УКРАЇНСЬКИЙ ЗНАК У ЛІВАНІ

Днями завершилася чергова ротація 3-го окремого інженерного батальйону Збройних сил України, який входить до складу тимчасових сил ООН у Лівані (UNIFIL). Додому повернулися живими та здоровими 187 солдатів і офіцерів, котрі протягом року звільняли ліванську землю від смертоносних «подарунків» війни. Командував батальйоном полковник Андрій Михайлович ЗНАК.

Монетка на щастя

Проводи були урочистими й недовгими. Духовий оркестр. Напутнє слово командуючого Сухопутними військами. Проходження урочистим маршем. Трохи сліз. Наші хлопці виглядають браво й упевнено. Міцна засмага на обличчях — результат тривалих тренувань на полігоні. Із завзяттям, притаманним простим українцям, вантажать у багажний відсік літака свої величезні сумки.

Усе злітне поле навколо літака рясно всіяне грошима, переважають монети по 50 і 25 копійок. Не розмінюються на дрібниці. Добре знають, на що йдуть. Це на щастя, аби повернутися!

Переліт Київ—Бейрут займає дві з половиною години. Летимо на старенькому, бувалому ТУ-154. Відразу після злету симпатичні люб’язні стюардеси пропонують напої, а потім подають їжу — повноцінний гарячий обід, анітрохи не гірший, ніж у закордонних «Боїнгах». Чемно, на «ви», звертаються до кожного солдата. Міцні статурні хлопці спочатку соромляться, але їм це явно подобається. Їх шанують. Так для них розпочинається «закордон».

Мені відразу пригадалися перші перельоти наших військових для участі в миротворчих операціях на початку 90-х. Тоді йшла війна в Боснії. Вантажні ІЛ-76, переповнені технікою й людьми, горілка без закуски відразу після злету та зручності у вигляді старенького цинкового відра в кінці літака. Очевидно, у нашому військовому відомстві все-таки щось змінюється на краще.

Укрінжбат проти «стійких безмовних солдатів»

Бейрут зустрічає сорокаградусною спекою й нескінченним сліпучим сонцем. Риси суперсучасного міста сміливо перемішані з патріархальною азіатською архітектурою. Тут закінчується європейська цивілізація й розпочинається Схід. Слідів громадянської війни майже не видно. Країна переживає велетенський будівельний бум. На основних автомагістралях, особливо на тих, які ведуть на південь, до ізраїльського кордону, — блокпости ліванської армії. На стовпах уздовж усіх доріг висять великі строкаті портрети мусульманських духовних лідерів, а також шахідів, котрі загинули в боротьбі з ізраїльтянами: у Лівані шанують здійснення подвигів в ім’я Аллаха.

Відразу після приїзду до базового табору в містечку Ель-Аззіє новоприбулі українські сапери передусім перевдяглися в спеціальну для спекотних країн форму — камуфляжний костюм, куди входять куртка з коротким рукавом, шорти й панама. Видовище не піддається описанню — густо засмаглі на українських полігонах руки й обличчя, а з-під шортів — молочно-білі ноги! Створювалося враження, що верхня й нижня частини тулуба належать різним людям.

У Лівані традиційно добре ставляться до українців, точніше, до колишніх радянських. Багато ліванців, котрі здобули освіту в СРСР, повернулися додому з дружинами. За місцевими законами громадянином країни може стати лише жінка, із якою взяв шлюб ліванець, а іноземець-чоловік, оженившись на ліванці, на отримання громадянства розраховувати не може. Ось така гендерна нерівність! Тому донедавна Ліван, зміцнюючи свій генофонд, вітав появу в країні лише жінок-іноземок.

Протягом останніх трьох років із прибуттям у країну українських миротворців ситуація почала помітно змінюватися. За цей час українські сапери очистили майже 400 тисяч квадратних метрів території, знешкодивши при цьому понад три тисячі вибухонебезпечних предметів. Для порівняння, за попередні 22 роки роботи миротворчих контингентів у цій країні було знищено лише 56 смертоносних знахідок. Крім того, українські сапери зібрали, опрацювали й систематизували дані про 1010 мінних полів уздовж лівано-ізраїльського кордону.

Українські сапери в Лівані надають місцевому населенню й гуманітарну допомогу. Лише протягом одного року по медичну допомогу до українців звернулися 2,5 тисячі ліванців, 102 із них було зроблено операції різного ступеня складності. Часто до військових медиків привозять покалічених дітей. Якось у медсанчастину доставили ліванську дівчинку зі страшними опіками. «Понад 40% тіла було обпалено, — розповідає начмед батальйону майор Олег Матвійчук, — при таких ушкодженнях люди, як правило, не виживають навіть у спеціалізованих опікових центрах». Дівчинку вдалося врятувати.

