Великий турецький пасьянс

З одного боку - союзники Туреччини по міжнародній антитерористичній коаліції та партнери по НАТО, які мали би підсилювати її обороноздатність, виступаючи єдиним фронтом у боротьбі з тероризмом і захищаючи її кордони як свої на основі принципів колективної оборони. Натомість, як показує практика, ті самі країни часто стають джерелом прямої або непрямої загрози національній безпеці Туреччини.

З нещодавніх прикладів "партнерських" кроків, розцінених в Анкарі як відверто ворожі, можна згадати удари сил МАК по об'єктах Аль-Каїди в Ідлібі, що спровокували різке погіршення гуманітарної ситуації в регіоні; "відмову" поставляти НАТОвські "Патріоти" до Туреччини та призупинення її участи в програмі винищувачів F-35 - аж до остаточного виключення з проєкту; масштабну військово-технічну допомогу та логістичну підтримку США курдських формувань PYD/YPG, оголошених у Туреччині терористичною організацією, і сирійської філії Робітничої партії Курдистану. Нарешті, "приєднання" США до "антитурецького", з погляду Анкари, тристороннього пакту Греції, Ізраїлю та Кіпру в Східному Середземномор'ї, до якого, до всього іншого, дедалі більший інтерес проявляє ще й недружній режим Сісі в Єгипті.

З іншого боку, не менш складні відносини в Туреччини ще з одним "стратегічним партнером" - Росією, яка готова в будь-який момент змінити милість на гнів, а захисну парасольку С-400 - на крилаті ракети "Іскандер". Пікантности ситуації додає і той факт, що переговори про поглиблення військово-технічного співробітництва з Москвою проходять на тлі продовження наступу російсько-сирійських сил у безпосередній близькості від південних кордонів Туреччини.

Прямі наслідки чергової воєнної операції "стратегічного партнера" у північній Сирії - зміцнення позицій ворожого режиму Асада, дуже небажана зміна демографічної ситуації в регіоні й сотні тисяч переміщених осіб, готових у будь-який момент поповнити лави й без того численної армії сирійських, іракських та афганських біженців у Туреччині. А заодно, як додатковий бонус, - і новий виток напруження у відносинах Анкари з Брюсселем і Вашингтоном.

Турецьке керівництво вже попереджало, що цього разу воно не спроможне самостійно впоратися з гуманітарною кризою, без "логістичної та фінансової підтримки" міжнародного співтовариства. Ердоган навіть пообіцяв відкрити кордони в разі, якщо Європа так і не виконає своїх обіцянок розділити фінансовий тягар і політичну відповідальність за врегулювання ситуації в Сирії.

За даними з турецьких джерел, на сьогодні офіційна Анкара витратила з державного бюджету вже понад 40 млрд дол. на утримання 4,3 млн біженців (з них 3,5 млн - сирійці). Завелика сума навіть для перших економік світу. І все це - на тлі помітного скорочення темпів економічного зростання в Туреччині, девальвації національної валюти за минулий рік майже у 2,5 разу та наростання соціяльних проблем у південно-східних провінціях країни, де арабське населення вже давно переважає.

Загострення соціяльних протиріч і активізація внутрішньополітичної боротьби ще більше ускладнюють і без того непросте зовнішньополітичне маневрування. Звинувачення опозиції у відвертій слабкості влади на міжнародній арені і, навпаки, надмірному її посиленні всередині країни; зростання невдоволення ліберальних верств населення через численні обмеження особистих свобод, що виправдовуються вимогами національної безпеки; подальша фрагментація політичного спектра та заяви про створення колишніми соратниками Ердогана нової партії; зародження протестних настроїв серед по-громадянськи активної та політично вже більш зрілої молоді, яка виросла на протестах у Ґезі-парку, - не найкращий контекст для ухвалення продуманих і зважених кроків на світовій арені.

