Чи милий нам берег турецький?

Турецька Республіка наголосила на необхідності невідкладного укладання угоди про вільну торгівлю з Україною, а президент Володимир Зеленський пообіцяв підготувати відповідні документи - це одна з ключових домовленостей першої офіційної зустрічі президентів України та Туреччини на початку серпня 2019-го.

Майже так само закінчувались усі зустрічі наших попередніх президентів. Проте переговорний процес щодо укладання Угоди про вільну торгівлю між Україною та Туреччиною досі триває.

Чому за 14 років переговорів угоду й досі не підписано, і чи вдасться це зробити президенту Зеленському на вигідних для національних інтересів умовах у 2019-му?

Угода про вільну торгівлю - одне з ключових питань порядку денного українсько-турецьких відносин починаючи з 2006 р. Безумовно, вільна торгівля між стратегічними партнерами є цілком об'єктивним та очевидним засобом інтенсифікації торговельно-економічної та інвестиційної співпраці. Більш того, статус "стратегічне партнерство" - це не лише словосполучення для краси та повноти тексту. Нагадаю, Україна та Туреччина мають офіційний статус стратегічного партнерства з 2011 р., цілями і завданнями якого є, серед іншого, збільшення двостороннього товарообігу до 20 млрд дол. США.

На той час збільшення двосторонньої торгівлі до 20 млрд дол., навіть при наявності угоди про вільну торгівлю, видавалося надто амбіційною метою, при тому, що зазвичай двостороння торгівля коливалась у межах 5 млрд. Але 2011-го темпи економічного зростання обох країн вказували на об'єктивну можливість досягнути зазначеного показника у середньостроковій перспективі.

Проте вже буквально через кілька років цей показник було переглянуто та скорочено вдвічі - до 10 млрд дол. Утім, навіть враховуючи глибоку економічну кризу в Україні, зокрема, стрімку деіндустріалізацію економіки, анексію Криму, а також воєнні дії на Сході країни, цей показник також можна було вважати реалістичним. Безумовно, за оптимістичного сценарію розвитку подій в Україні, Чорноморському регіоні та умов, на яких буде укладено угоду про вільну торгівлю.

Однак чому угоду досі не підписано? Як учасник переговорної команди України щодо укладення угоди про вільну торгівлю з Туреччиною (2006–2013), можу пояснити окремі особливості цього процесу.

Одним із найбільш чутливих питань переговорного процесу були і залишаються на сьогодні умови лібералізації тарифного захисту сторін у рамках майбутньої угоди, тобто наскільки і коли сторонами буде скорочено ввізні та вивізні мита на товари. У цьому контексті варто нагадати, що Туреччина має чи не найвищий рівень тарифного захисту в світі.

При цьому важливо зазначити, що в Турецькій Республіці так звані заборонні ставки ввізного мита (50, 100, 200% і вище) застосовуються майже до всіх перероблених сільськогосподарських товарів. Водночас у Туреччині поширена практика застосування квот, у тому числі сезонних, та інших нетарифних бар'єрів у доступі до внутрішнього ринку.

Також надзвичайно важливим є те, що понад 50% тарифних позицій мають незв'язаний тариф. Тобто Анкара має право в односторонньому порядку фактично безмежно підвищувати ввізні мита більш як на половину товарної номенклатури. Яскравим прикладом є збільшення Турецькою Республікою в односторонньому порядку ввізних мит на труби українського походження у 2009 р. або на вироби з деревини у 2017-му тощо.

Варто також зазначити, що офіційна Анкара системно і послідовно зберігає такий рівень тарифного захисту в усіх угодах про вільну торгівлю, у тому числі в рамках митного союзу з ЄС.

president.gov.ua

Майже з першого дня переговорного процесу щодо укладання Угоди про вільну торгівлю між Україною та Туреччиною позиція останньої лишається принципово незмінною. Зокрема, переговорна позиція турецької сторони передбачає таке:

1. Фактичне виключення з режиму вільної торгівлі продукції сільгосппереробки. Так, на м'ясо-молочні товари передбачається збереження діючих ставок у розмірі від 50 до 225%, на готові харчові продукти - від 50 до 150%. Лише на деякі товарні позиції передбачається поступове скорочення мита до нуля протягом десяти років або незначні тарифні квоти чи часткове скорочення ввізного мита.

