Виклик цивілізації

Заява президента Махмуда Ахмадінеджада про започат­кування Іраном програми промислового збагачення урану, фактично означає, що ця країна збирається мати достатню кількість урану для забезпечення не лише атомних станцій, а й десятків, якщо не сотень, боєголовок. Цим самим президент Ірану перевів перебіг драматичних подій, котрі відбуваються протягом останніх років іранської кризи, у завершальну стадію. Оскільки тепер питання, дозволити Ірану мати атомну зброю чи ні, перестає бути суто теоретичним і віддаленим у часі.

Віднині всі без винятку країни, і насамперед, безперечно, Сполучені Штати та об’єднана Європа, опинилися не просто перед черговим потужним викликом, а перед загрозою, що здатна дестабілізувати всю систему життєдіяльності цих держав. Ідеться про потужну і тривалу терористичну загрозу, яка, не бувши своєчасно ліквідована чи бодай локалізована, нині цілком здатна зруйнувати досить крихку мережу нашої цивілізації, зупинити її розвиток, а то й відкинути світ на кілька століть назад. На жаль, це не лише гіпотетичне припущення — історія знала подібні прецеденти.

Відтепер питання полягає не в тому, як тим чи іншим чином використати іранську проблему у своїх політичних чи меркантильних економічних інтересах, а в тому — в якому світі житиме найближчі десятиліття все люд­ство. З огляду на це вагомість будь-яких заяв і кроків усіх задіяних і зацікавлених сторін зростає в тисячі, якщо не більше разів. Тим паче зростає їхня відповідальність за кожний крок чи заяву стосовно іранської ядерної проблеми.

З цього погляду досить цікавою є реакція російського політикуму. Офіційний Кремль дав відразу зрозуміти, що таке рішення Ірану є нехтуванням міжнародних домовленостей і думки міжнародної спільноти. Що, власне кажучи, є дещо відмінним від попередньої реакції Росії на цю критичну ситуацію. І тут немає нічого дивного, оскільки Росія як­раз і є однією з тих країн, котрі без­посередньо потерпають від ісламського міжнародного тероризму.

Проте є ще один досить істотний аспект: сьогодні всі дер­жави знаходяться в тісному глобалізованому світі, і реакція міжнародної спільноти згодом буде ще жорсткішою не лише на дії країн-паріїв, таких як Іран, а й на дії країн, які призвели до цієї небезпечної ситуації. Адже не треба забувати, що саме Росія спровокувала такий стан речей, забезпечуючи не лише технічно і технологічно, а й політично всю атомну програму Ірану. У зв’язку з оголошеною Іраном програмою промислового збагачення урану можна сказати, що в найближчі місяці, навіть дні, реакція буде дуже жорсткою не лише з боку Сполучених Штатів, а й, безперечно, країн Європи. Оскільки йдеться вже не про абстрактні міркування, а про цілком кон­кретні й швидкі дії, які можуть бути жорсткими, аж до застосування військових сил. Очевидно, що це усвідомлюють не лише на Заході, а й у самому Ірані.

Рішення може бути досить цікавим. Приблизно в тому ж ключі, в якому було вирішено долю британських моряків, захоплених іранцями. Іран, імовірно, спробує в наступні місяці витиснути якнайбільше дивідендів із ситуації, що склалася, і в економічному плані, і в політичному. Він може спробувати виторгувати значні економічні поступки в торгівлі, технологіях чи представництві своєї країни у міжнародних організаціях. Але головне для Ірану — міжнародно-політичний момент. Уже нині і, поза сумнівом, на найближчі роки, а може й десятиліття, Іран стає лідером ісламського світу. І, зауважмо, цього становища Іран досяг не лише успішно, а й майстерно. Швидше за все, саме це й було найважливішою стратегічною метою Ірану. Цим самим він досяг прищеплення в іранському суспільстві ідей паніранізму, що на десятиліття забезпечить стабільність режиму і дасть можливість провести практично будь-які (в тому числі найрадикальніші) реформи в країні та придушити опозицію. Проте лідерство в ісламському світі має також вагому фінансово-економічну складову — вплив на ресурсні потоки в багатому на ресурси регіоні нині вартий щонайменше сотень мільярдів доларів. Відтак Іран тепер цілком може згорнути мілітарну складову своєї ядерної програми. На певний час — оскільки, володіючи цими ресурсами, він зможе поновити її будь-якої слушної миті. Наприклад, коли увага міжнародної спільноти буде прикута до іншої глобальної проблеми.