Робочий день сапера розпочинається о шостій ранку. Уже на дев’яту температура в тіні досягає сорока градусів. Місцевість гірська, поруч море. Вологість — до 90%. Плюс найвища напруга й ризик. Один помилковий рух може виявитися останнім. Через кожну годину роботи — перерва на 15—20 хвилин. Трудяться до обіду. За день сапер «обробляє» до 7 квадратних метрів території.

Українські бійці — хлопці досвідчені. Середній вік — 30—35 років. Близько 30% із них у Лівані не вперше. Старшина Віктор Усович із Волині в батальйоні побував тричі. На його рахунку сотні перемог над «стійкими безмовними солдатами». На найскладніші й найнебезпечніші завдання відправляли, як правило, саме його.

Мінні поля на території Лівану таять у собі велику небезпеку. Практично всі вони розташовані в гірській місцевості, серед каміння та буйної рослинності, що утруднює використання спеціальної техніки. Більшість мін пролежали в землі понад 20 років, серед них часто зустрічаються міни-пастки. Управлятися з такими «сюрпризами» нашим військовим допомагає досвід, набутий в Афганістані й на Балканах.

Приміром, високо в горах, поруч з ізраїльським кордоном сапери знайшли мінне поле, оснащене протитанковими мінами М15 американського виробництва. Для місцевих умов — справа цілком звична. Зняли перший ряд мін, але при ретельному огляді з’ясували: на цьому ж місці, на глибині майже 30 см установлено ще один смертоносний ланцюжок французьких мін АС47. У конструкції таких «крихіточок» немає жодної металевої частини, що надзвичайно утруднює їхнє виявлення.

На мінному полі сапер розраховує лише на самого себе й на Господа Бога. Оснащення просте — щуп і міношукач. Засоби захисту — сталева каска вагою близько 2 кг і пудовий бронежилет. Звичайне спорядження для солдата-піхотинця саперу не цілком підходить: «бронік» і каска можуть захистити солдата від горизонтального осколково-кульового ураження, але не від вибуху міни, яка знаходиться в землі...

Крім українських саперів, розмінуванням у Лівані займаються дві приватні англійські фірми, котрі виграли тендер. Оплачує роботи уряд Саудівської Аравії. Лише перший транш фінансування дорівнював 50 млн. доларів. Англійці залучають як саперів вихідців із Мозамбіку й Зімбабве. Вони невибагливі, слухняні й невимогливі. Та й економічно це вигідніше.

Оснащення іноземців істотно відрізняється від нашого. Обличчя сапера прикриває прозорий щиток, під ним — пластикові окуляри. Ківларовий фартух до землі, спеціальні наколінники й рукавички. Загальна вага спорядження — до 3 кг. Витримує розрив міни чи гранати на відстані менше метра. За рік протимінних робіт в англійців було вісім підривів, усі сапери живі, один одержав поранення середньої важкості. Вартість такого захисного комплекту — близько 250 доларів, їхнім виробництвом займаються багато країн, зокрема Мозамбік.

У світовій практиці під час розмінування мінних полів роботи виконуються, як правило, трьома способами: вручну (сапер із міношукачем і щупом), механічним — із допомогою спеціальної техніки й кінологічним — із залученням пошуково-розшукових собак. Кожне мінне поле обробляється як мінімум двома способами.

Англійські фірми мають на озброєнні спеціальні машини-роботи з дистанційним управлінням, що переорюють мінне поле на глибину до півметра, не піддаючи небезпеці при цьому людину. Крім того, в їхньому розпорядженні добре навчені пошукові собаки.

Наша техніка — це три танки з навісним траловим устаткуванням, які далеко не завжди ефективно можуть бути використані в горах. Та й про четвероногих помічників-саперів поки що залишається тільки мріяти. Українські сапери використовують лише один перевірений спосіб — вручну.

Волейбол замість сексу

«Із харчуванням особового складу в Лівані проблем немає. І взагалі тут немає ніяких проблем із постачанням. Знай собі — служи сумлінно», — розповідає комбат Андрій Знак. За рік українські миротворці в середньому додають у вазі 8—10 кг. Рекордсменом у цій справі став молодший сержант Іван Лакей — водій заступника по технічній частині. Він примудрився набрати аж 20 кг, але при цьому, на подив, виконує всі спортивні нормативи на «відмінно».

Своєрідний спосіб сублімації надлишкової енергії, що накопичилася, винайшов мудрий комбат Знак. Під його керівництвом спорудили ангар, де обладнали крите волейбольне поле. Щовечора після закінчення саперних робіт бійці збиралися в спортзалі й «різалися» у волейбол до знемоги. У результаті завоювали більшість призових місць на чемпіонаті UNIFIL практично з усіх видів спорту. Справжньою спортивною легендою став капітан Володимир Корнєєв, котрий в особистому заліку одержав шість золотих і срібних медалей. Це перший рекорд за понад двадцятирічну історію миротворчої місії в Лівані.

