УКРАЇНА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТі

Олександр ДЕРГАЧОВ, провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, головний редактор журналу «Політична думка»

З моменту унезалежнення Україна перебуває в зоні динамічних геополітичних перетворень. При цьому просторові та якісні параметри цих перетворень теж зазнавали змін. Певний час зберігалися передумови гармонійного розвитку і поступового поглиблення цього процесу у всьому обширі постсоціалістичного простору. Як на Заході, так і в самій Україні підтримувались очікування щодо її повноцінної участі в будівництві нової демократичної системи міжнародних відносин і розвитку інтеграції. Донедавна була поширена думка, що відставання реформування країн, які увійшли до СНД, від решти представників колишнього східного блоку тимчасове. Це підтверджувалось і значною диференціацією економічного, соціального і політичного розвитку країн Центральної та Південно- Східної Європи, появою кількох хвиль розширення НАТО та ЄС. Так само й протидія Росії розпадові пострадянського простору мала альтернативу у вигляді поглиблення її власної демократичної трансформації і, внаслідок цього, припинення геополітичного суперництва між нею і країнами Заходу. Певною мірою спрацьовував і фактор лідерства Росії у реформуванні серед держав співдружності.

Сьогодні і сама Україна, і її міжнародне оточення вочевидь набули якісно інших характеристик. Події останніх місяців в Україні остаточно виявили сутність моделі внутрішнього розвитку, яка детермінує її особливе місце в системі міжнародних відносин.

ВНУТРіШНі ДЕТЕРМіНАНТИ МіЖНАРОДНОГО СТАНОВИЩА

За умов поглиблення процесів інтернаціоналізації як ніколи важливими для визначення міжнародного становища держави стають її досягнення у демократизації внутрішнього життя, утвердженні верховенства права, створенні ефективної економіки і соціальної сфери. Ці показники виконують роль перепустки до цивілізованої міжнародної спільноти і все більшою мірою перевершують своєю вагою традиційні геополітичні параметри при визначенні місця країни у системі міжнародних відносин. У європейській спільноті принципова спорідненість суспільних цінностей та пріоритетів стала нормою. У повній відповідності до цього, Президент Кучма в інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. зазначив: «На даному етапі результативність зовнішньополітичного курсу України, її міжнародний авторитет та імідж визначатимуть два основні чинники. Перший — як ми розв’язуємо внутрішні проблеми. Другий — наскільки активно й осмислено, з урахуванням національних інтересів адаптуємося до реалій сучасного світу». Справді, ці показники за кілька останніх місяців внаслідок реалізації «нового курсу реформ» цілком однозначно окреслили, чим є сучасна Україна.

Кучма і після переобрання та обіцянок стати «новим президентом» залишається державним керівником без визначених і зрозумілих як для українців, так і міжнародної спільноти поглядів і переконань. За умов синкретичності українського політикуму невиразність позицій державного керівництва є функціонально ефективною — адже зберігає рівновагу, забезпечує своєрідну стабільність. Дається взнаки і звикання до ситуації: шість років невизначеності — це вже форма визначеності. Українська політика все більш наочно обрамлюється, з одного боку, піарівськими засобами, з другого — тіньовими механізмами урядування. Останні ж, за своєю природою, можуть бути прихованими, але аж ніяк не невизначеними. Масштаби тіньової політики, її вплив на стан справ в країні постійно зростають і на сучасному етапі виразно окреслюють спрямованість політичних перетворень.

Фронт вірогідного реформування в Україні став набагато вужчим. Фактично втрачено перспективи демократичних перетворень у політичній сфері. Національний політикум набув цілком усталеного характеру. Насамперед відбулась консолідація влади, відпрацьовані псевдодемократичні механізми її самовідтворення та легітимації.

Завдання широких загальнодемократичних перетворень було відсунуто на другий план ідеєю розбудови держави, а остання, врешті, була привласнена кланово-бюрократичними силами. Зміст посткомуністичних перетворень, шлях національного розвитку був визначений за результатом змагання між окремими елітними групами. Перемогли ті, хто в період унезалежнення зберіг контроль над владними механізмами. Специфіка України полягає в тому, що ця перемога фактично припинила процес відкритого змагання за владу. Вже парламентські вибори 1998 р. засвідчили брак дієздатної контреліти, яка не знаходила достатньої підтримки знизу. Морально- психологічна пригніченість, політична інфантильність більшості населення, успадковані від радянських часів, не були подолані у перші роки незалежності, у період декомунізації, коли національно-демократичні сили набули значної популярності. Сьогодні ця ситуація свідомо консервується і широко використовується владою. Відверті спроби запровадження монополії на патріотизм стають ще однією формою контролю над елітою.

Практично склалася нова квазіідеологія — державотворення в інтерпретації партії влади. Вона об’єднує гасла національного відродження, демократії та просякнута українською специфікою, яка виправдовує складності відродження та становлення демократії. Квазіідеологією вона є передовсім з огляду на її фрагментарність та незавершеність (порівняно зі своєю попередницею — комуністичною ідеологією) і з урахуванням загальної зміни соціальних та полі- тичних умов, що унеможливлює повернення високої ідеологізованості.

