Україна після війни. Наближається час, щоб зробити все правильно

Наприкінці третього року війни цілком природна ненависть до фашистського режиму Путіна і огида, яку викликає згода населення Росії на вбивство українців, заважають мислити раціонально. Між тим, припинення бойових дій раніше чи пізніше відбудеться, і нам потрібно хоча б у загальних рисах уявляти, з ким і з чим ми матимемо справу на наступному етапі нашої історії.

По-перше, варто усвідомити, що Росія у її нинішньому вигляді ні за яких умов не матиме позитивної перспективи. Країна, яка живе під гаслом «є Путін — є Росія, немає Путіна — немає Росії», приречена залишатися тим, чим вона є, — бензоколонкою з ядерною зброєю. Обрати собі в лідери плюгавого закомплексованого агента КДБ могли тільки люди, які не хочуть ніякої іншої долі, крім ярма. Історія, без сумніву, винесе свій вирок якщо не цьому, то наступному поколінню «великоросів». Варто пригадати слова одного з них, «демократа» Миколи Чернишевського, сказані півтора століття тому: «Жалюгідна нація, нація рабів, зверху донизу — всі раби». Нічого з того часу не змінилося. Віднині їх національна гордість називається «орєшнік».

EPA-EFE/MAXIM SHIPENKOV

По-друге, у світі існують лише дві країни, які дійсно є євразійськими, — це Туреччина і Росія. Елементарні міркування з точки зору геополітики дозволяють дійти висновку, що такі країни просто не можуть рухатись вперед на шляху цивілізаційної еволюції, якщо міцно не стоятимуть на двох «ногах» через співпрацю як з Європою, так і з Азією. Саме тому Туреччина має митну угоду з ЄС і ніколи не вийде з НАТО, при тому активно просуваючи єдність Османського світу і вибудовуючи ефективні відносини з країнами Сходу. Агресією проти України, неймовірною, нелюдською жорстокістю по відношенню до цивільних, кількістю військових злочинів, скоєних не тільки проти військових, а й проти дітей, жінок, людей похилого віку, Росія відрізала собі шлях у Європу, якщо не назавжди, то на дуже тривалу перспективу. Це жорстока азійська культура, яка не еволюціонувала з часів татаро-монголів, а просто маскувалася за французькою мовою, палацами Растреллі і шлюбами з принцесами Німеччини. Стратегічність відносин з Китаєм ще можна пояснити, але з Північною Кореєю — нічим, крім тотальної деградації, не пояснюється.

По-третє, питання «духовної величі» Росії зняте навічно. Ніякого «Третього Риму» не буде, й неможливо уявити, що колись патріарха московського, який благословив вбивство цілого православного народу, запросять на Вселенський собор і будуть згадувати у молитвах. Втрата українських приходів, відрив від історії хрещення Русі, яку вони намагалися вкрасти і приписати собі, перетворює московських попів на сектантів. Історична легітимність є тим фундаментом, на якому будується духовність. Нація, яка обміняла духовність на жагу до імперської величі, буде гнити зсередини, поки не розчиніться у тому гної.

Годжес вважає, що Росія не зможе воювати після 2025-го

Досить слабким місцем з точки зору майбутньої якщо не деградації, то стагнації Росії залишається жадібність і недалекоглядність деяких західних еліт, які на певному етапі будуть готові примиритися з фашистським минулим Росії в обмін на доступ до корисних копалин. Водночас не варто розраховувати на передання ними Росії технологій чи інвестиції у створення високотехнологічних підприємств. І не тому, що Росія заплямувала себе Бучею, Ірпенем і Маріуполем, а тому, що з іншого боку Євразії її споживатиме Китай. Передання технологій Росії означатиме доступ до них Китаю, що, скоріше за все, не входитиме у плани навіть проросійських політиків Заходу. Не варто також розраховувати, що самі по собі процедури демократії у політиці або капіталістичні відносини в економіці здатні трансформувати азійську імперію у щось дієздатне. Імперське мислення, як свідчить досвід, зокрема деяких країн Європи, що давно перестали бути імперіями або їхніми частинами, не втрачається із зникненням історичних умов існування імперій.

Немає жодних підстав вважати, що політика «хохляндизації» України, яку Росія проводить більше чотирьох століть, зміниться без кардинальної трансформації самої Росії. Раніше вона знищувала українців у Батурині, Запорозькій Січі, Сандармоху, тепер — у Харкові, Одесі й Бахмуті. Змінювалися форми облаштування колишнього улусу Джучі, його кордони і назви, але ставлення до України і українців залишалося незмінним. Московське царство—Російська імперія—СРСР—РФ однаково прагнули перетворити українців на рабів, але всі їхні спроби виявилися марними. Ми є і ми вільні.

