Венесуельський стрибок Кремля

Сам стиль і характер цієї акції Кремля не може не створити певної асоціації з відомим стрибком "Пантери" - неочікуваним прибуттям 1 липня 1911 року в марокканський порт Агадір німецького корабля "Пантера". Цей інцидент назавжди увійшов в історію дипломатії як приклад зухвалої провокації, що дала змогу всьому тодішньому світу відчути запах пороху великої війни.

Що ж сталося?

Як і Німеччина 1911 року, Росія явно намагається надати цій місії винятково мирного характеру. Так, "Рособоронекспорт" 29 лютого повідомив про відкриття спільного російсько-венесуельского навчально-тренувального вертолітного центру. Додаткову "димову завісу" створює й російське міністерство закордонних справ, яке наголошує, що росіяни перебувають у Венесуелі на підставі двосторонньої угоди у сфері військово-технічного співробітництва і що Росія "не змінює балансу в регіоні". Проте водночас російська дипломатія визнає, що Москва продовжує сприяти уряду Мадуро у "стабілізації внутрішньополітичної ситуації і врегулюванні соціально-економічної кризи". При цьому Росія знову, у вже традиційно лицемірній манері, посилається на норми міжнародного права, явно плутаючи універсальну повагу до права з його вибірковим дотриманням.

Насправді ж, принаймні частина прибулих до Венесуели "російських спеціалістів" перебуває в цій країні задля того, щоб обслуговувати, а можливо й управляти, раніше поставленими Росією системами протиповітряної оборони, серед яких називають і відому мобільну ракетну систему С-300. Цим Москва, очевидно, хоче показати, що Вашингтону марно помишляти про будь-яке втручання з повітря. Хоча навряд чи в Сполучених Штатах хтось нині всерйоз планує операцію на кшталт відомої висадки на Гренаді 1983 року.

Як відомо, президент Венесуели Ніколас Мадуро успішно довів до кінця те, що розпочав іще Чавес, - привів до економічного краху країну з одними з найбільших у світі покладів нафти. У відчаї нинішнє керівництво фактично збанкрутілої країни кидається в різні афери: від спроб запровадити нову валюту до адміністративного регулювання цін, що лише погіршує ситуацію. Внаслідок вуличних сутичок між прибічниками влади й опозицією загинуло більш як 100 осіб, і вже найближчими днями ситуація може ще загостритися на тлі очікуваної нової хвилі протестів.

Під Мадуро, цим клієнтом Москви, якого вона вважає єдиною легітимною владою, крісло нині явно хитається. А Росії конче необхідно будь-якими засобами захистити свої інтереси і (головне!) капітали в цій латиноамериканській країні: уряд і російські державні компанії вклали в режим латиноамериканського диктатора майже 20 мільярдів доларів.

Наприкінці ж минулого року, під час візиту Мадуро до Москви, було домовлено про додаткові російські інвестиції в нафтову галузь, гарантування російських капіталовкладень на більше ніж п'ять мільярдів доларів, та продовження військово-технічного співробітництва. Останнє не є великою таємницею: відомо, що Москва постачала Каракасу багатофункціональні винищувачі Су-30МК2, бойові і транспортні вертольоти, танки, броньовані машини піхоти, сучасні засоби протиповітряної оборони, ракетно-артилерійське озброєння, сучасну автоматичну стрілецьку зброю.

Якщо Москва не обмежиться лише демонстрацією прапора, як це було торік у грудні під час перельоту двох стратегічних бомбардувальників на базу Лібертадорес, що неподалік Каракаса, ситуація у Венесуелі цілком вірогідно може розвиватися за сценарієм внутрішнього протистояння в Анголі у 1975-2002 роках, коли СРСР і Куба до початку 1990-х надавали всіляку підтримку тамтешнім комуністам. Тобто спочатку направлять великі партії озброєння, а потім і численних радників, які, залучивши багатьох непримиренних учасників, втягнуть країну у прірву тривалої внутрішньої війни. Після чого всі підуть, залишивши по собі напівзруйновану країну і тисячі могил.

Уже можна впевнено говорити про те, що не лише внутрішня політика почала відчувати "залізний кулак" могутніх у Росії силовиків: спостерігаються процеси підпорядкування російської дипломатії інтересам спецслужб і традиційно впливових у Росії антизахідних яструбів. Саме це, в дусі нової холодної війни, робить зовнішню російську політику непередбачуваною, агресивною і мілітаристською. І ці тенденції аж ніяк не випадкові, адже покоління російських військових і спецслужбістів виховувалися у твердій впевненості, що головний ворог - це підступні США, і рано чи пізно з ними доведеться воювати. Поки що протистояння зі США, на думку росіян, відбувається в Україні і Сирії, але, не виключено, може виникнути й на території Венесуели.

