Розмірковування про російську ідеократію. Куди гойднеться ідеологічний маятник у пострадянській Росії?

17 років тому розвалився Радянський Союз. Зникла держава, яка спробувала втілити в життя створену «Комуністичним маніфестом» утопію. Та сам факт, що Росія була першою країною, де написаний Марксом і Енгельсом утопічний проект став ідейною основою, яка легітимує всю державність, дуже примітний. Він показує, що ідеї в Росії сприймають усерйоз. Характерна для Заходу «гра в ідеї» Росії майже невідома. Тому й політичні системи, які виникали тут, були зазвичай ідеократіями.

Виникле на уламках Золотої Орди Московське царство було заворожене ідеєю держави правди, вірою в те, що Москва це й є неминущий Третій Рим, який уособлює православний ідеал на землі.

Петро I, своєю чергою, повернув погляд російської людини з неба на землю, скинув богообраний Третій Рим із п’єдесталу і заразив вищу верству країни ідеєю європеїзму. Основну драму майбутньої Росії було визначено. Візантійсько-монгольська спадщина й петровський задум приречені були на протиборство й співіснування. Перетворити Росію на нормальну європейську країну не вдалося ні Петрові I ні його наступникам. Та й шлях до допетровської старовини був остаточно закритий.

Радикальні критики царя, слов’янофіли й євразійці, вважали, що Петро I своєю реформою знищив фундамент, на якому ґрунтувалася міць Росії. «Жодному з іноземних завойовників ще не вдавалося до такої міри зруйнувати національну культуру й національний уклад, що формувався століттями», — вважав один з основоположників євразійства, князь Микола Трубецькой. Богослов Георгій Флоровський, коли він ще належав до євразійського руху, писав 1922 року, що Петро I запозичив європейські начала, які залишилися незрозумілими для народу, тому російська революція — це суд над післяпетровською Росією.

Євразійці не беруть до уваги, що ідеалізована ними Московська Русь поступово почала задихатися від своєї автаркії й власного самовдоволення, й що принаймні з часу терору Івана Грозного почалася безпрецедентна криза російської ідентичності. Щоб перебороти дедалі глибшу культурну стагнацію, Росія терміново потребувала культурних спонук іззовні. І звідки вони могли прийти, якщо не з Заходу? Не випадково, говорить Володимир Вейдле, що Петро I відкрив вікно не в бік Мекки, не на Лхасу, а в Європу. Щоправда, відповідно до Вейдле, петровський задум мав виключно технократичну природу. Петро ототожнював культуру з технократичною цивілізацією. Проте він інтуїтивно вибрав — через відновлення культурної єдності європейського світу — найбільш плідний для Росії шлях розвитку. Безприкладні досягнення петербурзької Росії були наслідком петровського перевороту, продовжує Вейдле свої міркування, але Петро I також побічно винен і в катастрофі, що зруйнувала його побудову.

Вейдле, як і євразійці, усвідомить слабкість фундаменту, на якому було споруджено петербурзьку Росію. Та він не бачить альтернативи петровській програмі. Відхід від Європи для Росії неможливий, оскільки внаслідок своєї християнізації вона стала невід’ємною частиною європейської культури.

Аналізуючи російську революцію, треба підкреслити, що вона не обмежувалася, як відомо, спонтанним протестом мас проти витвору Петра I. Парадоксальним чином це народне повстання поєдналося з рухом, що прагнув продовжити петровський задум. Адже більшовики ставили собі за мету перетворити відсталу, «напівазіатську» Росію на передову, промислову, європейську державу.

