«Веймарська Росія?» — нотатки про одне спірне поняття

«Всі аналогії кульгають». Це правило стосується і порівняння між пострадянською Росією та веймарською Німеччиною, котре пустив в ужиток на початку 90-х років Олександр Янов. Але попри це, між двома державними утвореннями видно і вражаючі подібності, на які я хотів би вказати в першій частині статті. У другій частині я перейду до відмінностей.

Аналогії між Веймарською республікою і пострадянською Росією

1. Легенда про «внутрішнього ворога». Політичну культуру Веймарської республіки із самого її виникнення отруювала легенда про «удар ножем у спину». Вигадали її представники панівних кіл, які в роки Першої світової війни по-диктаторськи правили країною і після невдачі весняного наступу 1918 року чудово розуміли, що військова міць Німеччини цілком вичерпана, що без негайного припинення воєнних дій країну очікує катастрофа. Але, щоб не нести відповідальності за поразку, правляча верхівка передала владу неспроможному доти рейхстагу. Таким чином, не всесильне військове командування, а позбавлені під час війни будь-якого політичного впливу партії рейхстагу виявилися головними винуватцями поразки. Так народилася легенда про «удар ножем у спину», віра в те, що прагнення Німеччини до світової гегемонії зазнало краху не внаслідок нездійсненності цієї мрії, а через зраду маленької купки внутрішніх ворогів.

Ця «теорія» дуже нагадує аргументацію імперськи налаштованих російських кіл в останні роки перебудови й у пострадянській Росії. Співець імперії Олександр Проханов писав у березні 1990 року: «Вперше не лише в історії батьківщини, а й світу, ми бачимо, як держава руйнується не в результаті зовнішніх ударів чи стихійних лих, а в результаті цілеспрямованих дій її вождів». Тон було задано. Все ставало зрозумілим. Крах радянської імперії відбувався, виявляється, не через те, що партія не довіряла народу і душила його прагнення до самостійності, не тому, що Радянський Союз в епоху третьої (електронної) промислової революції перетворився на живий анахронізм, тобто на рай бюрократів, побудований на регламентації і придушенні творчої ініціативи суспільства. Ні, винні в усьому були вороги зашкарублості та застою, котрі намагалися повернути у світову спільноту країну, відірвану від «першого світу», що стрімко розвивався. Глибинним історичним процесам, які призвели до тектонічних зсувів на всьому просторі між Ельбою та Владивостоком, ностальгічно налаштовані кола в пострадянській Росії не надають ніякої ваги. Для них дезінтегрованість радянської імперії була всього лише результатом змови купки «внутрішніх ворогів».

2. Заперечення Заходу. Окрім легенди про «удар ножем у спину», чимало націонал-патріотичних кіл у пострадянській Росії об’єднує з Веймарською республікою праворадикальне заперечення Заходу. Після поразки нібито «не переможеної на полі бою» нації в Першій світовій війні німецькі націоналісти дедалі наполегливіше демонізували як переможців, так і обстоювані ними демократичні цінності. Суворість Версальського договору, що за своїм характером, до речі, не дуже різнився від укладеного німцями переможного миру на сході в березні 1918 року (Брест-Литовский мир), поборники національного реваншу вважали цілком достатньою підставою для того, щоб змести існуючий європейський уклад. Скривджене національне самолюбство стало панівним мотивом їхнього способу думок, визначало їхню тактику; міркування стосовно загальноєвропейської і християнської спадщини вже не відігравали жодної ролі. Запозичений у Заходу лібералізм був проголошений прибічниками націоналістичних угруповань смертельним ворогом німців. Для Артура Меллера ван ден Брука, одного з провісників т.зв. Консервативної революції, лібералізм був «моральною хворобою нації», свободою від хоч би яких було переконань, яка видається за переконання. Парламентська демократія представлялася її німецькими недоброзичливцями як «позбавлена лицарських начал». Листопадова революція 1918 року була не в змозі захистити країну від зовнішнього ворога, пише Ернст Юнгер. Тому від неї відвернулися солдати. Ця революція, на думку Юнгера, відкинула такі поняття, як мужність, відвага, честь. Освальд Шпенглер, у свою чергу, каже про «невимовну мерзотність листопадових днів».