Сьогодні в країні в цілому склалась нова, але багато в чому схожа на радянську система ставлення населення до держави. Схожість полягає в загальній орієнтації на пристосування, а не на опір, свідомій відмові від активної позиції, нездатності до самоорганізації. Прогнози стосовно еволюційного потенціалу посткомуністичної України можуть будуватись на відповіді щодо характеру тієї погодженості з діями влади, яку демонструє суспільство.

Квітневий референдум створив унікальну ситуацію у стосунках між владою і населенням. Ще ніколи не існувало такої кричущої і практично для всіх очевидної невідповідності між офіційною інтерпретацією подій та реальністю. Йдеться про щось більше, ніж засвідчене ПАРЄ та Венеціанською комісією недотримання демократичних норм. Тотальна цинічна неправда, до якої вдалася влада, свідчить про свідоме нехтування нормами демократії, утвердження свавілля при цілковитій неповазі до громадян. Порівняно з торішніми президентськими виборами, які засвідчили масовий незаконний тиск на виборців з боку державних установ, влада застосовувала досконаліший метод виконання за народ його прав та обов’язків, пов’язаних з системою народовладдя. Протягом останніх років суспільство не висунуло зі своїх рядів нових авторитетних лідерів, спроможних оцінити і скерувати суспільні настрої, згуртувати навколо себе професіоналів, запропонувати і реалістичний, і привабливий шлях розвитку країни. Такий вакуум закономірно заповнюється владою, що прагне убезпечити себе і максимально посилитися. Її надмірна присутність у бізнесі, інформаційному просторі, що і дотепер було переконливим свідченням слабкості демократії, ще збільшилась. Президентські вибори дали старт масованій експансії влади в гуманітарну сферу й у громадське життя. Понад те, владі вдалося фактично привласнити собі значну частину функцій опозиції на власний розсуд, регулюючи фінансові й інформаційні ресурси основних конкурентів і підміняючи їх на пропагандистському полі.

Водночас і виборці, поруч з уже традиційними патріотичною наївністю, сервілізмом та покірністю, продемонстрували байдужість, пасивне неприйняття чи навіть презирство до брутальних дій влади. Останні прояви, набувши масового характеру, перетворюються на основні форми опозиційності. Склалася майже ідилічна, проте небезпечна картина. Зокрема, надзвичайно сумнівною стає роль національної еліти, укорінюється суспільна апатія, остаточно дискредитується власне демократія. Дедалі більше позначається брак соціальних і ментальних передумов виникнення реальної опозиції. Усе це надає політичному процесові в Україні ефемерного характеру, створює загрозу дезорганізації та послаблення політичних інституцій, що також знижуватиме неформальний партнерський рейтинг держави. У стратегічному плані найбільшу небезпеку становить накопичення відставання у якості організації суспільства і загалом рівня розвитку українського соціуму.

На тлі соціально-політичного регресу певні шанси на перетворення зберігає економічна сфера. Однак економічні реформи сьогодні теж мають чимало обмежувачів, пов’язаних з їх декларованою соціальною спрямованістю та завданнями зміцнення економічного суверенітету. Після кількох років коливань обрано таку їх модель, яка не передбачає глибоких зрушень у соціальній структурі суспільства, становлення економічного базису громадянського суспільства, принципових змін у стосунках між суспільством і державою. Відмова від ліберальної моделі економічного розвитку фактично відкинута не так у зв’язку з її невідповідністю завданням розвитку соціальної сфери, як, передовсім, тому, що вона передбачає суворе дотримання цивілізованих правил фінансово-економічної діяльності, мінімізацію державного і загалом чиновницького втручання, розведення економіки і політики. Таким чином, в Україні збереглися можливості тільки таких економічних реформ, які не створюватимуть передумов для оновлення політичного режиму, гарантують збереження або навіть розширення ніші для олігархів та корупціонерів.

У парламентській більшості та навіть у найближчому оточенні Президента активно розгортається підготовка до нових парламентських виборів і, хоч як це дивно, до періоду «після Кучми». Очевидно, що при цьому ніхто всерйоз не робить ставку на успіхи в економіці. Набагато раціональнішими є акумуляція фінансових, інформаційних і особливо адміністративних ресурсів, усунення конкурентів, змагання за головний плацдарм — позицію офіційного спадкоємця чинного Президента. За цих умов багато хто об’єктивно зацікавлений у тому, щоб у схватці Ющенка з економічними проблемами перемогли останні. Внутрішнє співвідношення сил передбачає можливість конкуренції тільки в межах партії влади і не створює реальних альтернатив суспільного розвитку. Властивості режиму і далі будуть серйозним обмежувачем для розвитку міжнародної економічної співпраці на найближчі роки.

