Уроки турецької

Відносини Туреччини і Європейського Союзу ніколи не були безхмарними. Угода про асоціацію, підписана в 1963 р., тільки 2005-го втілилася в початок переговорів про майбутнє членство.

Тоді, у далекі 60-ті, пріоритетними на порядку денному стояли міркування безпеки, в яких Туреччина - член НАТО, що контролює чорноморські протоки, відігравала одну з ключових ролей. Сьогодні до географії та безпеки додалася економіка, ну й, звісно, міграційна криза. Для України турецький досвід взаємодії з Євросоюзом завжди становив величезний інтерес. Двосторонній діалог із цих питань, як і співробітництво в рамках європейських інституцій, стали за останнє десятиліття обов'язковим елементом нашої зовнішньої політики. І недавні рішення про близький безвізовий режим між Туреччиною та ЄС, активізацію переговірного процесу про членство, досягнуті минулої неділі у Брюсселі, свідчать, що розмови про нездатність ЄС приймати нестандартні рішення і про "втому" політики розширення трохи перебільшені. Там, де є мотивація, втому як рукою знімає.

Європейський Союз - не благодійна організація, і, вибираючи конструкцію відносин із кожною окремою країною, в Брюсселі виходять насамперед з інтересів країн-членів. Як засвідчив досвід держав колишнього "східного блоку", охочі приєднатися до клубу повинні це враховувати і часто приймати непрості й непопулярні рішення на кшталт закриття атомних станцій або обмеження певних видів економічної діяльності. Але Туреччина виявилася міцним горішком. Зиґзаґоподібний рух уперед через політичні та економічні катаклізми стабілізувався у 2001 р. після низки сміливих економічних реформ і наступного приходу до влади однопартійного уряду Р.Ердогана. Відтоді критика діяльності Партії справедливості та розвитку з боку ЄС і міжнародних організацій у сфері прав людини поєднується з визнанням економічних заслуг та послідовної, коли уважно придивитися, зовнішньої політики Туреччини. Правляча партія виграла за ці 13 років усі вибори, забезпечила потрійне зростання ВВП, побудову найсучаснішої транспортної і промислової інфраструктури, відкриття близько 100 нових університетів та будівництво тисяч мечетей. Представники Туреччини увійшли в керівництво багатьох міжнародних організацій - політичних, спортивних, фінансових. Подобається це комусь чи ні, але сьогоднішня Туреччина, попри всю її суперечливість, має своє обличчя та свою позицію. І на цей факт змушені зважати навіть у Брюсселі.

Як показала криза навколо Сирії та недавні події, пов'язані зі збитим російським СУ-24, у Туреччини виявився достатній запас внутрішньополітичної міцності, щоб достойно долати перешкоди, які виникають упродовж останніх трьох років одна за одною. Багатомісячні спроби урезонити Башара аль-Асада ще до початку масових убивств мирних жителів військами дамаського режиму змінилися наполегливими спробами сформувати міжнародну коаліцію з протидії геноциду. Коли став очевидним провал політичного процесу навколо Сирії (маються на увазі спроби згуртувати помірковану опозицію, сформувати легітимний перехідний уряд і провести вибори, щоб усунути правлячу в Сирії кліку від влади), а в Суручі й Анкарі прогриміли організовані терористами ІДІЛ вибухи, Туреччина стала одним із активних членів антитерористичної коаліції. І якщо хтось думає, що приймати такі радикальні рішення в умовах проведення подвійних загальних виборів, української кризи (яка, цілком очевидно, не могла не торкнутися й Туреччини) і небувалого напливу мігрантів з Сирії та Іраку в Європу легко й просто, то це зовсім не так. Тільки на утримання 2,5 млн сирійських та іракських біженців у південно-східних провінціях Туреччини витрачено понад 8 млрд дол. Потоки мігрантів через турецьку територію в Болгарію і Грецію призвели до додаткової напруженості з ЄС. Ну, а втручання Росії в сирійський конфлікт на тлі активізації курдських терористичних формувань у самій Туреччині загострило ситуацію до точки кипіння. Відтак - збитий СУ-24, різке охолодження російсько-турецьких відносин, що доходить з боку Кремля до кваліфікації націонал-шовінізму, і перший за останні 11 (!) років саміт Туреччина-ЄС, який відбувся 29 листопада в Брюсселі.

Як казав В.Черчилль, песиміст бачить труднощі в кожній можливості, а оптиміст - можливості в кожній трудності. Туреччина терпляче чекала два роки, доки труднощі перетворяться на можливості, і ось результат: досягнуто домовленостей про виділення з боку ЄС 3 млрд євро на надання допомоги сирійським біженцям у Туреччині, активізацію переговорного процесу шляхом відкриття нових переговорних глав (уже 14 грудня відкриють переговорну главу 17 - економіка та монетарна політика, на черзі - енергетика), перспективи безвізового режиму з осені 2016 р. і саміти Туреччина-ЄС двічі на рік. Недаремно прем'єр-міністр Туреччини А.Давутоглу назвав домовленості від 29 листопада "історичними". "Гучне і відкрите послання з Анкари", як його назвав лідер правлячої партії, пролунало просто й недвозначно: "Ми є європейською спільнотою. Доля континенту - наша спільна доля". Досить важливо, що одним із основних локомотивів з боку ЄС у контексті прийняття сміливих рішень була канцлер Німеччини А.Меркель. Президент Європейської ради Д.Туск назвав Туреччину "ключовим партнером", а президент Єврокомісії Ж.-К.Юнкер заявив про реальні перспективи її членства. Україні, яка веде свій непростий діалог із ЄС, важливо розуміти, що це: принципова зміна позиції ЄС у багатьох важливих для нас питаннях, таких як безвізовий режим, - чи просто ситуативне вирішення міграційної проблеми?