Демонізація західних цінностей характерна також і для багатьох націонал-патріотично налаштованих кіл пострадянської Росії. Свого роду рупором і ідеологом цих сил уже багато років є Олександр Дугін. Друкований Дугіним у 90-ті роки журнал «Элементы» малює лібералізм як «найбільш послідовну і радикальну форму... європейського нігілізму», як втілення духу антитрадиції, цинізму та скепсису. Лібералізм нібито руйнує будь-яку духовну, історичну і культурну безперервність, він просто ворог людства. Так само, як і веймарські праві, російські націонал-патріоти заперечують пропагований Заходом універсалізм і є палкими захисниками культурного партикуляризму й особливих національних шляхів. Прозахідно налаштовані кола звинувачуються в недостатньому патріотизмі. Ці закиди просто-таки обеззброювали і німецьких і російських «західників». Вони намагалися будь-що довести: доля батьківщини їм не байдужа. Для правих демократи, однак, залишалися зрадниками батьківщини, внутрішнім ворогом, який служив інтересам зовнішнього ворога, тобто Заходу.

І тут видно певну подібність із долею демократів в єльцинській Росії. Коли Єльцин і його однодумці усунули в серпні 1991 року комуністичну диктатуру, вони виступали не лише під демократичними прапорами, а й під національними російськими. Настрій піднесення, що панував у Москві відразу після поразки комуністичного путчу, нагадував атмосферу франкфуртської Паульскірхе 1848 року (там засідали Національні збори), коли ідея свободи і національна ідея з’єдналися в одне ціле.

Схожа ситуація створювалася в Росії після усунення КПРС від влади. Переможці-демократи дедалі більше казали про національні інтереси Росії й дедалі менше про солідарність із малими народами. Багато демократів, які виступали ще до серпня 1991-го за «повернення Росії в Європу», після серпневих подій заговорили «про особливий шлях Росії». Національно налаштовані кола демократичного табору дорікали прозахідним угрупованням в уряді у безмірній поступливості Заходові, а також найближчим сусідам Росії. Проте ця боротьба російських демократів на захист національних інтересів не реабілітувала їх в очах «непримиренної опозиції». Для націонал-патріотів демократи — це передусім руйнівники великої імперії й агенти західних переможців у холодній війні, котрі створили на російській території антинаціональний режим. Тож російським демократам не вдалося, попри їхню національну риторику, так само, як свого часу і їхнім однодумцям у веймарській Німеччині, подолати прірву, що відокремлює їх від радикальних опонентів. Але з другого боку, той факт, що демократи в обох випадках якоюсь мірою пристосувалися до аргументації своїх противників, призвів до того, що вони втратили ініціативу в політичному дискурсі.

3. Нова діаспора. Після Першої світової війни Німеччина втратила одну сьому своїх територій. Передусім приєднані до рейху 1871-го Ельзас і Лотарингію на заході і частину територій із польською більшістю на сході. Особливо обурювала німців утрата польських територій, адже вони мусили поступитися 46 тис. кв. км і тамтешньою німецькою меншиною державі, що виникла всього лише після Першої світової війни, а отже, на відміну від Франції, не належала до держав-переможниць. Прагнення до перегляду німецьких кордонів на сході було аксіомою зовнішньої політики Веймарської республіки.

Не меншим шоком і для росіян був той факт, що після розпаду СРСР Крим, Донбас, Прибалтика, Закавказзя, Середня Азія з проживаючою там російською меншиною виявилися закордоном. Ті автори, котрі проводять паралелі між пострадянською Росією і веймарською Німеччиною, вказують не в останню чергу на проблему «нової діаспори» і на спроби обох держав уплинути на долю співвітчизників, які перетворилися з привілейованої верстви населення на нерідко обмежувану у своїх правах меншину. Позиція Москви стосовно 25 мільйонів росіян, які проживають поза російськими кордонами, викликає занепокоєння на Заході та Сході. При цьому нерідко проводяться паралелі з демагогічним використанням проблеми німецьких національних меншин після 1918 року.