Але, на мій погляд, найнебезпечнішим результатом драматичної історії іранської ядерної програми є інша складова, котра сьогодні не так широко озвучується не лише в засобах масової інформації, а й в оцінках експертів. Річ у тому, що навіть за умови, що Іран піде на поступки (а швидше за все, він таки піде на них, оскільки ним керують люди не божевільні), у нього — хай навіть під тотальним контролем міжнародної спільноти — залишатиметься великий обсяг ядерних матеріалів, який зростатиме і надалі навіть за умови лише мирного використання атомної енергетики. А як показує досвід, ні Сполучені Штати, ні Росія, ні інші країни не можуть гарантувати на сто відсотків, що сторонні не знайдуть доступу якщо не до самих матеріалів, то до їх відходів.

Відтак годі й сподіватися, що іранським службам вдасться досягти рівня секретності США чи Росії в цьому питанні — з цілком очевидних суто організаційних причин. Та чи захочуть ці служби захищати небезпечні матеріали хоча б від таких організацій, як, скажімо, «Аль-Каїда» чи їм подібних? Отже, світ отримує ще одне потужне джерело матеріалів і технологій для виготовлення «брудної» атомної зброї (зброї бідних). А як показує досвід ядерних катастроф та й низки військових конфліктів, така зброя є не менш небезпечною і для цивільного населення, і для військових та технічних об’єктів. А питання, як реально позбутися цієї загрози, сьогодні навіть не розглядається. Оскільки про повний демонтаж обладнання для атомного збагачення (для будь-яких цілей) навіть не йдеться.

З огляду на те, що навряд чи можливий достатній контроль за всім циклом, Іран найближчим часом стане джерелом глобального розповсюдження атомної зброї бідних. І питання використання цієї зброї є лише питанням часу. У цьому й полягає найбільша небезпека, котра виникла у зв’язку з іранською ядерною програмою. Джина вже випущено з пляшки, і невідомо, чи вдасться його взагалі колись загнати назад.

Втім, затяжна криза, котру спровокував Іран своїм непереборним бажанням за всяку ціну стати ядерною державою, надає міжнародній спільноті певний шанс. Можливо, демократичному Заходу варто висунути ініціативу щодо взаємного заморожування ядерних програм. У Сполучених Штатів, їхніх західних союзників, Росії і Китаю сьогодні достатньо ядерної зброї. Тому постає питання — чи не час зупинитися? Сучасна ситуація, за якої ядерний клуб перешкоджає входженню до нього нових претендентів, не може тривати вічно. А наочні приклади Індії, Пакистану, Північної Кореї, Ірану і ще цілого ряду країн, котрі вже стоять на порозі, показують, що світ незабаром може стати ядерним — якщо, звичайно, міжнародна спільнота не дійде згоди щодо заморожування ядерних розробок. Зараз саме час сконцентрувати увагу на способах, прийнятних для інших країн, зупинити свої ядерні програми, нехай навіть на принципі взаємності.

«Заклик запобігти перетворенню регіону на регіон із ядерною зброєю має бути проголошений як засіб стримування, — зазначає впливова єгипетська газета Al-Ahram. — Так само, як і запровадження стандартів стримування, оскільки регіон перебуває на межі нового витка ескалації. У разі військових акцій Сполучених Штатів проти ядерних іранських об’єктів, світ постане перед великим нещастям, вимір якого важко навіть визначити. І якщо навіть США, ураховуючи останні події, прагнутимуть і далі політично та економічно ізолювати Іран, — це не може кардинально змінити дійсність Близького Сходу. Іран тепер має ядерний потенціал, і існує лише один шлях обмежити швидке ядерне поширення в регіоні — віднайти механізми, котрі зможуть запобігти ядерній гонці, що вимальовується на обрії».