Тим часом в останні роки постійні провокації Москви щодо країн НАТО спричинили процеси активного переозброєння і модернізації армій держав альянсу. Та й загалом гонка озброєнь уже поширилася на увесь світ. Скидається на те, що Путін насправді не лише не зміцнив безпеку Росії, а навпаки - фактично підірвав її. Як свідчать деякі джерела, заступник міністра закордонних справ СРСР наприкінці 1980-х і учасник переговорів щодо конфлікту в Анголі Анатолій Адамішин, характеризуючи тодішнє міжнародне становище Радянського Союзу, зазначав: "Відбувається конфронтація по всіх азимутах зовнішньополітичного горизонту. Насамперед, звичайно, зі США та їхніми союзниками..." Тобто нині, через 30 років, Москва фактично знову опинилася в ситуації холодної війни із Західним світом.

Чи спрацює на цей раз доктрина Монро?

Від часу оголошення 1823 року відомої доктрини Монро, що мала забезпечити вирішальні позиції Сполучених Штатів у Західній півкулі, Вашингтон дуже різко реагував на будь-які спроби Європи втрутитись у суто американські справи. Так було під час мексиканської авантюри Наполеона ІІІ 1862-го. Так було в роки Другої світової війни. Так було й під час Карибської кризи 1962-го, а також під час громадянської війни в Нікарагуа в 1981-1988 роках.

25 березня під час розмови з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим державний секретар США Майк Помпео наголосив, що Сполучені Штати і країни регіону не будуть сторонніми спостерігачами втручання Москви в події у Венесуелі з метою "підтримки незаконного режиму Ніколаса Мадуро". А вже 27 березня світові медіа повідомили, що під час зустрічі з Фабіаною Розалес (дружиною лідера опозиції Венесуели і самопроголошеного тимчасового президента Хуана Ґуайдо) президент Дональд Трамп заявив, що Росія "повинна забратися геть" з Венесуели. "Усі варіанти відкриті", - кілька разів повторив Трамп, відповідаючи на запитання, чи готові Сполучені Штати відправити військових до Венесуели, щоб прибрати з країни росіян.

Днями радник президента з питань безпеки Джон Болтон і спеціальний представник США з питань Венесуели Еліот Абрамс зазначили, що наразі в цій країні перебувають близько 100 російських військових і кілька тисяч кубинців, в основному в розвідувальних службах. На думку представників американської сторони, їхня присутність має дестабілізуючий вплив на тлі внутрішньої політичної кризи.

На сьогодні на боці Сполучених Штатів - країни регіону, що входять до "Лімської групи" (Аргентина, Бразилія, Чилі, Парагвай, Колумбія, Коста-Рика, Гватемала, Гондурас, Панама, Перу), і Канада, які визнають Хуана Ґуайдо тимчасовим президентом Венесуели і виступають за відновлення в країні "демократії шляхом проведення вільних і чесних виборів, організованих законною владою". Є підстави вважати, що, реалізуючи свій венесуельський курс, Вашингтон також намагається заручитися підтримкою Іспанії, яка традиційно має значний вплив у Латинській Америці.

Китай же, вірний своїй традиційній політиці, поки що споглядає на це американсько-російське протистояння збоку. Не випадково, експерти вказують, що "китайські лідери - найбільш несентиментальні провідники політики рівноваги сил…Китай, коли йому загрожує небезпека, вправно зіштовхує своїх супротивників одне з одним". Очевидно, що головне завдання Пекіна на сьогодні - це забезпечити гарантії для своїх венесуельських інвестицій, які за деякими оцінками становлять аж 62 мільярди доларів.

* * *

Яким буде комплексний крок Сполучених Штатів у відповідь на явно провокаційні дії Кремля у Венесуелі, ми, вочевидь, дізнаємося вже найближчим часом. Наразі ж, здається, сторони хотіли б уникнути прямої конфронтації, адже свого часу світ добряче налякався, коли під час Карибської кризи 1962 року США і СРСР ледь не розпочали Третю світову війну.

Проте, як також добре відомо з історії, одним з наслідків згаданого на початку статті резонансного інциденту в Агадірі стала низка заходів великих європейських держав щодо зміцнення своєї обороноздатності, а відтак - посилення світової гонки озброєнь, що тривала аж до доленосного і трагічного для багатьох європейських націй літа 1914-го.

Куди заведе цей новий хаотичний світ несподіваний венесуельський стрибок путінської Росії, ми ще також обов'язково побачимо...