Україна—ЄС: стратегічний курс чи фасадна інтеграція?

Прем’єр-міністр Микола Азаров особисто очолив українську делегацію на засіданні Ради зі співробітництва Україна—ЄС, яке відбулося 15 червня в Люксембурзі. Ще за кілька днів до цієї події передбачалося, що на чолі делегації буде міністр закордонних справ. Позиція прем’єра змінилася, коли Євросоюз гарантував участь зі свого боку Верховного представника ЄС із питань зовнішньої політики та безпеки Кетрін Ештон.

Подібні непарадні заходи ніколи не користувалися особливою популярністю серед українських вищих посадових осіб. Колишній керівник уряду також нерідко відправляла на них делегації рангом нижче. Отже, поява Азарова в Люксембурзі стала важливим символічним актом глави виконавчої влади, особливо з огляду на те, що це перша поїздка прем’єр-міністра в європейському напрямку після п’яти (!) відвідин Росії.

Відносини України і ЄС на перший погляд не зазнали концептуальних змін. Риторика європейської інтеграції зберегла своє місце в традиційному пакеті меседжів з Києва. З перемінним успіхом тривають усі раніше розпочаті переговорні та політичні процеси. Після квітневого візиту комісара з питань розширення та європейської політики сусідства Штефана Фюле Україна отримала документ, який орієнтує уряд у пріоритетах співробітництва, як їх бачать у Єврокомісії, — так звану «матрицю Фюле». 19 травня уряд затвердив план першочергових заходів у сфері євроінтеграції, сформований на основі згаданого вище документа.

Першого червня був ухвалений Закон «Про захист персональних даних», який відкриває шлях до активізації співробітництва з ЄС у правоохоронній сфері і до початку видачі біометричних паспортів, власники яких (і тільки вони) зможуть у майбутньому претендувати на безвізовий в’їзд у ЄС. Закон не в усьому досконалий, на що вже вказали українські правозахисники, але на тлі відсутності будь-якого законодавства в даній сфері є кроком уперед і може в подальшому доопрацьовуватися з більш серйозним ставленням до норм відповідної конвенції Ради Європи і регуляцій Євросоюзу.

На засіданні «трійки» Україна—ЄС у сфері юстиції та внутрішніх справ дев’ятого червня сторони оприлюднили рішення, згідно з яким до саміту Україна—ЄС (а він орієнтовно пройде в листопаді) слід розробити План дій стосовно безвізового режиму, що містить вичерпний перелік умов, виконання яких означатиме скасування візового режиму для українських громадян з боку Європейського Союзу.

Того самого дня міністр юстиції отримав і «анкету» із 40 питань, що стосуються законодавчого забезпечення візової лібералізації та імплементації європейських стандартів у сфері безпеки документів, міграції, охорони кордонів, боротьби з корупцією тощо. Не секрет, що Київ не був надто успішний у цих питаннях. Зокрема ратифікація найважливіших конвенцій Ради Європи (про персональні дані, про протидію торгівлі людьми) усе ще не відбулася: документи, повторно погоджені новим урядом, зараз у президента, який має подати їх на ратифікацію в парламент.

Питання виробництва біометричних паспортів залишається відкритим. Дати початку їх видачі уряд поки що не називає, тендера не оголошено, зразка не затверджено, тоді як відповідний стандарт уже впроваджено в сусідніх Росії, Молдові, Туреччині і Грузії. Причому Росія і Молдова з 1 січня 2011 року видаватимуть своїм громадянам виключно біометричні паспорти.

А тим часом упродовж найближчого місяця, до 15 липня, відповідно до ухваленої в четвер постанови Кабміну, буде випущено ще 50 тисяч паспортів для виїзду за кордон старого зразка (затвердженого в 1994 році), із вклеєною фотографією. Потреба в їх видачі мотивується інтересами десятків тисяч українських громадян, які живуть за кордоном, у яких спливають строки дії паспортів і яким складно повернутися на батьківщину для їх переоформлення. Турбота про своїх громадян похвальна. Проте правильнішим у цьому плані було б рішення виділити посольствам України за кордоном кошти для встановлення обладнання, яке дозволяє видавати їм сучасні паспорти. 50 тисяч «старорежимних» паспортів — і без того число немале. Але якщо ця порція не стане справді останньою, то не буде виконано одну з чотирьох виписаних у «матриці Фюле» умов надання Україні Плану дій (дорожньої карти) щодо безвізового режиму з ЄС, який Україна розраховує отримати восени.