«Найважче, із чим довелося тут зіштовхнутися, — це брак спілкування з близькими», — ділиться своїми враженнями комбат. Психологи запевняють: людина може ефективно працювати в умовах підвищеного ризику вдалині від батьківщини до півроку. Саме тому французи, приміром, ротирують своїх солдат у «гарячих точках» через кожні чотири місяці. Так доцільніше.

Донедавна українські миротворчі контингенти проводили ротацію кожні півроку. Нинішнього року вперше більшість українських військовиків служили в Лівані 12 місяців і змінили їх усіх без винятку. Мотивування просте — економія грошей. Проте на ділі стовідсоткова ротація, крім психологічних, породила безліч інших проблем. По-перше, практично на місяць припинилися роботи з розмінування, а це означає пряму втрату грошей від ООН. По-друге, порушився принцип наступності — кожен солдат має розповісти своєму зміннику про особливості виконання завдань, показати все на місцевості, на реальному мінному полі.

Український прапор у небі Лівану

Не секрет, що участь України в миротворчих операціях — це чудова можливість заявити про себе на міжнародному рівні. Найчастіше нашу країну іноземці відкривають для себе через добрі справи миротворців. Крім успіхів у спорті, українські сапери стали широковідомі в Лівані і як чудові музиканти. Створили вокально-інструментальний ансамбль, неодноразово виступали в штабі Місії в Накурі, побували з концертами навіть у Бейруті. І все це — на голому ентузіазмі. Уранці після кожного концерту веселі музиканти знову перетворювалися на зосереджених і неквапливих саперів.

У Лівані не лише українські миротворці успішно використовують можливість із допомогою музики та спорту розповісти про свої країни. До складу ганійського й індійського контингентів (до речі, найбільших у Лівані — по 650 військовослужбовців у кожному), приміром, входять штатні духові оркестри, що постійно виїжджають із концертними програмами й дефіле по всій країні. Крім того, до складу ганійського батальйону входить спеціальний підрозділ, укомплектований фаховими спортсменами. Їхнє завдання — за будь-яку ціну перемогти в найрізноманітніших спортивних змаганнях. І подвійно приємно, що на зимовому чемпіонаті UNIFIL із волейболу «золото» завоювали все-таки українці!

Досить повчальним із погляду позиціонування своєї країни був візит у Ліван минулої весни президента Польщі Александра Квасьнєвського. Він мав неофіційний характер і переслідував мету лише відвідати польський миротворчий контингент. Разом із президентом приїхала велика група зірок польської естради, відбувся великий гала-концерт, на який запросили представників всіх миротворчих місій, а також ділових і політичних кіл Лівану. Було організовано прямий телеміст із Польщею, під час якого миротворці мали змогу поспілкуватися зі своїми рідними та друзями. А.Квасьнєвський постійно знаходився серед солдатів, виїжджав на позиції, фотографувався з кожним бажаючим, роздавав автографи. Про цей візит досі згадують з особливою теплотою.

Із поляками (їх у Лівані майже три з половиною сотні) в наших миротворців традиційно склалися по-справжньому дружні, братерські стосунки. Солдати й офіцери спілкуються без перекладача, деякі з них до цього вже були знайомі — служили разом у Косово в спільному українсько-польському батальйоні. Українці добре пам’ятають той день, коли вперше приїхали в Ліван на зовсім необжите місце, оточене суцільними мінними полями. Оселилися в наметах, банки з тушонкою на сорокаградусній спеці здулися й зробилися непридатними. Не вистачало води. І тут приїхали поляки, котрі в штабі Місії відповідають за постачання. Привезли їжу, питво — і це було багато в чому символічно.

Найбільше свято для українських миротворців у Лівані — День незалежності України. До цієї події готуються серйозно та грунтовно. Приїжджає багато гостей. Проходить парад особового складу й бойової техніки. Готується велика концертна програма з піснями й танцями, в якій беруть участь проживаючі в Лівані дівчата-українки в традиційних вишиванках.

Святковий обід завершує справжній салют, у небо злітають зграї білих голубів і безліч різнобарвних куль із гелієм, до яких прикріплений великий український прапор. Вітер повільно відносить його на південь, до лівано-ізраїльського кордону, і він зникає в хмарах.

Якось мій дід, поранений у боях Великої Вітчизняної, повернувшись додому живим, розповідав мені, що найсильніші відчуття в житті в нього залишилися з війни. Вона йому сниться, і чомусь хочеться знову туди повернутися. Адже там він був дуже потрібний, займався справжньою чоловічою справою й почувався героєм.

Аналогічні відчуття пережив і я, повертаючись додому з охопленої полум’ям Боснії. Приблизно такі самі почуття переповнювали серця міцних засмаглих українських хлопців, котрі прощалися з Ліваном. Тут залишилася частинка їхнього життя. Тут їх любили й шанували. Вони тут були потрібні. Дуже хотілося б, аби ці почуття не зникали в них і на Батьківщині.