Умовно-дострокове поздоровлення

Заголовок цього матеріалу підказала мені відома телеведуча Світлана Сорокіна під час ефіру програми «Основний інстинкт» на ГРТ. Два поздоровлення, направлені Володимиром Путіним Віктору Януковичу — одне до оголошення результатів виборів президента країни, інше після того, як ці результати було оголошено ЦВК із заявою про те, що ніхто не може говорити про результати, поки вони не оголошені — викликає, як бачимо, здивування не лише в Україні. При цьому одне з поздоровлень родом із Бразилії, заява з накатом на ОБСЄ — із Португалії, друге поздоровлення з’явилося по дорозі в Гаагу, а в самій столиці Нідерландів президент Росії вступив у пряму дискусію з представниками ЄС щодо втручання в українські вибори. Причому в дискусію, явно підготовлену: російський журналіст — а російські журналісти не ставлять своєму президенту випадкових запитань — поцікавився причинами пасивності Росії в українських справах. Тож ми ще маємо шанс побачити, що таке активна російська виборча кампанія...

Навіщо Володимиру Путіну знадобилося вітати Віктора Януковича в день, коли ні за якими юридичними канонами прем’єр-міністр України не міг вважатися її президентом — зрозуміти нескладно. Адже в усіх своїх діях в Україні в останні місяці Путін виступає не стільки як президент сусідньої держави, скільки як персонаж передвиборної кампанії. Можна, звісно, стверджувати, що Путін просто приїжджав на святкування ювілею визволення України і просто так давав інтерв’ю всім українським телеканалам відразу — але ніхто навіть у Росії не приховував, навіщо він туди, власне, їде. Поздоровлення Януковичу — частина цієї кампанії й одночасно важливий елемент підтримки: таким чином Кремль демонструє, на яку владу в Україні він збирається орієнтуватися. Показово, що ні про які посередницькі пропозиції з Москви і мови немає — свої послуги запропонували керівники, здавалося б, значно менш близьких до України країн, а глава найбільш братньої держави знай собі вітає Віктора Януковича і відбиває атаки Заходу.

Тепер необхідно відповісти на запитання: чому Володимир Путін на все це погодився — виступити в ролі учасника виборчої кампанії, двічі привітати Віктора Януковича (не виключаю, що привітає по можливості й утретє) і піти на прямий конфлікт зі Сполученими Штатами та Європейським Союзом з приводу України. Можна, звісно, пошукати якісь економічні резони, поговорити про те, що готовий був віддати Янукович і що не був готовий віддати Ющенко, розказати про міфи, у які вірять у Кремлі, і про хитрих політтехнологів, які ці міфи створюють. Але є значно важливіша причина зацікавленості Росії в саме такому результаті українських виборів, котрий підтримали два путінські поздоровлення. Ця причина — непохитність пострадянської виборчої системи.

Система ця проста: діючий президент обирається главою держави на максимально можливу кількість строків, а коли виявляється, що строків більше немає — або проводить референдум з їхнього збільшення, як Лукашенко чи центральноазіатські керівники, або призначає собі наступника, як Єльцин. Звісно, в цій системі завжди були свої винятки, але тільки на першому етапі її становлення, коли пострадянська еліта позбавлялася від випадкових постатей, на кшталт Леоніда Кравчука, Мірчи Снєгура, Абульфаза Ельчибея чи трохи пізніше — Левона Тер-Петросяна. Всі ці люди, настільки різні — від секретарів ЦК до дисидентів — дратували своїх колег тим, що явно не тягли на батьків, вірніше, на «тат» народів і дозволяли собі хоча б зрідка мислити не лише номенклатурно-клановими інтересами. Зате з їхніми наступниками було все гаразд. Ну, майже все — Петру Лучинський не зміг протистояти перетворенню Молдови на парламентську республіку, хоча треба визнати, що політична ситуація в Молдові ніколи не була в центрі уваги Росії. Зате Гейдар Алієв зміг призначити свого сина наступником уже на смертному одрі, показавши тим самим, чим відрізняється член радянського політбюро від Ясіра Арафата... Згадаймо, до речі, що в Азербайджані опозиційний кандидат на виборах президента країни теж звинувачував владу у всіляких порушеннях — і ці обвинувачення, підтримані міжнародними спостерігачами, були заперечені спостерігачами від СНД і з роздратуванням сприйняті в Москві. Хоча назвати відносини Кремля із сім’єю Алієвих безхмарними, особливо в період Гейдара Алієва, було б не зовсім правильно. Але річ не в якості відносин, а в процедурі передачі влади.