Проте, на відміну від петровської, більшовицька революція призвела не до подолання розколу між Заходом і Сходом, а навпаки. Новий режим нещадно боровся за допомогою червоного, а потім сталінського терору, проти російського європеїзму, вигнав сотні тисяч його прихильників за межі країни й закрив відкрите царем вікно в Європу. Результатом цього процесу був «Занепад творчості». Так Микола Трубецькой назвав опубліковану в доленосному 1937 році статтю. Хоча стаття не містить жодного слова про терор, вона є нищівною критикою сталінізму. На думку автора, репресивна політика режиму призвела до паралічу творчості в країні: «Люди, змушені довго мовчати, зрештою розучуються говорити». У цій породженій партією культурній стагнації Трубецькой бачить причину нездатності сталінізму створити власний культурний стиль. У Радянському Союзі, пише він, здійснюється всього лише незграбна імітація цілком застарілих культурних моделей, що домінували в дореволюційній Росії в 60—70-ті роки XIX століття.

Ще в середині 20-х років євразійці характеризували радянську політику як політику великого стилю. Все, що протистояло більшовикам у Росії, було, на їхню думку, провінційним і малоцінним. Те, що Трубецькой десятьма роками пізніше дорікає сталінізмові у цілковитій відсутності стилю, показує, як низько впав більшовизм за цей час в очах засновників руху. Трубецькой стверджував, що комунізм приречений на згасання, оскільки він остаточно виснажив свій творчий потенціал. Та насправді цій системі (швидкий розвал якої він пророкував) судилося ще півстоліття вирішальним чином визначати перебіг світових подій. Отже, Трубецькой недооцінив політичну — але не культурну — вітальність комунізму. З надзвичайною проникливістю він побачив, що ідеологія, яка більше не в змозі надихати культурну еліту, яка терпить лише офіціозний художній канон і драконівськи карає будь-яке відхилення від нього, в остаточному підсумку не має шансів на виживання. Основоположники євразійського руху рано розпізнали епігонську й обивательську безплідність сталіністського розуміння культури, адже послідовники Сталіна аж до горбачовської перебудови залишалися загалом вірні. Шукаючи причин розвалу радянського режиму, в жодному разі не слід забувати діагноз Трубецького. Не тільки господарська неефективність, не тільки технологічна відсталість, а й «спад творчості», що спостерігався в Росії як наслідок сталінської уніфікації, зумовили занепад радянської імперії.

Євразійці мріяли про те, щоб прийти на місце комуністичної партії, яка вичерпала себе. У згаданій статті Трубецькой писав, що стан в СРСР хоча й викликає занепокоєність, але не є безнадійним: «Вихід полягає в заміні марксизму іншою ідеєю-правителькою». І для Трубецького не було жодного сумніву в тому, що ця інша ідея може бути тільки євразійською.

Коли через рік Трубецькой помер, його смерть символізувала кінець класичного євразійства. Як тоді передбачалося, воно остаточно залишило політичну сцену. Попри своє безмежне честолюбство, євразійці так і не змогли створити дійову альтернативу комуністичній ідеології. Вчення їхнє видавалося дивною й остаточно закритою сторінкою в історії ідей російської еміграції. Проте у світі ідей панують закони, що завжди готові піднести сюрприз. Євразійським ідеям, які нібито канули в Лету наприкінці 30-х років, судилося через 50 років пережити зовсім несподіваний ренесанс. Уже наприкінці горбачовської перебудови, коли ерозія комуністичної ідеології ставала дедалі очевиднішою, багато захисників імперської ідеї ринули на пошуки нових об’єднавчих начал для всіх народів і релігійних співтовариств радянської держави й відкрили при цьому євразійські ідеї. Особливо наполегливо поширює їх Олександр Дугін у своїх виданнях.

Здається, що ідеологічне кредо Дугіна і його прихильників цілком відповідає програмі «класичних» євразійців. Обидва угруповання є палкими захисниками культурного партикуляризму і радикальними противниками універсальних ідей. Євразійці вважали універсалізм відкриттям західноєвропейців («романо-германських» народів), котрі нав’язують усім народам світу власні уявлення про цінності. Якщо європейці говорять про людство, вони розуміють під цим тільки західноєвропейську цивілізацію, писав 1920 року Трубецькой.

Не інакше оцінює Дугін нинішні теорії глобалізації, або ж ідеї «нового світового порядку». Всі ці «мондіалістські» концепції інспіруються нібито правлячими колами Заходу, мета яких — досягнення світового панування.