Безумовно, безглуздо заперечувати, що безпосереднім поштовхом до поступок із боку ЄС став наплив близькосхідних біженців та колосальна роль Туреччини у стримуванні нових хвиль міграції, цілком імовірних після вступу в сирійську війну Росії, чия авіація невтомно бомбардує мирні міста північної частини Сирії. Але жодне з прийнятих у Брюсселі рішень не є "подарунком" - усі вони обумовлені конкретними зобов'язаннями з боку Туреччини. Так, фінансова допомога ЄС буде спрямована виключно на вирішення проблем біженців. Її мета - забезпечення хоча б мінімальних стандартів соціального захисту мігрантів, які перебувають на території Туреччини. Лібералізація візового режиму стане можливою тільки після набрання чинності у червні 2016 р. угодою про реадмісію, яка лежить на столі переговорів уже кілька років. На початку 2016-го мають відбутися важливі заходи в рамках діалогів високого рівня в галузі економіки та енергетики. Також у спільних заявах підкреслювалася важливість вирішення наболілої кіпрської проблеми та ще кілька умов, включених у двосторонню "дорожню карту". Верховний представник ЄС із питань міжнародних справ та політики безпеки Ф.Могеріні закликала Туреччину відновити мирний курдський процес з урахуванням того, що напередодні саміту в Діярбакирі - адміністративному центрі однойменної турецької провінції, населеної переважно курдами, було вбито відомого курдського адвоката і правозахисника Т.Єльчі.

Турецькі експерти й оглядачі зустріли новини з Брюсселя зі стриманим оптимізмом. Безумовно, відзначається небувалий прогрес у відносинах Туреччини та ЄС, але гучні заяви звучали й раніше. Обидві сторони розуміють, що зробити доведеться чимало, а нинішня активізація контактів є, швидше, ситуативною. Очевидно, що ЄС готовий іти назустріч Туреччині тільки в обмін на повноцінну співпрацю у стримуванні мігрантів. При цьому навіть місцеві єврооптимісти не перестають критикувати ЄС за "надто запізнілі" кроки назустріч Туреччині і певні "подвійні стандарти", хоча й визнають, що практичні рішення у сфері міграційної кризи було прийнято в небувало стислі терміни. Чи стануть проривні рішення останнього саміту частиною стійкого двостороннього діалогу - залежить від обох сторін. У звітах Європейського Союзу не перестає звучати критика на адресу влади Туреччини за порушення у сфері прав людини та свободи слова, і ЄС, безумовно, не має наміру знижувати стандарти в цих питаннях, тож до повного взаєморозуміння ще далеко. Тим часом європейські оглядачі відзначають, що вже в понеділок Туреччина затримала 1300 мігрантів, які хочуть потрапити в Грецію, однак, на їхню думку, це крапля в морі, порівняно з потенційним "міграційним цунамі" числом 600–
700 тис. чол. Показова у "критичному" контексті заява прем'єр-міністра Бельгії, який після саміту сказав, що Бельгія поки що не готова внести свою лепту в обіцяний тримільярдний "міграційний" пакет, Туреччина "досі ще далека від членства", і "дуже багато ще треба зробити", а сирійським біженцям слід надати доступ на турецький ринок праці. Аналогічні думки висловлювали й інші високопоставлені чиновники ЄС. І в цьому полягають головні уроки для України: підтримка з боку ЄС дорого коштує. Хоч би якою важливою наша країна була для Європейського Союзу, домовленості та взяті на себе зобов'язання треба виконувати. У контексті відносин із ЄС ми також мусимо враховувати і набрання чинності з 1 січня 2016 р. Угодою про вільну торгівлю (переговори з Туреччиною з цього приводу ведуться вже кілька років), і намір Туреччини переглянути режим власного Митного союзу з ЄС, який Анкару більше не влаштовує. Якщо відносини Анкари і Брюсселя розвиватимуться по висхідній, від цього виграють усі, а тісні зв'язки України й Туреччини сприятимуть поглибленню і нашої співпраці з ЄС. Зрозуміло, не можна скидати з рахунків можливу активізацію контрдій РФ, для якої евроінтеграційні успіхи України, а відтепер - і Туреччини, є надзвичайно сильним подразником і прямим доказом власного політичного банкрутства. Важливо, щоб це чітко розуміли і в Брюсселі, і тоді не можна виключати, що нові сміливі рішення перейдуть із розряду ситуативних у категорію перманентних.