ВИБУХОВА ХВИЛЯ

Чечню навряд чи можна бодай на один день за останні роки назвати благополучним регіоном. І все-таки терористична активність останнього тижня виглядає абсолютно безпрецедентною. Спочатку — відвернений дивом теракт 9 травня, потім — масова загибель співробітників районної адміністрації та ФСБ у найспокійнішому Надтеречному районі республіки — адміністративні споруди протаранили машини. І нарешті невдалий, але такий, що спричинив численні жертви, замах на главу адміністрації Чечні Ахмада Кадирова, вчинений жінками-шахідками. Чому все це відбувається саме нині, чому терористична атака виявилася такою масованою? Московські спостерігачі схильні пов’язувати те, що відбувається, з посланням президента Росії Путіна до Федеральних зборів, яке довго відкладалося. У цьому документі президент мав, природно, заявити про успіх курсу на політичне врегулювання в Чечні, пов’язавши це з голосуванням на референдумі стосовно проекту нової конституції республіки й майбутніми президентськими виборами. Звісно ж, нині, будь-які заяви про успіх політичного врегулювання на тлі численних терористичних актів — а вони, ясна річ, продовжуватимуться попри все — виглядають декларативно. Чи не тому Путін був так роздратований після теракту в Знаменському, що й не намагався приховати свої емоції від телекамер.

Але справа, мабуть, не лише в президентському посланні — логіка чеченських подій зовсім не обов’язково має бути пов’язана з кремлівськими церемоніями. Ніяке політичне врегулювання в Чечні не могло відбутися, бо сам процес не супроводжувався спробами переговорів із воюючою стороною чи бодай прагненням відокремити радикалів від здатних до співпраці. Ні, сама ідея політичного врегулювання базувалася на дивній посилці легітимізації вже існуючої влади — тобто розпочиналася скоріш для міжнародного співтовариства, котре вперто продовжувало вважати Аслана Масхадова останнім обраним керівником Чечні. Позаяк повноваження Масхадова закінчилися, а новий обраний керівник так і не з’явився, у Москві вирішили заповнити вакуум влади вже знайомим шляхом — провести конституційний референдум, вибори й представити світу Кадирова як демократично обраного керівника, а бойовиків — як вигадку недоброзичливців Росії. І все було б чудово, якби «вигадка» не продовжувала влаштовувати теракти, в яких гинуть не вигадані, а реальні люди.

Але процес політичного врегулювання мав й інші наслідки — посилення Кадирова як постаті, на котру, скоріш за все, може поставити Москва на майбутніх президентських виборах. Кадиров усіляко прагне довести, що саме він і його люди можуть забезпечити стабільність у республіці, але водночас він не готовий погоджуватися навіть із найменшим обмеженням своєї влади. І Кадирову вдається те, про що раніше він не міг і мріяти — лише за останні місяці він позбувся двох надісланих із Москви прем’єр-міністрів і міністра внутрішніх справ, зміг встановити контроль і над міністерством фінансів, і над МВС. А згодом, коли в завершальну фазу ввійде конфлікт між адміністрацією й армією, у колишнього муфтія є всі шанси виграти в генералів. Принаймні генерала Трошева, який вважав себе мало не генерал-губернатором Чечні, у республіці більше немає, а в його наступника немає і його можливостей...

Що це означає на практиці? Що з презентаційної постаті, котра символізувала чеченську участь в управлінні республікою, Ахмад Кадиров перетворюється на реальну людину, на якій замикаються чеченські гроші. Кому це має сподобатися? Кадиров ніколи не був постаттю загальнонаціонального значення, він представляв інтереси лише невеликого клану, котрий не хотіли пропускати вперед навіть промосковськи налаштовані чеченці. Але з вивищенням екс-муфтія можна було ще змиритися, коли йшлося про символічну посаду й поїздки до Москви на різноманітні засідання. І абсолютно неможливо — коли почало йтися про гроші.

Так до вже звичної війни між чеченськими бойовиками й російськими силовими структурами відразу після референдуму додалася ще одна війна — громадянська, між самими чеченцями. І вона посилюватиметься в міру вивищення Кадирова. У цій новій війні всі воюють проти всіх. У тому, аби довести, що Кадиров не контролює республіку, зацікавлені не лише бойовики, а й ті промосковськи настроєні клани, котрі втрачають усе в результаті посилення глави адміністрації та його можливого обрання президентом Чечні. Водночас угруповання Кадирова має вести кілька битв, поєднуючи боротьбу і з бойовиками, і з власними соратниками. Для російських військових у сформованій ситуації важливо не перестаратися — якщо вони зачистять усе й уся, це автоматично означатиме великий успіх Кадирова, і генералів із республіки попросять або — ще гірше — підпорядкують норовистому чеченцю в папасі. Кому це сподобається?

Показово, що всі теракти останніх днів виглядають не так, як підготовлені десь у горах Ведено, а так, ніби їх планували люди, котрі добре знають апаратну психологію. Теракт у свята й потім вибух машин у найблагополучнішому районі республіки — чи не найкраща можливість продемонструвати Кремлю: його обранець практично нічого не здатний проконтролювати й потрібно замінити його ким-небудь авторитетнішим, поки не пізно. Ну а замах на самого Кадирова — демонстрація того, що його опоненти не жартуватимуть і просто приберуть самого колишнього муфтія, коли це буде необхідно. Добре, що шахіди — це засвідчує й досвід спецоперації зі звільнення Театрального центру на Дубровці — мертві не можуть повідомити, хто ж насправді їх послав і хто готував операцію.

Який вихід із ситуації? Насправді виходу практично немає, останні події загнали й без того непросту чеченську ситуацію в глухий кут. Остаточно й безповоротно. Після Дубровки в Кремля був вибір — діалог або легітимізація. І те й інше не обіцяло швидкого припинення воєнних дій. Але проведення діалогу дозволяло принаймні чітко усвідомлювати, хто насправді готує теракти, які сили підлягають знищенню, а з ким ще можна домовитися. Більше того, існував і шанс знищення радикалів руками тих, котрі домовляються. При цьому, можливо, довелося б пожертвувати Кадировим, але з огляду на те, як брутально поводиться глава адміністрації з московськими призначенцями, його відставка була б не великою трагедією, тим паче, що російські військовики Кадирова відверто недолюблюють. Кремль, проте, вибрав курс легітимізації режиму — тобто від самого початку зробив процес політичного врегулювання в Чечні декларативним. І нині ситуація починає нагадувати коловорот. Раніше в Кремля не було іншого партнера по переговорах із бойовиками, крім Масхадова, але в Москві з ним не хотіли розмовляти. До того ж Масхадов не контролював усі загони бойовиків і був скоріш представницькою постаттю, а посилювати його Москва не бажала. Тепер у розпорядженні Кремля є Кадиров, котрому немає альтернативи, але який нічого в республіці не контролює й до нього по-ворожому настроєні і свої, і чужі, — а підсилити його в Москви особливих можливостей немає. Залишається хіба що спостерігати за процесом політичного врегулювання в надії, що все як-небудь саме по собі розсмокчеться. А попереду — парламентські та президентські вибори не лише в Чечні, а й у самій Росії...