Узяти на буксир

Недавній візит до Москви президента Венесуели свідчить, що Росія за будь-яку ціну прагне врятувати Ніколаса Мадуро.

Кремль солідаризується з венесуельським диктатором, режим якого, як і РФ, перебуває під санкціями США.

Для Путіна важливо зберегти Мадуро як президента Венесуели, оскільки сьогодні він - основний союзник Росії в Латинській Америці. Але чи здатна буде сама Москва, обтяжена західними санкціями, витримати додаткове фінансове навантаження, взявши "на буксир" ще й недієздатну венесуельську економіку? Адже в такому разі політична доцільність заходить у велику суперечність із економічними реаліями обох країн.

Схоже, що Москва готова надати режимові Мадуро "інтернаціональну допомогу". І для того, щоб секретна путінська армія "влізла" ще й у Південну Америку, потрібно зовсім небагато. Досить лише президентові Венесуели Ніколасу Мадуро звернутися до Путіна з проханням допомогти, як свого часу сирійський диктатор Башар Асад. І можна не сумніватися, що Москва не відмовить і Мадуро.

У такому разі Сполученим Штатам доведеться в терміновому порядку організовувати блокаду з боку Атлантичного океану і Карибського моря венесуельського узбережжя, щоб не допустити масового перекидання військової техніки та "зелених чоловічків" до Венесуели. Що, своєю чергою, здатне спровокувати "карибську кризу-2". А, як стверджує венесуельський опозиційний рух "Великий національний альянс "Альтернатива" (GANA), Рауль Кастро порадив Мадуро спровокувати міжнародний конфлікт, аналогічний ракетній кризі на Кубі в 1962 р.

Можна сказати, що початком спецоперації Кремля у Венесуелі вже стало демонстративне перекидання 10 грудня до Каракаса двох російських стратегічних бомбардувальників Ту-160, які здатні нести ядерну зброю.

Якщо в часи колишнього американського президента Джорджа Буша-молодшого світові диктаторські режими визначалися, як "вісь зла", то тепер радник президента США з національної безпеки Джон Болтон назвав Венесуелу, Кубу й Нікарагуа "трійцею тиранії". Саме на цю "трійцю тиранії" Москва спирається сьогодні на латиноамериканському "задньому дворі" Сполучених Штатів.

Попри те, що "соціалізм" виявився провальним у всіх трьох країнах, а його ідеологічна складова вилилася в неприкриту тиранію, для Кремля саме такі союзники - найбільш бажані. Оскільки задля збереження свого режиму Мадуро готовий, замість імпорту їжі для населення, закуповувати в Росії зброю на мільярди доларів.

Москва ж торік допомогла Венесуелі уникнути дефолту і прийшла на допомогу Мадуро, підписавши угоду про реструктуризацію боргу. Оскільки після падіння цін на нафту й жорстких санкцій США боліваріанський режим перебував на межі банкрутства.

Але Путін нічого ні для кого не робить безплатно. Тому не можна виключати, згадавши заяви Росії у 2016 р про наміри створити військову базу на венесуельській території, що після візиту Мадуро до Москви це питання було остаточно узгоджене. Звісно, Куба ближче до Америки, з якою Кремль готовий зайти у протистояння. Але й Венесуела - зручне місце для зменшення підлітного часу російських ракет, базування флоту і відпочинку екіпажів.

Але військова присутність Росії у Венесуелі ніяк не може налякати Вашингтон. Навпаки, вона здатна лише посилити позиції тих сил у Пентагоні, які виступають за більш жорстку відповідь Кремлю на його агресивні дії на міжнародній арені. А також привернути увагу тих, хто приймає рішення у США, до процесу проникнення Росії в Латинську Америку і нове зближення РФ з Кубою, яке гальмує переосмислення кубинським політичним істеблішментом негативного комуністичного досвіду.

Москва вводить збереження Ніколаса Мадуро на посаді президента ледь не в ранг державної необхідності. Що цілком корелюється з планами Росії привласнити велику частину нафтових свердловин у Венесуелі. Адже це, як і збільшення її присутності на Кубі та Нікарагуа, дало б можливість пояснити часті переміщення її кораблів і атомних підводних човнів у Карибському морі між Кубою, Нікарагуа та Венесуелою.

Скидається на те, що Москва хоче кинути виклик Вашингтону не тільки у Східній Європі й на Близькому Сході, а й у Латинській Америці. Таким чином, російські інтереси у Венесуелі тісно переплітаються з новою "холодною війною", спровокованою РФ. А зважаючи на проникнення туди "Роснефти", можна говорити, що Кремль хоче створити турбулентність у цьому регіоні світу.

Коли ж поміркувати над питанням, які інтереси має Путін у західній півкулі, то можна дійти висновку, що тут російські інвестиції стали комерційно підпорядкованими глобальним геополітичним цілям. До того ж до намірів Москви входило не дати Венесуелі можливості змінити облудні ідеї "чавесизму" на усвідомлений вибір її народу піти шляхом західних демократій.

Росії вдалося закріпитися в найбільшій за запасами нафти країні Південної Америки і зберегти режим Мадуро, незважаючи на гуманітарну трагедію, посилену кризою управляння: корумпованим і некомпетентним урядом, відсутністю верховенства права, скомпрометованими суддями й арештами та ув'язненням сотень політичних опонентів.

Москва може грати у Венесуелі за мінімальну ціну. Ця країна Карибського басейну лежить досить далеко від Росії, щоб її населення мало бажання заглиблюватися в подробиці економічного та соціального хаосу у Венесуелі. Крім того, це дозволяє Росії відновити спільний проект із Кубою, з якої вона вийшла на початку 90-х років, після розпаду СРСР. Спільна робота над регіональними проектами могла б зміцнити довіру у відносинах та активізувати бажання Росії брати участь у кубинських проектах.

Втім, геополітична п'єса під назвою "Безкорислива дружба Росії і Венесуели" має свій непублічний бік. Уже давно Мадуро оплачує працю державних службовців та військових, фактично, за кредити російського уряду. І опозиційні законодавці у Венесуелі стверджують, що Росія поводиться більше як хижак, ніж як союзник.

Путін через "Роснефть" тримає Мадуро і його державну нафтову компанію PDVSA на короткому повідку. І коли венесуельський президент втратить владу, раптом виявиться, що кредити й позики, які йому так щедро давала Москва, видавалися під заставу венесуельських покладів нафти та газу, більшість яких опинилася у власності РФ.

Кремль, демонструючи солідарність із "жертвами" американських санкцій, обплутав Каракас павутиною фінансових зобов'язань, яких той ніколи не зможе виконати. Внаслідок чого відтермінований дефолт може вилитися в економічну катастрофу. А зрештою виявиться, що антиамериканізм здатний приносити Москві ще й великі фінансові дивіденди.