2. Відносно промислових товарів ситуація аналогічна - доступ залишатиметься обмеженим або наданим через 7–10 років. Наприклад, мито на чорні метали та вироби з них, що є традиційним лідером українського експорту до Туреччини, становить у середньому 10%. Тарифна пропозиція Туреччини передбачає поступове скасування мит на металопродукцію до нуля протягом десяти років. І таких позицій тисячі.

3. Не менш важливим питанням, на якому наполягає турецька делегація, є збереження за собою права на застосування експортних субсидій (і це безапеляційно), пояснюючи це тим, що майже вся турецька експорто-орієнтована продукція є субсидованою, а виокремити продукцію, що передбачається для України, фізично неможливо.

4. Наполеглива вимога щодо майже негайного скорочення Україною ввізних мит як на промислову, так і на сільськогосподарську продукцію турецького походження.

5. Вимога щодо скасування Україною експортних мит на сировинні групи товарів (брухт чорних і кольорових металів, насіння соняшнику, шкірсировина тощо). Причому аргументується зазначена переговорна позиція дуже цікаво - "передумова для збільшення товарообігу".

Це не є виключним переліком вимог Турецької Республіки щодо умов укладання угоди про вільну торгівлю з Україною. Але навіть не вдаючись до засобів глибокого фінансово-економічного аналізу, моделювання та прогнозування, зрозуміло, що ЗВТ на таких умовах позитивного ефекту для України не забезпечить. Укладання угоди на таких умовах для нашої країни - це як мінімум консервація поточної структури торгівлі з поступовим збільшенням обсягу експорту сировини та імпорту готової продукції, а як максимум подальша деіндустріалізація економіки з усіма негативними наслідками.

Для Туреччини ефект угоди на таких умовах є протилежним - забезпечення доступу до української сировини та ринку збуту готової продукції. Втім, позитивний ефект від такої угоди для турецької сторони буде мінливим і короткостроковим. Адже для досягнення сталого позитивного ефекту має відбуватися взаємне збільшення обсягів торгівлі. В іншому разі торговельний партнер втратить актуальність та інтерес через скорочення купівельної спроможності.

Проте Турецька Республіка на сьогодні підходить дуже консервативно до лібералізації доступу до внутрішнього ринку, мотивуючи це загрозою для національного товаровиробника та економічної безпеки країни.

У цьому контексті торговельна політика Туреччини як похідна від промислової політики в цілому відповідає загальносвітовим трендам національного прагматизму та неопротекціонізму. На що Україні також невідкладно варто звернути увагу.

Останнім часом з'являється дедалі більше інформації про заходи та державні політики Турецької Республіки щодо стимулювання промислового розвитку країни, зокрема, у форматі державно-приватного партнерства (ДПП).

Як відомо, Туреччина вже багато років є одним із лідерів з реалізації проєктів ДПП. За останні десять років вона впровадила близько 200 масштабних проєктів загальною вартістю понад 120 млрд дол. у медицині, енергетиці, будівництві доріг, тунелів, аеропортів і морських портів. І все це робиться виключно для поліпшення якості життя місцевого населення, а також комфорту і привабливості для іноземних інвесторів і партнерів.

На окрему увагу заслуговують наміри Туреччини щодо створення штучних островів в акваторії Чорного моря та побудови нових індустріальних містечок у різних регіонах країни.

Фінансово-економічна аргументація питань щодо створення нових індустріальних парків і містечок у Туреччині дуже проста. За оцінками турецьких експертів, дохідна частина в п'ять разів перевищує рівень державних інвестицій у розвиток відповідної інфраструктури, технологій і виробництва. Так, для реалізації проєктів з будівництва промислових містечок держава налаштована інвестувати у будівництво аеропортів, готелів, торговельно-виробничої та соціальної інфраструктури, розвиток медицини, освіти тощо понад 50 млрд дол.