Той факт, що звичайний кліп, у якому гурт не надто відомих молодих реперів перерахував клубок соціяльних проблем, що нагромадилися в країні, - від кризи з біженцями й домашнього насильства до соціяльної несправедливости, прав людини і свободи слова - за перші 12 годин набрав понад два мільйони переглядів на YouTube, став сюрпризом не тільки для партії влади, а й для самих виконавців. За кілька днів кількість переглядів зросла до 18 мільйонів, а хештег #susamam ("я не можу мовчати") побив усі рекорди за кількістю репостів у соцмережах і вийшов у топ найбільш обговорюваних тем у Твіттері.

Не сприяв зняттю напружености в суспільстві й вирок для головної "жіночої особи" турецької опозиції Джанан Кафтанджіоглу, засудженої на дев'ять із половиною років позбавлення волі за "образливі твіти у 2012–2017 рр.". Так само, як і чергова спроба відсторонити від виконання обов'язків небажаного мера Стамбула, який улаштовував, на думку офіційної Анкари, "політичне шоу" замість конструктивної критики та звернення до відповідних органів у разі виявлення будь-яких порушень з боку представників влади.

Очевидно, що наявність численних обмежників об'єктивного та суб'єктивного характеру як усередині країни, так і в регіональному контексті істотно звужує простір для маневру і перетворює вирішення будь-якого зовнішньополітичного питання на ключову дилему національної безпеки - хоч у виборі партнера для співробітництва у сфері ВПК, хоч для створення коаліції для вирішення сирійського питання або питання економічної та енергетичної безпеки.

Секрет успіху, на думку правлячої ПСР, відомої своїм прагматизмом, криється в максимальній диверсифікації партнерів, майстерному балансуванні між ними і, безперечно, орієнтації на власний національний інтерес та швидке досягнення практичних результатів. Знання цієї простої, але дуже ефективної формули значно спрощує розуміння будь-яких зовнішньополітичних розрахунків Анкари.

У цьому сенсі класичним прикладом особливостей національної дипломатії може стати й цілком зрозумілий "конкурс" на поставку стратегічних озброєнь до Туреччини, який, на перший погляд, здається позбавленим будь-якої логіки, що в буквальному значенні слова довів недоговороспроможність американських "Патріотів" і закінчився переконливим "тріумфом" Росії в цій країні.

Те саме загрожує повторитися і з закупівлею наступальних озброєнь. Допоки Трамп сперечається з Конгресом про те, чи заслуговує Туреччина санкцій, і якщо так - то яких, Ердоган посміхається з перших шпальт центральних газет, позуючи на камери разом із російським колегою на міжнародному авіякосмічному салоні МАКС-2019 у Москві на тлі винищувача нового покоління російського виробництва Су-57, що став ледь не головним візуальним елементом візиту турецького президента до Росії.

Щоправда, як і слід було очікувати, на запитання журналістів, чи закуповуватиме Анкара в Росії Су-57, відповідь була у найліпших традиціях візантійської дипломатії: "Нам доведеться подбати про свої потреби у військовій техніці у разі, якщо Сполучені Штати все ж таки виключать Туреччину з програми F-35". Хоча, як зазначають експерти, зробити це буде дуже складно, зважаючи на участь турецьких компаній у проєкті від самого початку його розроблення та виробництва, а також на сплачені раніше за контрактом 1,4 млрд дол. на постачання американських винищувачів Туреччині.

Коментуючи домовленості за результатами візиту, Ердоган також зазначив, що доручив керівникові національного агентства оборонної промисловости "обговорити шляхи подальшого розвитку військово-технічного співробітництва з Росією, включаючи або прямі поставки літаків, або спільне їх виробництво". Важливим елементом співробітництва має стати й освоєння космосу.

