу. На цьому тлі сьогоденні інтереси Сполучених Штатів відступають, так би мовити, на друге місце, а на перше виходять саме зазначені цілі.

Але на рівні тактичному виникає багато цілей, котрі в сукупності також мають стратегічне значення. Оскільки останнім часом ряд більш-менш локальних загроз, які дуже динамічно і швидко виникають по всьому світу, свідчать, що відбуваються процеси, котрі в сукупності становлять загрозу загальнолюдській цивілізації. Тут треба згадати і військові демарші Росії, і загрозу ядерного озброєння не лише з боку Ірану чи Північної Кореї, а й з боку Сирії, посягання якої на ядерну зброю недавно оприлюднено, та, можливо, ряду інших держав. Можна сказати, що ядерна зброя стала технологічно більш доступною, хоча й надалі залишається нібито забороненою. Питання ставиться так, що з цим теж треба щось робити, оскільки ще чверть століття тому було експериментально доведено: всього-на-всього два студенти фізичного факультету серйозного університету здатні протягом трьох років створити ядерний снаряд, схожий на ті, які було скинуто на Хіросіму і Нагасакі. Цей факт не став надбанням широкої гласності, але він відомий і сам собою багато про що свідчить.

Відтак, тим країнам, котрі стоять на шляху локального, а не інтегрально-глобального протистояння західній цивілізації, також має бути подано дуже потужний сигнал про безперспективність і навіть небезпеку такої політики. Особливо це, мабуть, стосується сьогоднішньої Росії, яка де-факто продемонструвала, що саме вона тією чи іншою мірою спонсорує в матеріальному, а особливо — в інтелектуальному та моральному планах дуже велику кількість джерел загрози. Оскільки як північно-корейський проект, так і викритий сирійський проект чи той-таки іранський ядерний проект прямо чи опосередковано зав’язані на Росію. Росія, створюючи таким чином безліч джерел напруги, хоче шантажувати задля власної вигоди західний світ приблизно так, як рекетири шантажують підприємців.

І можна сказати, що війна вже розпочалася. Навіть у заявах офіційних осіб Сполучених Штатів відзначалося, що прямому військовому протистоянню передуватиме кількамісячне протистояння у сфері інформаційної війни. Це є не що інше як її початок, і слід зазначити, досить успішний початок. Якщо іранські мулли сподівалися, що таке протистояння не буде підтримане не тільки в американському суспільстві, а й у військових та політичних колах США, то вони прорахувалися. Бо останній рік президентства Джорджа Буша — дуже вдалий для проведення такої війни. Причому не лише для республіканців, а й для їхніх опонентів — демократів. Оскільки близькосхідний вузол напруження не можна залишати у стані нескінченного протистояння, а вирішення іранської проблеми, швидше за все, в основному закриє ці питання і може перетворити Близький Схід на зону стабільності, а то й «передового досвіду» у справі демократизації та економічного піднесення для інших регіонів. Для цього наявні всі ресурси й можливості.

Що стосується демократів, то їм також вигідніше, у разі приходу до влади на наступних виборах президента-демократа, закінчити це протистояння, переклавши всю вину за нього на агресивну політику попередньої, республіканської адміністрації президента Буша. Але загальнонаціональні і загальностратегічні завдання при цьому буде виконано. Відтак, стратегічно і тактично буде правильно проведена міжпартійна гра у «доброго» і «поганого» поліцейського.

Крім того, виклики, кинуті Сполученим Штатам Іраном, більш ніж серйозні і загрожують святая-святих американської економіки. Не можна не брати до уваги й того, що за останніх півроку американська економіка вже двічі здригалася від структурних криз, і залишений без відповіді виклик з боку Ірану та «міжнародного тероризму» може призвести до ще більшого занепаду. З іншого боку, воєнна операція здатна підвищити акції і, відповідно, опосередковано чи прямо підвищити стійкість фондового ринку США. Що, мабуть, є найсерйознішим аргументом на користь такої кампанії. США необхідно підтвердити свою роль світового лідера й заспокоїти фінансові ринки. Можливо, саме рецептом такого оздоровлення і буде іранська військова операція.

Схоже, світ стоїть на порозі військового конфлікту, і зі стовідсотковою достовірністю можна сказати єдине: настане чи не настане військова фаза цього конфлікту, залежить тепер лише від іранського керівництва, яке тривалий час випробовувало терпіння інших країн, і в першу чергу Сполучених Штатів. Чи вистачить у керівництва Ірану мудрості для поновлення співпраці з Європейським Союзом і Америкою, питання цікаве, але на нього відповісти може тільки іранське суспільство. Як — у різний спосіб, аж до внутрішнього протистояння з режимом іранських мулл і повалення його. На що також можна розраховувати, оскільки загострення зовнішнє часто приводить до внутрішніх революційних змін. У будь-якому разі, хотілося б побажати іранському народові, великому і достойному, вирішити ці проблеми без кровопролиття і на користь розвитку та демократії.