Тоді як євразійці розглядали весь Захід, точніше кажучи, «романо-германські» народи, як ворогів незахідноєвропейського світу, образ ворога Дугіна і його однодумців редукується до англосаксонських морських держав, інтереси яких нібито діаметрально суперечать інтересам держав континентальних. Морські держави виступають за скасування кордонів, за уніфікацію культур. Усе це видається західними, або «атлантичними», послідовниками «мондіалізму» за прогрес. Континентальні ж держави, навпаки, спираються на традицію, мають глибокі корені. Культурні особливості окремих народів вважаються тут цінним надбанням і в жодному разі не розглядаються як відволікаючий чинник, що стоїть на шляху так званого прогресу. Це протиріччя є для Дугіна і його прихильників нездоланним. Для здійснення «мондіалістського» плану морські держави мають прагнути позбавити всі культури світу їхніх особливостей, змішати їх воєдино у так звану світову культуру. Континентальні держави зі свого боку повинні намагатися, якщо вони хочуть вижити, стримати такий наступ усіма можливими засобами, навіть за допомогою військової сили. Йдеться про життя й смерть!

Конспіративний образ світу, прославляння війни, прагнення до тотальної перемоги над Заходом — усе це докорінно відрізняє світогляд Дугіна і його прихильників від поглядів класичних євразійців. Метою останніх була не руйнація Заходу, а відгородження Росії й усього євразійського субконтиненту від культурного впливу Заходу. Їхня програма була не експансіоністською, а ізоляціоністською. Їх цікавила не влада над світом, а пошуки елемента, здатного скріпити багатонаціональну державу. Вони усвідомлювали: пролетарський інтернаціоналізм, за допомогою якого більшовики об’єднали імперію, що розвалилася 1917 року, не зможе зцементувати Росію на тривалий час. Національні емоції робітників, звичайно, сильніші за класову солідарність, говорив 1927 року Трубецькой. Росія, якщо вона хоче залишатися єдиною державою, саме тому повинна шукати нового носія єдності. Таким носієм може стати лише євразійська ідея, продовжував Трубецькой, бо вона підкреслює спільність між усіма народами Росії.

Слабкість євразійської ідеї — і у минулому і нині — однак, у тому, що вона так і не змогла домогтися широкого визнання, «оволодіти масами». Попри те що й євразійці в 20—30-х рр., і неоєвразійці намагалися і намагаються поширювати свою програму в безлічі видань, їхні ідеї все ще залишаються надбанням окремих елітарних гуртків. Для російських націоналістів євразійська ідея надто абстрактна, те ж саме можна сказати і про більшість інтелігентів в ісламських республіках колишнього СРСР. При всій своїй амбіційності програма євразійства, зважаючи на все, знову приречена на провал.