Для розвитку технологій і запуску серійного широкомасштабного виробництва також передбачається залучити додаткові приватні інвестиції в розмірі орієнтовно 2 млн дол. на 1 га промислово-виробничої території.

У результаті будівництва п'яти індустріальних містечок очікується отримувати щорічний дохід у розмірі 200–250 млрд дол. Крім цього, відзначається, що така державна політика має на меті знизити імпорт, дати імпульс розвитку місцевій промисловості, залучити додаткові інвестиції, наростити та розширити експорт.

Також варто зауважити, що реалізація проєктів у форматі державно-приватного партнерства передбачає максимальну допомогу у розвитку технологій та їх впровадження у виробництво через розміщення держзамовлення на виконання проєктно-монтажних робіт з розвитку інфраструктури, забезпечення доступу до інженерних мереж і надання пільгових тарифів на сплату за енергоресурси. Наприклад, державою може бути покрито до 75% вартості тарифу на водопостачання або енергоресурси. При цьому приєднання до інженерних мереж є безоплатним.

На особливу увагу заслуговує фіскальна політика Турецької Республіки. Так, на законодавчому рівні встановлено низку податкових стимулів, що створює для бізнесу додаткові сприятливі умови для інвестування у розвиток технологій і виробництво. Недоотримання держбюджету від сплати податків на додану вартість, землю, нерухомість, мит на імпорт обладнання тощо компенсується створенням нових високооплачуваних робочих місць, підвищенням добробуту та, відповідно, купівельної спроможності населення, що у комплексі створює мультиплікативний ефект, який передбачає пожвавлення суміжних і допоміжних видів економічної діяльності. Таким чином досягається загальноекономічне зростання.

Повертаючись до теми переговорного процесу щодо укладення Угоди про вільну торгівлю між Україною та Турецькою Республікою, слід відзначити, що це питання також має життєвий цикл. Як на мене, воно поступово підходить до критичної точки - можливої втрати його актуальності, що автоматично зумовлює втрату потенційних можливостей. Причому для обох сторін.

president.gov.ua

Відповідно, на сьогодні існує обмежена кількість сценаріїв подальшого розвитку переговорного процесу.

Перший - припинення переговорного процесу у зв'язку з відсутністю можливостей для досягнення компромісу з чутливих питань. Це буде відверто та об'єктивно. Принаймні з точки зору економії державних ресурсів на переговорний процес і внесення ясності у відповідні державні та приватні політики.

Другий - продовження переговорного процесу в існуючому форматі. Шлях сумнівний. Адже з огляду на майже 15-річну траєкторію триваючого переговорного процесу зрозуміло, що у звичайному форматі компроміс знайти важко і майже неможливо. Скоріш за все, цей варіант призведе або до зняття питання з поряду денного або підвісить його ще на довгі роки.

Третій - наскрізне перезавантаження переговорного процесу. Йдеться про пошук компромісу, зокрема, через прийняття відповідних політичних рішень.

Апріорі впевнений, що третій сценарій є найбільш перспективним. Адже потенціал для комплементарного та взаємовигідного економічного зростання безумовно існує. Питання лише у креативності, гнучкості та міцності політичної волі обох сторін.

Формування нової влади в Україні та оновлення переговорної команди в Туреччині може слугувати трампліном для перезавантаження підходів у переговорах щодо укладання двосторонньої угоди про вільну торгівлю. Відповідно, у разі прийняття низки економічно обґрунтованих політичних рішень цю угоду може бути укладено вже до кінця поточного року. Більш того, є потенціал введення її в дію з 1 січня 2020 р.