4. Перехід від напівзакритого до відкритого суспільства. Веймарська республіка, тобто «перша німецька демократія», була найвільнішим державним утворенням в історії Німеччини, за винятком ФРН. Про цю свободу мріяли німці давно, ледь не з часів визвольної війни проти Наполеона 1813 року. Девіз німецької революції 1848 року — «Свобода і державна єдність!» Проте революція не змогла здійснити ні того ні іншого. Цілковитої свободи німці змогли домогтися лише внаслідок листопадової революції 1918 року, яка повалила правлячі династії і передала всю повноту влади суспільству. Але ейфоричних настроїв ця несподівано завойована свобода майже не викликала, що й не дивно. Встановлення демократичного ладу асоціювалося в Німеччині з поразкою у світовій війні, з принизливим Версальським договором, втратою територій, репараціями, а також із найглибшою економічною кризою, що досягла свого апогею 1923 року небувалою в історії Німеччини інфляцією.

Усі ці процеси нагадують те, що відбувалося в Росії після краху радянського режиму й у період зародження «другої російської демократії» (після першої, виниклої в результаті Лютневої революції 1917-го). Так само, як і у веймарській Німеччині, звільнення 1991 року лише на короткий час викликало ейфорійний настрій. Адже після «серпня» настав «грудень» (розпад СРСР), «січень» (шокова терапія, яка в перші роки була пов’язана з гіперінфляцією, зі скороченням валового продукту 1992 р. на 23% і зниженням рівня життя населення ледь не наполовину). Дуже швидко російські реформатори розтратили свій капітал довіри. Дискредитації демократичної ідеї сприяла і конфронтація між виконавчою і законодавчою владою (президент — Верховна Рада), що завершилася розпуском парламенту й обстрілом Білого дому.

5. Реванш повалених еліт. Розпочата 9 листопада 1918 року революція в Німеччині якісно різнилася від французької революції 1789-го і російської 1917 року. На відміну від двох останніх, вона не переходила від поміркованої до більш радикальної стадії, а навпаки: радикально почавши, ставала дедалі більш поміркованою. Листопадова революція, котра повалила монархію і внесла спочатку паніку в лави правлячих консервативних еліт, обмежилася в боротьбі зі старим режимом усього лише напівзаходами. Його управлінські, економічні і навіть військові структури (попри обмеження Версальського договору) залишилися майже недоторканими. Всі передумови для реваншу повалених у листопаді 1918 року еліт були в наявності. Але це прагнення до спадкоємності, до подолання виниклого внаслідок революції розриву охопило згодом і широкі верстви населення. Символізувало це зростання ностальгійних настроїв обрання 1925 року престарілого фельдмаршала Гінденбурга, котрий так ніколи й не змирився з республіканським ладом і залишався переконаним монархістом, президентом рейху. При цьому слід додати, що це обрання відбулося саме в той момент, коли Веймарській республіці вдалося подолати повоєнну кризу, стабілізувати економіку, у період, коли демократичні партії так званої веймарської коаліції досягали найбільших успіхів на парламентських виборах. Ця двоїстість показує, яким крихким державним утворенням була Веймарська республіка.

І в пострадянській Росії, як і у веймарській Німеччині, відбувається свого роду реванш повалених еліт. Серпнева революція 1991 року мала, так само, як і листопадова революція в Німеччині, половинчастий характер. Чимало російських демократів не бажали розглядати серпневі події після придушення путчу як революцію, тому що з революцією асоціювалися такі поняття, як масовий терор і диктатура. Галина Старовойтова, котра належала до найбільш рішучого крила в таборі демократів, вважала, навпаки, непрощенною помилкою демократів ту обставину, що вони не повною мірою використали свою перемогу в серпні 1991-го. Саме тоді існувала унікальна можливість радикально оновити апарат влади, поки він перебував у шоку. Але цього не сталося. Колишні силові й управлінські структури дістали тимчасовий перепочинок, який використали для консолідації своїх лав.

«Керована демократія» Путіна не лише посилила контрнаступ управлінських структур на громадянське суспільство, розпочатий вже за Єльцина, а й якісно змінила характер державної системи. Парламент, федеративні структури, ЗМІ, олігархи, які були противагою силовим відомствам, значною мірою втратили свою самостійність і перетворилися здебільшого на інструменти держапарату. Росія почала повертатися на круги своя, коли «держава пухла, а народ хирів» (В.Ключевський). Такого згортання громадянського суспільства і плюралістичних інституцій, яке спостерігається в путінській Росії, не було у веймарській Німеччині — навіть в епоху президентського правління, починаючи з 1930 року. І тут я хотів би перейти до відмінностей між Веймарською республікою і пострадянською Росією.

