ВІДКЛАДЕНИЙ ЮВІЛЕЙ

У день, коли відзначалося 70-річчя екс-президента Росії Бориса Єльцина, його родичі та співробітники наввипередки розповідали, який засмучений Борис Миколайович тим, що змушений приймати поздоровлення в Центральній клінічній лікарні, а святкування самого дня народження доведеться відкласти. Але якщо подивитися об’єктивно, ЦКЛ стала майже історичним тлом для його ювілею. Єльцин занедужав за два дні до 70-річчя, і з’ясувалося, що увагою суспільства й політичної еліти, як і раніше, він не обділений! Навколо лікарні чергували пересувні станції телевізійних каналів, у кулуарах обмінювалися тривожною інформацією про те, що в Єльцина насправді не грип, а серйозніше захворювання — втім, Кремль, як завжди, приховує правдиву інформацію про стан здоров’я Єльцина. Вранці першого лютого до лікарні посунули кортежі перших осіб держави — Путін, Касьянов і Волошин, вишикувавшись у ряд, піднімали келихи за здоров’я іменинника... Газети змагалися в обсягах ювілейних статей, телевізійні канали — у кількості присвячених Єльцину фільмів... Одне слово, складалося враження, що йдеться не про відставного ветерана, котрий, до того ж, захворів у найбільш непідходящий момент, а про діючого політика, що вдало нагадав світові про часи, коли найдоленосніші для Росії рішення приймалися саме в стінах Центральної клінічної лікарні...

Практично впродовж усієї своєї свідомої фахової кар’єри я писав про Єльцина. Признаюся, це не завжди було приємно, але завжди — цікаво. 31 грудня 1999 року я відчував себе пограбованим: мене позбавили однієї з найулюбленіших моїх тем, замінивши її на що? На кого? Але з’ясувалося, що я був обманутий, як і багато спостерігачів, котрі всерйоз повірили, що зміні влади в Кремлі передувала тривала політична боротьба, і за епохою Єльцина розпочнуться літа — чи лихоліття — Путіна. Боротьби не було, доба Єльцина триває, час Путіна, можливо, і настане, але не сьогодні. Про Єльцина мало що можна було писати, але він незримо залишався за лаштунками нової влади: у Барвиху до нього навідувалися президент і силовики, прем’єр і провідні підприємці. Його «сім’я», його найближче оточення так і залишилися центром прийняття рішень, вдало конкуруючи з небагатьма неофітами зі спецслужб, приведеними Володимиром Путіним у Кремль. І це головний підсумок не президентства Єльцина, ні — це головний результат, з яким Борис Миколайович приходить до свого 70-річчя. Йому вдалося зберегти себе як постать і після відставки. Йому вдалося створити систему, здатну працювати навіть за відсутності автора. Я не стверджую, що ця система хороша, зовсім ні, але вона існує. І саме в її існуванні — перемога Єльцина й поразка Росії. Як сталося, що після падіння комунізму в країні, налаштованій на зміни, які дозволили б їй стати частиною цивілізованого світу, було встановлено химерний лад — номенклатурно-олігархічний? — поєднання елементів контрольованої державою ринкової економіки, свободи слова, що служить нуворишам-олігархам, суверенізації регіонів на тлі кровопролитної війни на Північному Кавказі... Зате над усім цим височіла велетенська постать самого Єльцина — політика, що не втратив блискучої інтуїції навіть в останні роки свого правління, людини, занепокоєної не так історичною роллю, як обсягами актуальної влади, лідера, який самим своїм перебуванням біля керма Росії ніби окреслив межі можливої реставрації... Володимир Путін, по суті, нічим ще не потряс основ створеної Єльциним системи — він, швидше, є гарантом її існування. Але, як виявилося, ця система дуже залежна не лише від принципів свого існування, а й від особистості, яка її очолює. Єльцин ніби прикривав собою посткомуністичну сутність створеної при ньому системи управління, дозволяв сподіватися на поступальний рух уперед... Більше того, багатьом у Росії в останні роки правління Єльцина здавалося, що після його відставки зникнуть останні перепони на шляху до динамічного розвитку країни...

Але Єльцин був не перепоною, а, швидше, ілюзією, величезним небожителем, чия тінь приховувала від суспільства і його справжній стан, і його справжні можливості. Володимир Путін живе на землі, серед своїх співвітчизників. Він щирий у своїх помилках і наполегливий у своїх цілях — але він нічого ні від кого не може сховати. Після відставки Єльцина громадяни Росії стали потроху розуміти не лише сучасні реалії цієї країни, а й її перспективи. І якщо найближчого майбутнього боїться влада, то що вже казати про простих смертних?

Правління Єльцина було часом монархії — монархії, що ставила за головну мету не реформувати суспільство, а утвердитися в суспільстві. Тому більшість реформ мала, швидше, половинчатий характер, тому фаворити значили набагато більше, ніж реформатори, тому останні кроки першого президента визначалися інтересами самозбереження «сім’ї», а не інтересами розвитку Росії. Правління Путіна — час античної республіки: президент лише перший гравець серед інших впливових громадян, він не вміє і не хоче вчитися вивищуватись над чварами в еліті, більше того — він активний і діяльний учасник цих чвар. Рейтинг Путіна може злітати до небес і різко падати. Але це аж ніяк не впливає на ставлення суспільства до системи правління. Суспільство — насамперед завдяки особистості Єльцина — примирливо ставилося до номенклатурно-олігархічної монархії. І суспільство — не в останню чергу через відсутність особистісного в Путіні — очевидно не сприймає номенклатурно-олігархічної республіки. Тому влада намагається зробити бодай косметичні зміни, аби переконати суспільство в тому, що Росія Путіна відрізняється від Росії Єльцина... Ось, приміром, і гімн у нас інший...

Гімн справді інший. Як і президент. А що, крім гімну і президента? Усе той самий неефективний апарат управління в центрі й засилля регіонального начальства на місцях. За рік перебування Путіна при владі ніяких нових людей поруч з ним так і не з’явилося. Генералів Патрушева та Іванова призначили у довірені їм відомства ще до того, як Путін став виконувати обов’язки президента. З величезної пропрезидентської фракції в Державній думі навіть досвідчені в політиці спостерігачі пригадають хіба що Гризлова. Призначення президентських представників у федеральні округи саме й продемонструвало, що кадрові труднощі, яких зазнає Володимир Путін, здатні звести нанівець будь-які, навіть найсміливіші ініціативи президента... Отож коли йдеться про заміщення посад, зайнятих «сімейними», зазвичай називають два прізвища — Іванова й Патрушева. Іванов буде прем’єр-міністром, а Патрушев — главою адміністрації. На цьому фантазія спостерігачів вичерпується. Що вдієш — у Володимира Путіна поки що немає своїх людей. Можна, звісно, замінити одних «сімейних» на інших і таким нехитрим чином продемонструвати самостійність, але це вже зовсім інша історія. Все тими самими — за незначними винятками — залишаються впливові бізнесмени, які залежать від влади і підгодовують її чиновників. Усе та сама «сім’я». І те саме нервово-догідливе святкування елітою єльцинських днів народження...