Україна—Молдова: де лежить найкоротший шлях до серця сусіда?

А чи була спроба державного перевороту?

Акції протесту в Кишиневі 7—8 квітня ц.р. залишили неоднозначні враження у більшості тих, хто спробував перевірити ще раз розтиражовану місцевими ЗМІ версію «про спробу антидержавної змови, яка нібито має румунський слід».

Звинувачувати владу в тому, що вона сама спровокувала розгром приміщення парламенту й адміністрації президента, а потім спробувала перекласти все на Румунію, в автора язик не повернеться. Проте, за деякими даними, саме до цієї версії схиляється, як мінімум, половина жителів молдовської столиці — свідків цих подій. Опубліковані в Інтернеті фото- та відеоматеріали також дозволяють зробити досить цікаві висновки.

Молодики, які громили парламент і адміністрацію президента, переважно виявилися кримінальниками, котрих напередодні відомих подій випустили з в’язниць; комп’ютери, що їх виносили мародери з цих приміщень, були без хард-драйвів; підпал парламенту стався вночі, за відсутності протестантів на вулицях; єдина пожежна машина під’їхала до палаючого будинку не раніше ніж через годину (телефонна розмова журналіста, який перебував біля палаючої будівлі, з пожежною охороною, що вперто не хотіла вірити в реальність факту пожежі, зафіксована кількома камерами); мітингувальники «переконали» поліцію та керівництво парламенту дати їм вільний доступ на дах будинку, щоб повісити там румунський триколор (на фото зафіксовано юнака в помаранчевій футболці, який вішає прапор іншої держави, і поліцейських, що мирно стоять поруч із ним). До речі, румунський прапор над приміщенням парламенту встановив син одного з керівників спецпідрозділу МВС Молдови (його вдалося також ідентифікувати за фото). Кажуть, що план реконструкції парламенту був обачно затверджений заздалегідь, до відомих подій. Лідери опозиції, які скликали людей для мирних демонстрацій, виявилися мимовільними глядачами спектаклю, розіграного зовсім іншими силами.

Зрозуміло, що так звані масові заворушення в Кишиневі були частиною ретельно розробленого сценарію. І хоча його автора поки що остаточно не визначено, вже очевидно, хто виграв від реалізації такого сценарію.

Компартія, яка перемогла на виборах у Молдові, отримала моральне право почати цькування опозиції. Силові структури відразу розпочали полювання на відьом: перша жертва — син опального мільярдера Габріел Статі затриманий за обвинуваченням у фінансуванні масових заворушень і спробі захоплення влади в країні. Завдяки введенню візового режиму з Румунією комуністам удасться на певний час обмежити політику гуманітарної експансії Бухареста в регіоні, послабити прорумунські сили в Молдові. Ну й, звісно ж, переможцем багатомільйонного тендера на ремонт парламенту та адміністрації президента стали будівельні компанії, близькі до «сім’ї» Вороніна. До вад спектаклю слід зарахувати втрату комуністами столичного електорату, який на власні очі, а не через призму провладних ЗМІ, спостерігав ці події, а також спробу придністровської влади використати румунський слід проти самого ж Вороніна: мовляв, організовані прорумунською молоддю в Кишиневі акції протесту — яскраве свідчення необоротності руху Молдови у бік Румунії, з якою Придністров’ю не по дорозі.

Що дали кишинівські події Росії? Як мовиться, «на злодієві шапка горить». Почнемо з того, що румунський слід в організації акцій протесту в Кишиневі вперше був озвучений саме постпредом Росії при ЄС В.Чи­жовим уже 7 квітня на підставі того, що мітингувальники використовували прапор цієї країни під час акцій протесту, у т.ч. вивісили його над парламентом. Понад те, міністр закордонних справ РФ С.Лавров публічно оголосив, що квітневі події в Молдові ускладнюють рішення з придністровського врегулювання. Депутат Держдуми РФ К.Затулін пішов далі, заявивши: «Якщо Молдова не об’єднається найближчим часом із ПМР, то рано чи пізно до влади в Кишиневі прийдуть націоналісти, які здійснять юніоністський проект, і тоді доля Молдови як незалежної суверенної держави буде жалюгідною». Згідно з К.Затуліним, єдиний вихід для Молдови — уже найближчим часом знайти модель врегулювання придністровського конфлікту (натяк на відомий багатьом т.зв. проект Козака-2). Хто знає, можливо, вже найближчим часом Росія спробує «врятувати» молдовську державність саме шляхом нав’язування своїх ініціатив з придністровського врегулювання, які призведуть до отримання Кремлем контролю над усією територією об’єднаної країни.