Відмінності між веймарською Німеччиною і пострадянською Росією

1. Передісторія. Те, що путінській «керованій демократії» «вдалося» значно грунтовніше демонтувати громадянське суспільство, аніж створеному 1930 року президентському уряду у Веймарській республіці, показує, що суспільний розвиток в обох державних утвореннях істотно різнився. Плюралістичні структури у веймарській Німеччині перебували на вищому щаблі розвитку, аніж у пострадянській Росії, і ці відмінності тісно пов’язані з передісторією обох держав. Попередник Веймара — створений 1871 року Другий німецький рейх — був, попри його напівфеодальний і патріархальний характер, правовою державою з багатопартійною системою, незалежними громадськими організаціями і більш-менш вільною пресою. Хоча опозиційні партії, особливо соціал-демократи, і деякі конфесійні й національні меншини (католики, поляки) періодично переслідувалися, проте у дискримінованих груп завжди залишалися правові лазівки, які дозволяли їм пережити періоди найбільш інтенсивних гонінь і згодом повернутися в колишній силі на політичну або суспільну сцену.

Нічого подібного не існувало в Радянському Союзі, який передував «другій російській демократії», за винятком горбачовського періоду. Громадянське суспільство, побудоване в Росії після революції 1905 року і цілком звільнене у лютому 1917-го від державної опіки, було знищене більшовиками, а разом із ним і інституція приватної власності, яка гарантувала суспільству певний ступінь незалежності від держави. Отже, «друга російська демократія» входила на політичну сцену майже без досвіду конкурентної політичної боротьби й організованого обстоювання прав і інтересів окремих суспільних груп. Те, що демократам з такою легкістю вдалося в серпні 1991 року розгромити правлячий апарат, було пов’язано не з їхньою силою, а зі слабкістю противника, який через ерозію комуністичної ідеології переживав глибоку кризу ідентичності і тому втратив здатність до опору. Коли ж управлінський апарат оговтався від шоку поразки і розпочався вже описаний бюрократичний реванш, виявилося, що громадянське суспільство в Росії ще не встигнуло вийти зі свого аморфного стану і йому не до снаги чинити добре організованому управлінському класу ефективний опір. Ці поразки демократів були пов’язані, не в останню чергу, і з тим, що вони переживали кризу ідентичності. Дискредитація демократичних ідей в очах широких верств населення у зв’язку з труднощами переходу від «закритого» до «відкритого» суспільства позбавила демократів тієї впевненості в собі, що була для них характерна в останні роки радянської влади. Вони пливли вже не за течією, а проти неї.

2. Загроза справа і зліва. Веймарська демократія постійно боролася з двома загрозами — справа і зліва. Гітлер сплив на хвилі страху правлячих верств перед більшовицькою небезпекою. Цей страх навряд чи мав під собою підстави. У Німеччині початку 30-х років конфлікт між соціал-демократами і комуністами, спровокований передусім із Москви сталінським керівництвом, паралізував робітничий рух, практично позбавивши його всякої дієздатності. Попри це, правлячі кола Німеччини панічно боялися «повстання мас», тобто незалежного робітничого руху. Цим страхом скористалися нацисти. Виступаючи в січні 1932 року на зустрічі з німецькими промисловцями в Дюссельдорфі Гітлер стверджував: «Якби не ми (нацисти. — Л.Л.), середній клас у Німеччині був би вже знищений. А питання про владу більшовики давно вирішили б на свою користь». І хоча аргументація нацистського вождя мала демагогічний характер, йому зрештою вдалося переконати можновладців, що врятувати розхитаний пануючий лад у Німеччині можна, лише спираючись на НСДАП.

На відміну від своїх німецьких попередників, нинішні російські праві екстремісти зазвичай мало говорять про небезпеку зліва, більше того, у боротьбі проти встановленого в серпні 1991-го
ладу вони часто опинялися з комуністами по один бік барикад. «Червоно-коричневий союз», який лише періодично виникав у веймарській Німеччині, у пострадянській Росії — постійний феномен. Ця мішанина «правизни» і «лівизни» пов’язана не в останню чергу з аморфним, розпливчастим партійно-політичним ландшафтом у посткомуністичній Росії, що пояснюється аморфним станом суспільства, в якому немає класів в узвичаєному розумінні цього слова. Але є й інші причини дедалі більшого стирання відмінностей між правими та лівими в сучасній Росії. Річ у тім, що російські комуністи, мабуть, уперше після 1917 року втратили віру в безперервний суспільний прогрес і в те, що історія та її закони на їхньому боці.

