БЛОКНОТИ ХРУЩОВА

Минулого тижня в Києві з успіхом пройшов другий благодійний аукціон, на якому реалізовувалися речі знаменитих людей України. З молотка пішли боксерські рукавички Віталія Кличка, в яких він у лютому нинішнього року нокаутував американського боксера Вон Біна, портрет Ірини Білик пензля художника Вадима Найдюка, спортивна майка славетного футболіста Андрія Шевченка, художнє полотно з зображенням моста імені Євгена Патона з особистим підписом його сина Бориса Євгеновича, президента НАН України, а також блокноти й олівці, які належали колись першому секретарю ЦК КПРС Микиті Сергійовичу Хрущову.

Організатори аукціону — агентство «Прес-КІТ» і всеукраїнське жіноче об’єднання «Дія» — всі виручені на торгах гроші (а це виявилася досить значна сума — 43420 гривень) переказали на рахунок будівництва школи-інтернату сімейного типу для тяжкохворих дітей.

Прикметно, що цього року аукціон мимоволі набув статусу міжнародного. Річ у тому, що один із лотів надійшов з-за кордону, з Росії. Це — особисті речі М.Хрущова, життя якого було тісно пов’язане з Україною. Наш кореспондент зустрівся в Москві з онуком відомого політика (до речі, повним його тезкою), який люб’язно погодився дати інтерв’ю нашій газеті.

— Що для вас означає словосполучення «Микита Сергійович Хрущов» — це переможний стяг чи важкий хрест?

— Швидше за все, і те й друге. Як відомо, після відставки мого діда з усіх високих партійних і державних посад його ім’я забули. Значною мірою це було свідомо зроблено вищою партійною номенклатурою. Останні роки свого життя Микита Сергійович перебував практично під домашнім арештом.

Я пішов до школи, коли дід уже був у відставці. Як ви розумієте, одна річ жити в сім’ї першої особи держави й зовсім інша — в сім’ї людини, ім’я котрої перебуває під найжорстокішою забороною.

У блокнотах, які сьогодні передаються на аукціон, немає жодного запису, зробленого рукою діда. Річ у тому, що 1965 року Суслов дав усне розпорядження вилучити все, що було пов’язано з ім’ям Хрущова.

Але я завжди пишався своїм дідом — він був доброю та працьовитою людиною, любив тварин, обожнював щось садити, вирощувати, майструвати власними руками.

— Існує думка, що ваш дід був досить скромний у побуті й вимагав від своїх близьких такої самої скромності. Наскільки це правда?

— Справді, наша родина завжди жила досить скромно. Мій батько, Сергій Микитович, до школи, а потім і до інституту завжди добирався громадським транспортом — тролейбусом і метро.

Бабуся Ніна Петрівна розповіла мені про такий випадок. У Києві жила старша донька Микити Сергійовича Юлія Микитівна. Вона була одружена з директором київського оперного театру Віктором Петровичем Гонтарем. Під Києвом, у Новопетрівцях, вони будували невелику дачу. Хтось із доброзичливців доніс у ЦК. Коли про це стало відомо дідові, він викликав до себе Віктора Петровича й сказав: або ти кладеш партквиток, або припиняєш будувати дачу.

Ні в кого з наших родичів до самої смерті Микити Сергійовича не було ані своєї дачі, ані свого автомобіля.

— Ваш дід закінчив війну генерал-лейтенантом. Як часто за життя він носив військову форму?

— Свого діда у військовій формі я ніколи не бачив. Знаю лише, що його генеральський мундир зберігається в мого батька, який зараз живе в Америці. Наскільки я знаю, він планував передати генеральську форму Микити Сергійовича в музей Великої Вітчизняної війни на Поклонній горі.

Після війни дід у формі ніколи не ходив — він був суто цивільною людиною. 1963 року до нього на прийом прибуло найвище військове начальство. Найвищі військові чини розповідали Хрущову про те, що в армії є генерали армії й навіть маршали, а він досі генерал-лейтенант. Уже підготували указ про присвоєння йому військового звання Маршала Радянського Союзу. Дід відповів категоричною відмовою: «Навіщо мені звання маршала — адже зараз не війна, навіщо мені великі зірки, я людина суто мирна».

— Микито Сергійовичу, ваша бабуся родом із Західної України, ваша прабабця похована в Києві на Лук’янівському цвинтарі. Що для вас Україна, якою ви її запам’ятали?

— Україна для мене — це частина моєї Батьківщини. У Києві живуть мої родичі. Я уважно стежу за всіма подіями, які відбуваються в Україні, читаю українські інтернет-видання. Правда, російські драйвери найчастіше не підтримують українську графіку. З певним болем у серці я усвідомлюю, що ми тепер живемо в різних державах, але водночас розумію, що така була воля наших народів.

— Ваш батько Сергій Микитович із дитинства захоплювався колекціонуванням метеликів. А чим у житті захоплюєтеся ви?

— У вільний час захоплююся різьбленням по дереву й обробкою каменю. Дуже цікавлюся історією, входжу до неформального московського об’єднання так званих «помийних істориків». Ми з однодумцями знаходимо й рятуємо стародавні книжки та рукописи. Нещодавно в одному з покинутих московських будинків я знайшов рідкісну книжку знаменитого українського інженера Євгена Оскаровича Патона з його особистим автографом. Я передав цей раритет у дар його синові Борису Євгеновичу, який нині очолює Національну академію наук України.