На думку румунського експерта Дана Дунгачіу, Молдова запропонувала свої послуги Москві, яка використовує її «для атак не так на Румунію, як на Євросоюз», при цьому основне завдання Москви, — безперечно, стримування євроінтеграційних устремлінь Кишинева, а заодно — і Києва, шляхом створення на території Молдови своєрідної лінії вододілу між російською та європейською зонами впливу на пострадянському просторі.

Воронін VS Бесеску

Незважаючи на те, що Румунія і Молдова традиційно оцінюють виступи одне одного на Євробаченні максимальною оцінкою — 12 балів, а показники двостороннього товарообміну стабільно зростають, рівень політичної співпраці двох країн визначається особистими антипатіями двох лідерів — Вороніна та Бесеску. Розібратися в їхній вічній суперечці про те, хто не винен, а хто винен, непросто. Воронін знаходить румунський слід у недавніх масових безладдях у Кишиневі, обвинувачує Румунію в саботажі процесу придністровського врегулювання. Зі свого боку Бесеску, забувши, очевидно, що його країна — член ЄС і НАТО, знову буквально днями бере під сумнів дер­жавність Молдови, відмовляючись підписати румуно-молдовський базовий договір і договір про кордон. Президент Румунії буквально натякає на неможливість визнання Бухарестом наслідків пакту Молотова—Ріббентропа, який започаткував створення Молдови в її нинішніх кордонах. Цього разу Бесеску, згадавши про пакт, «пройшовся» по Молдові. Але де гарантія, що завтра в цьому самому ключі хтось із румунських політиків не згадає про Україну, кордони якої після 1940 р. охопили ряд територій, раніше підконтрольних Румунії?

Багато хто може сказати, що гнівні перепалки Вороніна і Бесеску мають переважно електоральне підгрунтя, тому сприй­мати їх всерйоз не слід. І якщо керівництву Молдови тільки й залишається що скаржитися в Брюсселі на некоректність поведінки керівництва Румунії, то за одіозними висловлюваннями Т.Бесеску стоять ще й реальні справи. Щороку Румунія надає вихідцям із Молдови понад 1000 стипендій у свої вузи; активізовано процес оформлення румунського громадянства для жителів колишніх румунських територій, зокрема Молдови; Бессарабська митрополія Бухарестського патріархату веде в Молдові активну діяльність і т.п. Усе це трактується як кроки Бухареста назустріч жителям Молдови. Так, ресурси Румунії обмежені, так, результат такої політики буде очевидний мінімум років через 10 — і все ж згодом саме Румунія може створити нову реальність у регіоні. Вже сьогодні молодь, яка закінчила вузи в Румунії, починає грати на політичній арені Молдови, відстоюючи прорумунський курс цієї країни (приклад мера Кишинева Доріна Кіртоаке став класичним).

Куди комуністи ведуть Молдову?

Сьогодні далеко не порожній інтерес стоїть за питанням про майбутнє Молдови в післявиборний період: сповзання в орбіту Москви чи активізація співробітництва з ЄС, у тому числі з Румунією.

Досвід останніх років засвідчив, що керівництву Молдови вдавалося балансувати між Росією і Заходом. Усі розуміють: В.Воронін роздає запевнення у своїй лояльності як Москві, так і Вашингтону з Брюсселем.

Однак ні Брюссель, ні Москва поки що не можуть собі дозволити «образитися» на В.Вороніна і Молдову в цілому, оскільки це підштовхне країну в тісні обійми протилежної сторони. Тому Москва обіцяє В.Вороніну кредити й гуманітарну допомогу в обмін на відмову Кишинева від участі у проектах, які здаються Москві антиросійськими (ГУАМ, Східне партнерство і т.п.), і Захід, незважаючи на відсутність демократичних реформ і «лубочний» курс на європейську інтеграцію, готовий допомагати Молдові.