Офіційна Анкара неодноразово заявляла про свої амбіції стати самостійним гравцем з автономним ВПК і сучасними авіяційними, космічними, а віднедавна - ще й ядерними технологіями. Довгострокове стратегічне завдання - стовідсоткове заміщення імпорту озброєнь національним виробництвом, яке в ідеалі повністю не залежатиме від поставок ззовні. Будуть це США і партнери по НАТО, які періодично "карають" Туреччину виключенням з програм військового співробітництва і накладають ембарго на постачання озброєнь (як це було під час кіпрської кризи 1974 р.), чи "стратегічний партнер" Росія, яка регулярно нагадує про свою присутність розвідувальними літаками на турецько-сирійському кордоні, потужними ракетно-зенітними комплексами в окупованому Криму й Сирії, а віднедавна - ще й батареями С-400 неподалік турецької столиці.

А доти, доки ця мета є важкодосяжною, керівництву країни доводиться проявляти дива маневрування та неабияку винахідливість у "великій грі", що розгорнулася на близькосхідному театрі.

Чимало турецьких аналітиків (навіть ті, хто відомий своєю любов'ю до "русского мира") зазначають, що за рік після російсько-турецьких домовленостей про створення демілітаризованої зони в Сирії, помітного прогресу так не досягнуто. Необхідність відділити терористів від мирних жителів і поміркованих опозиційних угруповань зберігається, а переговори між сторонами в жодному з наявних форматів, включаючи астанський, так і не вирішили цієї проблеми. Немає жодного сумніву, що й черговий - уже п'ятий - саміт лідерів Туреччини, Росії та Ірану, анонсований на другу половину вересня в Анкарі, також не принесе бажаного результату.

Ситуація в Сирії стане головною темою і під час зустрічі Ердогана з Трампом, що запланована в Нью-Йорку на полях Генеральної Асамблеї ООН 22–25 вересня. США залишаються важливим партнером Туреччини у питанні стабілізації Північної Сирії та створення т.зв. зони безпеки вздовж турецько-сирійського кордону - "гуманітарного коридора", очищеного від бойовиків та терористів і покликаного забезпечити безперешкодне повернення до Сирії тисяч біженців, які нині штурмують турецькі пункти пропуску.

Попри певний прогрес у переговорах, досі єдиним реальним досягненням сторін стало створення оперативного центру та перший спільний наземний патруль американських і турецьких військових на початку вересня. Ці результати міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу назвав "косметичними кроками" і звинуватив Вашингтон у свідомому затягуванні процесу в інтересах курдських бойовиків PYD/YPG. Незалежно від результату переговорів, Ердоган уже заявив про "тверду рішучість" до кінця вересня сформувати зону безпеки уздовж 450-кілометрової ділянки кордону на схід від Євфрату - "відповідно до національних інтересів Туреччини" і, якщо буде потреба, не чекаючи згоди інших гравців.

На цьому тлі нечисленні позитивні сигнали до діялогу, як, наприклад, довгоочікуване призначення американського посла в Туреччину після майже дворічної перерви або візит міністра торгівлі США до Анкари, видаються не більш ніж спробами додати ложку меду в бочку дьогтю. Щоправда, заяви про можливий початок переговорів зі створення зони вільної торгівлі звучать менш переконливо після недавнього рішення Трампа збільшити вдвічі тарифи на імпорт турецької сталі та алюмінію до США. А переговори про збільшення товарообігу між ключовими військово-політичними союзниками по НАТО, на тлі обговорення умов трансферу надчуттєвих технологій та спільного виробництва військової техніки нового покоління з Росією, все ж таки змушує задуматися про можливу зміну пріоритетів в Анкарі.

Безумовно, грати на великому полі й відразу кількома колодами складно. Особливо, коли є інші гравці, готові у будь-який момент втрутитися і сплутати всі карти, а на кону - доля країни і власне політичне майбутнє. Однак досвідчені гравці підтвердять, що пасьянс потребує довгострокової стратегії, холодного розрахунку й терпіння. Різкі рухи й непродумані кроки можуть призвести до програшу навіть найуспішнішої партії. Хочеться вірити, що президент Ердоган - досвідчений політик і стратег - знає правильну виграшну комбінацію. І що українська карта не стане в цій грі розмінною, навіть попри неперебивні козирі маститіших гравців.