3. Роль Заходу. Виникнення Веймарської республіки було нерозривно пов’язане з Версальським договором, який морально засуджував Німеччину, називаючи її головним винуватцем світової війни. Територіальні, економічні і воєнні рестрикції Версальського договору не сприймалися німцями так болісно, як цей моральний осуд. Усе це посилювало вже описані антизахідні настрої, демонізацію Заходу в країні.

Взаємини між пострадянською Росією і Заходом розвивалися за геть іншим сценарієм. Хоча Радянський Союз де-факто програв холодну війну, де-юре ця війна не знала ані переможців, ані переможених. Повоєнна економічна криза у веймарській Німеччині була не в останню чергу пов’язана з тим, що переможці жадали від неї сплати репарацій. Лише після Рурської кризи 1923 року Захід змінив свою політику ультиматумів і тиску й надав Німеччині кредити для відновлення економіки (план Доуса).

Пострадянська Росія ж із самісінького початку могла розраховувати на кредити міжнародних фінансових організацій, а також окремих західних країн, які намагалися допомогти їй подолати наслідки «шокової терапії».

Очікування, пов’язані із закінченням «холодної війни», лише частково здійснилися. «Спільний європейський дім», про який мріяли під час перебудови, не був побудований. Через події в колишній Югославії і розширенням НАТО на Схід взаємини між Росією та Заходом знову загострилися. Але це не зупинило процесу інтеграції Росії у світові економічні та політичні структури. Попри антизахідну риторику в Москві і активну критику політики Путіна у Вашингтоні, Лондоні чи Берліні, сьогоднішня Росія, на відміну від веймарської Німеччини, це не країна-ізгой, а рівноправний партнер Заходу. Ця обставина впливає, звісно, на те, що антизахідні настрої в Росії, особливо в правлячому істеблішменті, не досягають такої напруги, як це було у Веймарі.

4. Дух часу. На трагічну долю веймарської демократії суттєво вплинув характер епохи, у якій вона виникла. Це був час обожнювання «священного» національного егоїзму (sacro egoismo), заперечення політики компромісів у міжнаціональній боротьбі. Такі політики, як Густав Штреземан або Арістід Бріан, які намагалися примирити Німеччину з державами, що перемогли її, не змогли дати ради шовіністичним настроям у своїх країнах, які набули ледь не стихійного характеру. Вже Перша світова війна показала, до яких катастрофічних наслідків призводить така установка. Але ця війна була всього лише першим етапом саморуйнування Європи, котрий сягнув апогею під час розв’язаної Гітлером Другої світової війни.

Яких висновків дійшли європейці після спустошливого досвіду цієї катастрофи? Одним із таких висновків був процес європейської інтеграції, створення Європейської спільноти, а згодом Європейського Союзу. Принципом ЄС є добровільна відмова членів Союзу від деяких прерогатив національного суверенітету.

Ці процеси не могли не торкнутися і Росії, найтіснішим чином пов’язаної з ЄС. І в Москві прагматично налаштована частина правлячого істеблішменту поступово доходить висновку, що за столом переговорів, шляхом компромісів із західними партнерами можна досягти значно більшого, аніж політикою ультиматумів і конфронтації. Ця установка у взаєминах Захід—Схід не впливає, втім, на внутрішню політику країни, на взаємини між державою і суспільством. Хоча Путін і чимало його соратників вважають, що Росія «є європейською державою», при цьому вони, однак, підкреслюють і самобутність країни, яка, на їхню думку, нерозривно пов’язана з етатистським (тобто авторитарним) типом правління, нібито єдино можливим у російських умовах. Критикам цієї установки можновладці дорікають у незнанні Росії. Проте для більшості європейців «європеїзм» сьогодні насамперед пов’язаний із ідеєю громадянського суспільства, правової держави і прав людини. Своїм походом проти цих ідей, особливо яскраво продемонстрованим під час передвиборної кампанії і парламентських виборів у грудні 2007 року, правляча бюрократія намагається боротися проти «духу часу». Такого роду боротьба, як відомо, рідко завершувалася успіхом. Які будуть її результати у пострадянській Росії? Запитання це, як і багато інших, порушених у цій статті, залишається відкритим.