Для того, щоб жити з таким сусідом, нам варто переглянути власне бачення своєї держави. На відміну від Росії, яка є типово «горизонтальною» країною, тобто географічно європейсько-азійською, Україна є «вертикальною» — по вісі «з варягів у греки». З часів становлення Київської Русі українці перейняли принципи державного урядування і організації військової потуги у скандинавів, духовність і писемність — у греків і болгар. Балто-Чорноморська дуга (і її узагальнення у вигляді ініціативи Триморʼя) є абсолютно природним для України середовищем існування. Те, що протягом історії ми переймали серед інших османські традиції, і то сварилися, то мирилися з західними сусідами, не змінює цивілізаційного вибору бути частиною вісі Північ—Південь, радше, ніж Захід—Схід. Країни Балтії і Скандинавії невипадково є нашими найбільшими союзниками, вони відчувають історичну єдність, хоча й, можливо, підсвідомо. Це стосується і Великої Британії, яка значною мірою формувалася під впливом скандинавських культур. Загроза безпеці, яка йде від агресивної Росії, тільки підживлює відчуття спільної долі, яка має коріння у спільному минулому.

Росії знадобляться десятиліття, щоб повернути те, що вона втратила через прагнення Путіна до імперії та слави — The Hill

Досвід відносин АСЕАН і КНР дає добрий приклад того, як колективні зусилля відносно невеликих порівняно з великим сусідом країн дозволяють ефективно протистояти його експансіоністським крокам. Щоправда, Китай — старовинна цивілізація, яка, попри всю критику і помилки, має власну філософію і бачення світоустрою. Росія не має нічого, крім імперського фашизму і презирства до інших культур.

«Вертикальне» бачення України позбавляє її жахливої долі бути країною фронтиру, лежати на лінії розколу між Європою і Великим степом, і йдеться насамперед не про географію, а про ментальне сприйняття власної ідентичності. Звичайно, таке бачення формується через освіту і культурні проєкти, які мають прийти на зміну тим наративам, які були нав’язані нам російською-радянською-комуністичною владою.

Крім того, історикам з неупередженим поглядом на світ варто написати і видати справжню історію Росії, яка має нарешті відкрити очі як населенню «далекого Заходу», так і країнам «глобального Півдня» з постімперським синдромом, які заплутались у тому, хто був і залишається агресивною імперією, а хто намагається позбутися її «братських» обіймів. Достатньо перечитати вигадки Самуеля Хантінгтона про зіткнення цивілізацій (як мінімум тотально помилковими в частині Росії і України) або подискутувати з індійською професурою, щоб зрозуміти, наскільки далеко просунулась Москва у трансформації минулого на свою користь. Хто, як не ми, має це виправити?

Щоб жити поряд з таким сусідом, Україна має бути сильною. Відновлення військово-промислового комплексу у найбільш технологічних і важливих для сучасних війн галузях матиме першочергове значення. Але ще важливішою ціллю має стати перетворення на «незамінну націю». Свого часу саме такими словами Мадлен Олбрайт характеризувала США. Вона сказала: «Ми — незамінна нація. Ми стоїмо високо і бачимо майбутнє краще, ніж інші». Переваги України — в унікальній комбінації якості людських ресурсів і аграрних земель, різноманіття та обсягів важливих корисних копалин, зручного логістичного розташування — є фундаментом для того, щоб стати «незамінною нацією». Але ми маємо ще навчитись бачити майбутнє краще, ніж інші, і не тільки бачити, а й будувати краще майбутнє. Усі рецепти давно відомі, не ми перші постаємо з попелу війни. Питання у суспільній волі зробити нарешті все правильно.

Обстрілом у ранок Різдва Путін показав, що хоче не миру, а знищення України — МЗС Нідерландів

Ніколи не міг подумати, що цитуватиму Володимира Ульянова. Мене виправдовує лише те, що він написав статтю «Про національну гордість великоросів» у 1914 році, ще до того, як знищити мільйони людей, зокрема в Україні, і за це бути похованим на Красній площі. У цій статті він дає таку характеристику народу Росії (мовою оригіналу): «Никто не повинен в том, если он родился рабом; но раб, который не только чуждается стремлений к своей свободе, но оправдывает и прикрашивает свое рабство (например, называет удушение Польши, Украины и т.д. «защитой отечества» великороссов), такой раб есть вызывающий законное чувство негодования, презрения и омерзения холуй и хам».

Latvijas vatņiki

Для того, щоб убезпечити цивілізацію від цього «холуя і хама», який нікуди не подівся, НАТО має не просто негайно запросити Україну до членства, а й надати їй всі необхідні інструменти для створення надійного щита проти «кола зла» на своєму східному кордоні, включаючи найсучасніші комплекси протиракетної і протиповітряної оборони.

Переконати наших партнерів з «далекого Заходу», що ми для них — «незамінна нація», буде дуже важко й потребуватиме часу і зусиль. У співдружності з «варягами» і «греками» досягти мети буде легше. Нам потрібна не ситуаційна більшість, яка формується кожен раз, коли виникає потреба, а стабільне коло надійних друзів, які усвідомлюватимуть фундаментальну необхідність підтримувати Україну. Колу зла «Росія+» ми маємо протиставити коло добра «Україна+», в основі якого чітке розуміння екзистенційної загрози, яку несе імперська фашистська Росія цивілізованим країнам світу, а серед них у першу чергу — Скандинавським і Балто-Чорноморським. Навіть якщо сьогодні подібні кроки декому можуть здатися дещо утопічними, їх варто розглянути разом з іншими моделями співіснування з психічно нездоровим сусідом. Час, щоб обрати найкращу модель, наближається. Головне — не помилитися, бо, здається, всі можливі шанси на помилки ми вже вичерпали.