Звучить тривожна інформація і стосовно можливої відмови Києва від створення незалежної Державної міграційної служби: попри збіг позицій Кабміну на чолі з прем’єром, омбудсмена, незалежних експертів, які наполягають та обгрунтовують необхідність даного органу саме як незалежного, президент, як писало «ДТ» у попередньому номері, більше дослухається думки міністра МВС, зацікавленого зберегти відповідні функції (та фінансування) за собою. Це, безперечно, буде ще одним кроком у протилежний від цілей «візового діалогу» з Європейським Союзом бік.

У деяких компонентах відносин із Євросоюзом спостерігається уповільнення темпів. Наприклад, невдало закінчився останній раунд переговорів про створення зони вільної торгівлі Україна—ЄС (26—28 травня): попри офіційно висловлене задоволення результатами, сторони не досягли прогресу й залишилися на своїх позиціях. Раніше, 29 квітня, у ході засідання спільного комітету експертів України та ЄС не вдалося досягти згоди в питанні внесення доповнень до договору про спрощення оформлення віз, котрі, як планувалося, розширять перелік пільгових категорій і уточнять правила видачі довгострокових і багаторазових віз.

Ці переговірні невдачі можуть бути технічними, відображати природну відмінність підходів і самі по собі не бути негативним показником. Проте на тлі інших супутніх обставин, і особливо «проривних» рішень на російському напрямку, створюється враження стагнації відносин Україна—ЄС, перетворення їх на рутинне тло, зручну ширму, за якою починають переважати зовсім інші процеси, цілі, цінності.

Базові передумови реалізації європейського курсу України нині перебувають під загрозою, на що звертають увагу в європейських столицях. Через «бульдозерну» тактику деяких медіавласників, які прагнуть заробити очки в очах нової влади, проблеми зі свободою слова в Україні вже мають міжнародний резонанс. Євросоюз не згаяв нагоди нагадати про це і «зробив зауваження» Києву в особі прем’єра. Миколі Яновичу в Люксембурзі навіть довелося публічно спростувати підозри в гоніннях на ЗМІ й підтвердити відданість «фундаментальній цінності» свободи медіа.

Політика в галузі прав людини також більш не є сильною стороною образу України в Європі. Картинки з харківського парку та київських вулиць не залишилися непоміченими. Розпуск профільних підрозділів МВС з прав людини, відомі висловлювання міністра на тему свободи зібрань можуть ускладнити розуміння суті намірів і ціннісних орієнтацій Києва в сучасному світі.

Співробітництво з ЄС в енергетичній сфері — якір, який може істотно знизити явні ризики залежності від одного джерела енергоресурсів. Київ декларує незмінність курсу на приєднання до Європейської енергетичної спільноти і нібито готовий уже найближчим часом ухвалити відповідне законодавство про газовий ринок — прем’єр іще раз підтвердив цей намір у Люксембурзі. От тільки чи не стануть ці кроки шумовим ефектом навколо реального процесу поглинання українських енергетичних компаній російськими (електроенергетика, атомна енергетика, газотранспортна та газорозподільна системи), переговори про що ведуться подалі від очей і вух громадськості?

Поки що відносини України з ЄС рухаються торованою колією, використовуючи інерцію та реалізуючи концептуальні рішення, ухвалені в минулому. Відсутність явного реверса заданого курсу вже можна вважати позитивним фактом, але цього недостатньо: Україну наздоганяють і обганяють ті, хто ще вчора набагато відставав, був слабкіший і бідніший. Ті ж таки Молдова з Грузією, які демонструють Європі волю до реформ і конкретні результати.

Уряд України має об’єктивно кращі, порівняно зі своїми попередниками, шанси перейти від декларацій до діла — відлагоджена взаємодія президент—уряд—парламентська більшість створює для цього всі організаційні передумови.

Проте на європейському напрямку неможливо досягти миттєвих результатів. Тут успіх сприяє тільки тим, хто чітко знає, чого хоче, готовий інвестувати довгострокові зусилля і щиро прагне до заявлених цілей. Плід таких зусиль може бути набагато значимішим, ніж знижка на газ, — нормальна країна, в якій комфортно жити людям. Але цей плід з’явиться не так швидко, тим паче якщо тільки імітувати його зачаття.