Про те, що Кремль підтримає «будь-якого кандидата, якого назве Леонід Данилович», спостерігачам було відомо ще тоді, коли про існування в українській політиці Віктора Януковича знали хіба що фахівці з донецького угруповання. Власне, з діями із підтримання кандидата від влади дещо затрималися саме тому, що не були впевнені в тому, що він — саме той кандидат, що через місяць-два Леонід Данилович не витягне з колоди когось ще. А коли переконалися, що більше нікого не буде — провели відповідні наради й довели до відома всіх: підтримуємо Януковича. Звісно, оскільки роботу з розкручування проекту «Янукович» доручили одному з кремлівських угруповань, а інше (інші) розраховували послабити його вплив шляхом провалу проекту, люди, котрі співчували Ющенку, у російській владі теж існували. Але вони ніколи не прагнули себе афішувати, бо загальну лінію було задано і втілював її в життя президент Росії. Саме тому поразку Віктора Януковича в Росії сприйматимуть як крах пострадянської системи відтворення влади і як особисту поразку Володимира Путіна, що значно послаблює його позиції. Саме тому в ніч виборів мені телефонували з Москви люди, котрі ніколи не цікавилися Україною, зі словами «як там Ющенко? Виграє? Дай Боже, отримаємо ще одну Абхазію?».

Ситуація з підтримкою одного з кандидатів на виборах президента України, дійсно, дуже скидається на ситуацію з підтримкою одного з кандидатів на виборах президента Абхазії, із тією лише різницею, що абхазька ще більш карикатурна і від того більш опукла. Адже абхазький Ющенко — Сергій Багапш — уже точно ніяк не міг бути запідозрений у симпатіях до Заходу, — який там в Абхазії Захід, — і всіляко демонстрував свою любов до Росії. Рауль Хаджимба, котрий, як стверджують, узагалі не сподобався Володимиру Путіну, був підтриманий тільки тому, що «його назвав Ардзінба» — і все. Можна, звісно, не вірити в те, що ця прямолінійність у вирішенні делікатних проблем стала суттю російської зовнішньої політики в «ближньому зарубіжжі», але факти — уперта річ.

Попри те, що перемогу Багапша визнано вже всіма структурами влади в Абхазії, крім не бажаючого залишати свій пост президента Ардзінби, а надісланий із Москви прем’єр не здійснює управління республікою, у Москві ніхто не збирається рахуватися з виниклою ситуацією. У Росії готуються до блокади кордонів непокірливої, хоч і чужої (!) автономії, припинення виплат пенсій абхазам і зведення нанівець доходів від туризму і продажу мандаринів. Втім — ніхто — це сильно сказано. Змінити думку глави держави щодо Абхазії намагалися більш ніж високопоставлені чиновники, але отримали у відповідь просте роз’яснення: «Рішення стосовно Хаджимби прийнято».