Природно, так тривати нескінченно не може. Росія впродовж останніх років поступово звужує коридор для маневрів Вороніна. Тим часом політику Євросоюзу, та й Заходу загалом, за влучним висловленням одного експерта, можна охарактеризувати такою фразою: «Дуже мало, занадто пізно і завжди на крок позаду Росії».

Чи реальний перехід відносин України і Молдови на стратегічний рівень?

В Україні і в Молдові вже традиційними стали слова про спільність курсу двох країн на європейську інтеграцію, про необхідність врегулювання двосторонніх проблем, які залишилися з часів СРСР, і наступний перехід на рівень стратегічної взаємодії.

Якщо заглибитися в реалії, можна почути дещо інше. Як відзначають у кулуарах молдавські чиновники, які є патріотами своєї країни, «надій на те, що Росія раптом наважиться безкорисливо допомогти Молдові, зокрема і у врегулюванні придністровської проблеми, немає жодних, проте і з Україною дуже непросто про щось говорити...»

Чути таке надзвичайно прикро, особливо після того, як упродовж останніх кількох років Київ тільки те й робив що допомагав Кишиневу, інколи навіть на шкоду своїм власним економічним інтересам. У 2006-му та в 2009 р. у період газових криз Україна із власних запасів надавала Молдові газ. Після російського «винного ембарго» березня 2006 р. наша країна дала зелене світло молдовській винній продукції, пожертвувавши інтересами власних виноробів. Такий підхід Києва у відносинах із сусідом будувався з розрахунком, що згодом Кишинів розвиватиме дружній нашій країні курс.

Можна припустити, що на якомусь етапі Молдова, напевно, почала вважати, що постійні поступки України — ознака її слабкості. Президент Молдови В.Во­ронін неодноразово дозволяв собі неприємні для України висловлення в російських ЗМІ. Є чимало прикладів, коли Кишинів, усупереч нормам СОТ, ішов на відверто дискримінаційні кроки стосовно українських експортерів, транспортних перевізників. У придністровському врегулюванні команда В.Вороніна, особливо не церемонячись із Києвом, намагалася використовувати його як інструмент у своєму діалозі з Росією.

На даному етапі у Києві, здається, вже звернули увагу на необхідність вироблення нових підходів до Кишинева. Головне — підійти до цього питання виважено й без перегинів. Украй необхідна стратегічна оцінка перспектив подальших взаємовідносин із Молдовою.

Оптимальним для Києва було б не опуститися до рівня рефлексій, відповідаючи на кожне дискримінаційне рішення молдовської сторони тією самою монетою. По-перше, у період фінансової кризи від торговельних війн програють обидві сторони, хоча й різною мірою. По-друге, прямий тиск навряд чи перетворить Молдову в стратегічного союзника України.

Та все ж не слід забувати й про «витвережуючий ефект» окремих заходів у відповідь на адресу сусіда, який інколи може надто «загратися». Восени 2006 р. саме закриття на ремонт моста в районі Могилів-Подільського дозволило Україні розблокувати свій залізничний транзит у напрямку Ізмаїльського та Ренійського портів.

Україна повинна комплексно підійти до всіх питань, які нагромадилися у відносинах із Молдовою. Якщо Кишинів і далі ігноруватиме сигнали Києва про необхідність якнайшвидшого вирішення двосторонніх питань, Україні потрібно розпочати реалізацію плану дій з мінімізації ризиків від невирішених проблем — будувати альтернативні транспортні магістралі в обхід регіону і т.п.

І найголовніше — Києву слід перестати міркувати категоріями типу «скільки там тієї Молдови», «ми їх зараз раз-два...», «нікуди від нас не подінуться». Зрозуміло, що останнім часом в українських чиновників накопичилося немало емоцій щодо Молдови, але слід уникати їх оприлюднення на камери, що болісно сприймається молдавською стороною і миттєво нівелює багато позитивних кроків Києва щодо Кишинева, зроблених упродовж останніх років.