Проте цьому має передувати кропітка та напружена робота за багатьма напрямами. З метою досягнення компромісу та створення дійсно взаємовигідних передумов для розвитку промисловості й торгівлі обох сторін вбачаю за доцільне формувати подальші переговори на таких концептуальних засадах:

1. Залучення до переговорного процесу представників бізнесу обох країн для вироблення спільних позицій на горизонтальному рівні. Креативність і винахідливість підприємців може зумовити абсолютно нові підходи до лібералізації умов торгівлі в рамках угоди. Більш того, варто нагадати, що взагалі-то угода укладається передусім для активізації взаємовигідного бізнесу. Відповідно, і умови укладання мають вироблятися спільно з його представниками. Наприклад, започаткування спільного виробництва в Україні текстильної продукції з подальшим її експортом до Канади в рамках діючої ЗВТ між Україною та Канадою. Для Туреччини це може бути цілком аргументованою та вмотивованою пропозицією. Адже Канада, завдяки ЗВТ з ЄС, має доступ до ринку Туреччини. Тоді як на ринки Канади в рамках тієї самої ЗВТ можуть постачатися товари походженням лише з ЄС. І таких кейсів може бути дуже багато.

2. Посилити переговорні позиції обох сторін фінансово-економічними обґрунтуваннями, заснованими на сучасних автоматизованих системах моделювання та прогнозування. Так, з використанням агрегованих баз даних щодо виробництва, споживання, експорту, імпорту обох сторін сучасні методи економічного аналізу можуть ідентифікувати та обґрунтувати дуже цікаві нові можливості для взаємного доповнення економік. Відповідно, з'явиться нова аргументація щодо оптимальних умов лібералізації торгівлі.

3. Не вимагати неприйнятного - залишати винятки лише для найбільш чутливих тваринних позицій з обох сторін, використовуючи загальносвітову практику надання мінімального режиму доступу на рівні 3% внутрішнього споживання аналогічного продукту.

4. Стале зростання та диверсифікація двосторонньої торгівлі може відбуватися лише шляхом започаткування спільного виробництва. Виробництво складної високотехнологічної продукції для власних потреб і спільного експорту. Принципово важливим є досягнення домовленостей за ключовими позиціями щодо започаткування спільних виробництв саме у рамках переговорного процесу з укладання угоди про вільну торгівлю.

Тобто вбачається доцільним укладати угоду про вільну торгівлю одночасно з низкою інвестиційних проєктів. Такий механізм можна розглядати, з одного боку, як компенсатор (наприклад, виходячи з перманентної позиції турецької сторони щодо вилучення з режиму вільної торгівлі продукції сільгосппереробки, Україна в результаті укладання угоди у середньостроковій перспективі недоотримає близько 10 млрд дол.). З іншого боку, такий підхід може стати каталізатором торгівлі та промислового розвитку обох сторін, приміром, якщо Турецька Республіка інвестує 10 млрд дол. в економіку України.

За попередніми оцінками, найбільш перспективними напрямами для реалізації спільних проєктів можуть стати авіакосмічна галузь, суднобудування військового призначення, бронетехніка, розвиток транспортно-промислової інфраструктури в Україні. Найефективнішим механізмом реалізації спільних інвестиційних проєктів вбачається створення на території нашої країни мережі українсько-турецьких індустріальних парків.

Лише реалізація аналогічних підходів у рамках переговорного процесу щодо Угоди про вільну торгівлю між Україною та Турецькою Республікою зумовить можливість укласти її найближчим часом на взаємовигідних умовах. Що, в свою чергу, забезпечить можливість для сталого зростання двосторонньої торгівлі до 10 млрд дол. і більше на рік.

Для України це може стати чи не найбільш успішним кейсом лібералізації зовнішньої торгівлі, в результаті якого очікується зростання ВВП, диверсифікація структури зовнішньої торгівлі, розвиток промисловості тощо.

Втім, досягнення згаданих результатів потребує не лише повного перезавантаження української переговорної команди та її позицій щодо умов укладення угоди про вільну торгівлю з Туреччиною, а й комплексу заходів, про які я вже не одноразово писав, зокрема, у статті "Вал зерна і вал проблем" (див. DT.UA №27 від 13 липня 2019 р.).

А саме - ключовим і найбільш актуальним на сьогодні є запровадження податкових і митних стимулів для резидентів індустріальних парків, запровадження нового алгоритму приєднання до інженерних мереж (газ, вода, електроенергія), створення так званого банку розвитку з метою забезпечення ефективного управління державними та іншими фінансовими ресурсами для інвестування в акціонерний капітал або пільгове кредитування у рамках започаткування нового виробництва.