Те, що не євразійська, а національна ідея є основою, на якій базується сучасна російська державність, видається чимось природним. Адже Росія після розвалу СРСР, по суті, вперше утворилася як національна держава. Такою вона не була ні в московський період, який надихався наднаціональними, релігійними ідеями, ні в епоху петровського європеїзованого самодержавства, ні тим більше в більшовицькі часи, коли країна перетворилася всього лише на одну з ділянок фронту світової революції. Отже, в Росії — у традиційній великій державі — відбувається нині, хоч як парадоксально це звучить, процес nation building, як і в багатьох колишніх республіках Радянського Союзу, які 1991 року вперше здобули державну незалежність. А такі процеси зазвичай пов’язані з пошуком ідентичності й зі сплеском націоналістичних емоцій. Такі явища й спостерігаються в багатьох країнах світу. Чи означає це, що Росія перетворюється на «нормальну» національну державу з партикулярними цілями й відмовляється від універсальних ідей, яким вона служила протягом останнього тисячоліття? Чи можуть ідейні установки, які сторіччями визначали свідомість нації, безвісти зникнути? Навряд. Крім того, націоналістична ідеологія, попри її поширення, — це не останнє слово історичного розвитку. Ще на початку ХХ століття національну державу розглядали на Заході як вінець творіння, вершину розвитку людства. Проте трагічний досвід світових війн наочно показав, до яких жахливих наслідків призводить обожнювання національних інтересів окремих держав. Без цього досвіду інтеграційні процеси, що почалися в Європі у другій половині XX століття, були б немислимі. Ці процеси не могли не зачепити й Росію. Мрія про подолання розколу між Заходом і Сходом, про «повернення в Європу» була мотором горбачовської перебудови. З надзвичайною наполегливістю представники радикального крила реформаторського табору прагнули, як свого часу і радикальні західники петербурзького періоду, перетворити Росію на «нормальну» європейську країну. Та, як і їхні попередники, вони недооцінили своєрідності Росії. Кожна спроба перенести на російський грунт західні інститути й моделі без урахування цієї своєрідності приречена на невдачу. Росія — «то є європейська держава» (Катерина II). Проте треба додати, що її європеїзм відрізняється від західного. Коли на Заході, та й на Сході, стверджують, що Росія лише в географічному, а не в культурному розумінні є частиною Європи, забувають, що Європа — дволикий Янус, у якого є і свій Захід і свій Схід. І вони, по суті, не можуть існувати одне без одного. Адже не можна собі уявити західну культуру без Достоєвського, Толстого, Чехова чи Кандінського, а російську без Шекспіра, Сервантеса, Гете і Гегеля. Спроби ізолювати ці взаємопроникні посудини одну від одної призводять до зів’янення обох культур.

Коли впала Берлінська стіна і протистояння західного й східного блоку завершилося, в Європи знову з’явився шанс віднайти єдність, як і в петербурзькі часи. Та єдності поки не вийшло, оскільки по обидва боки вже неіснуючої залізної завіси ізоляціоністи всіх мастей намагаються довести, що шляхи Заходу й Росії несумісні. Та не інакше ж було й у петербурзький період. Мандруючи миколаївською імперією через 14 років після повстання декабристів і через два роки після смерті Пушкіна, маркіз Астольф де Кюстін назвав Росію країною рабів, а Пушкіна (усього лише!) спритним наслідувачем західних зразків без самостійного творчого таланту. У Росії націоналістично налаштовані кола своєю чергою постійно ховали «гнилий Захід». Проте ні російські, ні західні ізоляціоністи не змогли завадити все більш і більш інтенсивній взаємодії обох культур. Це тоді Хом’яков і Достоєвський говорили про «священні камені» Заходу, а Томас Манн — про «священну» російську літературу. Апогеєм цього взаємопроникнення був Срібний вік, епоха релігійно-філософського ренесансу в Росії, який спирався і на західний раціоналізм, і на православну духовність. Культура Срібного віку показує, що Захід і Схід не приречені на вічне протиборство, і синтез між ними можливий.

Хоча більшовицька революція насильно перервала подальше поглиблення цього синтезу, ідеї релігійно-філософського ренесансу продовжували розвиватися в еміграції, й після падіння залізної завіси почали поступово повертатися на батьківщину — так само, як і євразійські ідеї й ідеї націоналістично налаштованих емігрантських кіл. Усі вони вливаються в основні ідейні потоки нинішньої Росії.

У зв’язку з останніми подіями на Кавказі здається, що національно налаштовані прихильники особливого шляху Росії, які радикально відхиляють західні моделі розвитку, здобули остаточну перемогу в країні. Проте в історії зазвичай не буває нічого остаточного. Зовсім не виключено, що прихильники російського європеїзму, попри маргінальну роль, яку вони відіграють у нинішній Росії, за більш сприятливих для них обставин зможуть знову повернутися на політичну сцену, як це вже не раз бувало в історії країни. Чи означає це, що російський маятник хитнеться тоді в зовсім в інший бік? Утім, можливо, минули часи, коли Росія підпорядковувалася єдиній «ідеї-правительці», й усі згадані течії співіснуватимуть одна з одною? Чи входить країна поступово в постідеократичну фазу свого розвитку?