Вірменія — Туреччина: перезавантаження непорозумінь?

Процес нормалізації відносин між Вірменією і Туреччиною дав відчутний збій. Своїм указом президент Вірменії Серж Саргсян призупинив процедуру ратифікації двох протоколів, які було підписано Вірменією і Туреччиною у Цюріху в жовтні 2009 року. На перший погляд, може скластися враження, що Вірменія свідомо перестає докладати зусиль до примирення з Туреччиною і провокує новий виток непорозумінь із турецькою стороною.

Проте основним спонукальним чинником у рішенні Вірменії є те, що Туреччина намагається пов’язати процес нормалізації з питанням Нагірного Карабаху. А саме, як наголосив міністр закордонних справ Вірменії Едуард Налбандян: «Турецька сторона намагається провести обговорення питання про Карабах, проте ми відповіли, що нормалізація між Вірменією і Туреччиною не може бути пов’язана з карабаським врегулюванням. По-перше, Туреччина не може бути посередником у процесі врегулювання нагірнокарабаського конфлікту. По-друге, Вірменія ніколи не піде на поступки в питанні Карабаху заради вірмено-турецької нормалізації. Поєднання двох питань шкодитиме обом процесам».

Однак процес врегулювання і природне намагання двох народів піти на зближення й порозуміння застопорилися не лише через питання Карабаху. Нова криза у турецько-вірменських відносинах спровокована ще й запереченням Туреччиною геноциду вірменського народу, 95-ті роковини якого виповнюються саме цими днями. Крім того, Туреччина дуже зав’язана на свої стратегічні відносини з Азербайджаном, і тому припинення розгляду питання нормалізації вірмено-турецьких відносин та проблеми Нагірного Карабаху загрожувало б дальшому існуванню цього політичного тандема.

Не намагаючись ставати на бік вірменської чи турецької сторони, все ж таки слід визнати, що велика трагедія знищення вірменів, яку Туреччина не бажає визнавати геноцидом, є основним гальмом до порозуміння. Вузол непорозумінь, зав’язаний навколо Вірменії її сусідами, звісно, неможливо розв’язати жодними протоколами, але вірменська ініціатива призупинення чітко вказує на те, що країна незадоволена перебігом процесу примирення, який, на думку деяких вірменських експертів, має суто імітаційний характер. Водночас призупинення процедури ратифікації протоколів не тільки гальмує відкриття вірмено-турецького кордону, а й переводить у стан застою відносини між двома країнами.

Проте турки не мають наміру розділяти питання ратифікації угод і питання Карабаху. В цьому сенсі вони хочуть спробувати залучити на свій бік Росію. Так, турецькі лідери планують обговорити проблему Нагірного Карабаху з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим під час його візиту до Анкари, що запланований на травень нинішнього року.

Відкриття кордону відповідає інтересам обох країн. Адже воно не тільки сприяло б посиленню впливу Туреччини в регіоні, а й надало б великий економічний поштовх Вірменії. Можна сказати, що нині настав критичний час і для Вірменії, і для Туреччини. Оскільки йдеться не лише про те, як робити конкретні кроки до зближення позицій двох сторін, а й про перспективу прориву історичного відчуження.

Те, що перезавантаження непорозумінь випало саме на 95-ті роковини вірменської різні, може мати декілька пояснень. Єреван вирішив привернути більше уваги міжнародної спільноти до проблеми вірменської трагедії. А призупинення процедури ратифікації одночасно з вірменською трагічною річницею матиме значно більший резонанс у світі, ніж словесні апеляції.

Хоча майже рік вірменський уряд спостерігав за тим, як Туреччина висувала свої попередні умови. Тоді, коли Туреччина використовувала процес порозуміння на свою користь, його перебіг подавався як великий успіх і безпрецедентна дипломатична перемога вірменської дипломатії. Хоча, схоже, вірменська сторона зробила те, чого наразі найбільше бажає Туреччина. Нератифікація протоколів і нескасування їх дає Туреччині можливість брати активну участь у процесі вирішення карабаського конфлікту.

Останнім часом ті, хто приймає рішення у Вірменії, намагалися бачити те, що хотіли самі. Своїми оцінками вірмено-турецького процесу нормалізації вони підняли очікування вірменської громадськості на невиправдано високий рівень, часто ігноруючи проблеми, які стояли на шляху цієї нормалізації. Відкриття кордонів виглядало майже як вирішене питання, хоча з самого початку було очевидно, що майбутні позитивні зрушення неможливі без відходу від стереотипних позицій Туреччини.

Водночас замок на кордонах із Вірменією не допоможе вирішити жодних проблем останніх двадцяти років ні Туреччині, ні Азербайджану. І якби ці країни спромоглися проявити свою добру волю, відкинули зайві емоції й відкрили кордони з Вірменією, то це лише б заохочувало просування до досягнення домовленостей і зміцнило б довіру між цими державами. Принаймні за столом переговорів зникнув би тягар недовіри.

Крім того, закритий кордон із Вірменією є негативним чинником у процесі руху Туреччини до членства в Європейському Союзі. Позитивне вирішення цього питання не лише покращило б імідж Туреччини в Європі, а й згладило б недавню перемогу прихильника жорсткої лінії третього президента невизнаної Турецької республіки Північного Кіпру Дервіша Ероглу, що є серйозним кроком назад у прагненні Туреччини до ЄС. Адже Ероглу може завести мирні переговори з кіпріотами-греками у глухий кут і попсувати імідж Туреччині серед країн Євросоюзу.

Протягом життя кількох поколінь більшість турків нічого не знали про деталі геноциду 1915 — 1918 років, під час якого понад мільйон вірменів було вбито. Туреччина приховувала потворні елементи свого минулого суто в радянському стилі, не зберігши жодної згадки про ці події у шкільних підручниках та офіційних даних.

Але, попри все, вірменам і туркам необхідно зробити перші кроки до порозуміння. І спробувати якщо не зняти повністю, то бодай істотно пом’якшити ті історичні та політичні чинники, котрі блокують процес взаємного зближення. Тому процес замороження затвердження протоколів можна вважати лише тимчасовою перервою на шляху до остаточного порозуміння між двома націями.