Рішення стосовно Януковича теж прийнято. Для України це означає прості речі: не варто тішитися ілюзіями, що Росія змириться. Для Путіна і всієї пострадянської еліти (окрім російського президента, прем’єра привітали керівники країн Центральної Азії та примкнувший до них Лукашенко) українські вибори — питання їхнього власного особистого, кланового і класового майбутнього. Можна як завгодно доводити у високих кабінетах, що в українській опозиції не дисиденти, а суцільно люди з досвідом роботи при владі, але те, що саме ці люди — Апарат — вивели «незрозуміло кого» на майдан — перетворює їх не просто на ворогів, а ще й на зрадників «спільної справи». Коли хто бачив, як ходили жовна на вилицях російського президента у Гаазі, коли він вимовляв слова «штаб пана Ющенка» — і при цьому уявляє собі обійми друга Володимира і друга Віктора — той дуже помиляється щодо характеру пана Путіна.

Тому у разі, якщо опозиція легітимно прийде до влади, слід очікувати серйозного охолодження двосторонніх відношень, хоч би які кроки робила нова влада. Тому що головним завданням Росії стане неуспіх цієї влади — точно так само, як небажання успіху легітимно, але всупереч схемі приведеного до влади Михайла Саакашвілі стало головним завданням Росії в Грузії. У Росії в будь-якому разі вважатимуть, що перемогу здобули антиросійські, популістські сили, діалог перейде на рівень заяв МЗС про дискримінацію російської мови і населення, витрачатимуть гроші на підтримку ущемленого націоналістами населення східних регіонів країни і Криму, словом — про Саакашвілі забудуть, як 1991 року після оголошення української незалежності відразу забули про Гамсахурдіа. Зате готуватимуться до наших парламентських виборів, на котрих «конструктивні» сили, звісно ж, повинні будуть завдати «націоналізму» рішучого удару і домогтися створення народного уряду, орієнтованого на дружбу з братньою країною. Операція «крах Ющенка» у цьому разі повинна буде завершитися ще до закінчення другого строку Володимира Путіна, бо інакше питання про продовження строків чи наступника може виявитися вже не таким просто вирішуваним. Але це — ще не найбільш неприємне в сформованій ситуації. Найнеприємніше, що у разі нелегітимного — із російської точки зору — приходу опозиції до влади мова йтиме вже не про крах Ющенка, а про крах України.

Бо в цьому разі Україна перетворюється на прекрасний полігон, прекрасну картину для російського телебачення. Вже зараз, дивлячись на демонстрації в Києві, багато хто в Росії вражається, яке стабільне спокійне життя забезпечив тут Володимир Володимирович. Що там Беслан, — он що у людей коїться. А тепер уявімо собі продовження: «тварюки-націоналюки» на американські гроші (сьогодні як раз показували виплату грошей, зняту прихованою камерою в Українському домі) захопили владу в країні, звісно ж, регіони, які не бажають змиритися з цим знущанням, ніколи не підкоряться «тварюкам» і їхньому одруженому на американці лідеру — до речі, американці й самі зацікавлені в дезінтегрованості України, вони все це влаштували, щоб не було ЄЕП, щоб не було інтеграції, щоб ми зрозуміли, хто хазяїн у нашому загальному домі... Але ми повинні захистити наших братів, ми мусимо захистити законний уряд України, змушені тимчасово виїхати... тут і придумувати нічого не потрібно, все придумав за нас Володимир Ілліч, тож — до міста Харкова, до міста Харкова... Чи все ж таки у Донецьк?

Це, звісно, страшилка сильніша від «Витязя» у дворі Леоніда Кучми, але я поставився б до неї з більшим інтересом, аніж до «Витязя». Ми повинні точно розуміти: після приходу до влади Михайла Саакашвілі лише збереження територіальної дезінтегрованості Грузії на досить тривалий строк може переконати населення цієї країни — і особливо самої Росії — що революції можуть призвести лише до горя, а їхні лідери дають нездійсненні обіцянки. І точно так само у разі невизнаного Росією приходу до влади опозиції в Україні лише забезпечення територіальної дезінтегрованості нашої країни аж до зміни режиму (а, може, і на значно довший строк) доведе російському електорату, чим насправді обертається для дітей неузгоджений із «татом» прихід до влади. Іншого політичного — і історичного — вибору у сучасної російської влади просто не буде.