Специфічну проблему України становить те, що вона, з огляду на європейські норми, не має у міжнародних відносинах повноцінного неурядового представництва: її громадянські інститути надто слабкі і не можуть претендувати на повноцінне визнання. Українські олігархи з їхнім значним політичним та економічним впливом фактично не тільки спотворюють систему урядування і надають сумнівних характеристик самій владі, а й заміщують верхівку політичної та бізнес-еліти. Це не є перешкодою хіба що у стосунках з Росією, що має схожу конфігурацію владного істеблішменту, але загалом призводить до ізоляції держави на міжнародній арені. Протягом останнього року це безпосередньо позначається на українсько-американських відносинах.

Епізод з оцінкою ПАРЄ всеукраїнського квітневого референдуму та різкою і хворобливою реакцією на неї офіційного Києва демонструє, що там, де серйозно зачіпаються інтереси влади, навіть важливі міжнародні завдання приносяться у жертву. Демократичні політичні реформи загрожують сучасному режимові. Його зміцнення припиняє реальне зближення з Європою, фактично фіксує міжнародне становище України у зонах впливу ЄС, США і Росії, що накладаються одна на одну і на відстані від цих стратегічних партнерів.

ІЛЮЗіЇ СТРАТЕГіЧНОГО ПАРТНЕРСТВА

Стратегічне партнерство перетворене українською пропагандою на одне з ключових понять, здатних одночасно проілюструвати і цілеспрямованість, і успішність, і масштабність зовнішньої політики. Коли відносини практично з усіма найважливішими акторами інтерпретуються як стратегічне партнерство, начебто зникає проблема геополітичної невизначеності та сумніви щодо високого авторитету і впливовості України. Набір стратегічних партнерів ілюструє багатовекторність, амортизує строкатість зовнішньополітичних орієнтацій еліти та населення. Поняття, таким чином, працює, — але чи існує явище стратегічного партнерства?

Україна не є суб’єктом, що формує геополітичний простір навколо себе, і залишається здебільшого пасивним об’єктом масштабних процесів, що розгортаються навколо неї. Вона не має достатньої потуги бути стратегічним партнером, якщо не вихолощувати значення стратегії. Для США та ЄС Україна — другорядний об’єкт впливу. Росія також далека від того, щоб розглядати Україну як партнера у вирішенні стратегічних зовнішньополітичних завдань. За певних умов партнерство стратегічного рівня може скластися між Україною та Польщею, але й для неї ці відносини залишатимуться не більше ніж важливим додатком до стратегії інтеграції у європейський простір. Проте серйозної уваги варта не так оцінка значення партнерства, як принципова можливість здійснювати багатовекторне партнерство, його реальний зміст і рівень відповідності національним інтересам України.

Багатовекторна політика — дуже поширене, практично стандартне для середніх країн явище. Феномен України полягає в тому, що декларовані вектори не є органічною складовою цілісного зовнішньополітичного курсу, базованого на чітко визначених інтересах та цілях. Леонід Кучма, говорячи про співпрацю з США, ЄС та Росією, стверджує, що «усі ці три магістральні вектори української зовнішньої політики — самодостатні і взаємодоповнюючі». Насправді бачимо цілковиту роз’єднаність, неузгодженість політики на східному та західному напрямках. При цьому замовчується обмеженість сумісності принципів та стратегій, що їх сповідують у міжнародних справах, і передовсім у галузі безпеки основні партнери України. Зокрема, військово-стратегічні концепції Росії і НАТО практично не залишають Україні місця для раціонального маневрування, реалізації власної стратегії і скільки-небудь ефективного обстоювання національних інтересів.

І США, і Росія відводять Україні помітне, але далеко не ключове місце у своїх геостратегічних розрахунках. До того ж, це місце не є остаточно визначеним і в останні роки втрачало своє значення. Вірогідно, воно наближається до певного мінімуму. При цьому зміст стосунків для Вашингтона та Москви вже чимало років зводиться навіть не до уточнення цього місця, а до запобігання погіршенню ситуації в трикутнику, де для України і щодо неї діють правила гри з нульовою сумою. Україна створює для своїх стратегічних партнерів значні незручності і є, можливо, найбільшим невідомим у їхніх довготермінових розрахунках. Закономірно, що увага до України визначається не тільки її партнерським потенціалом (який вельми обмежений), а й тим, що вона є одним з об’єктів і, певною мірою, інструментом суперництва між Росією та Заходом. Саме у цьому аспекті роль України є достатньо помітною. Але ця роль пасивна: Україна не має можливості реально впливати на своїх стратегічних партнерів.

Україна протягом кількох років перетворилася на утриманку і Заходу, і Росії, жодним чином не вигравши від цього в економічному плані і серйозно програвши у політичному. Проблема боргів та перманентний пошук нових кредитів неприпустимо спотворюють стосунки з партнерами, не дозволяють порушувати більш принципових і перспективних питань взаємин. Виникає цілком реальна загроза неуспіху як східної, так і західної української політики. Недостатність, суперечливість взаємодії і безумовний брак довіри у стосунках зі стратегічними партнерами створили реальну загрозу повної поразки у боротьбі за ключові позиції в системі транзиту енергоносіїв і товарних потоків загалом. Перевага у цьому питанні Туреччини та Білорусі, які цілком визначилися у зовнішньополітичних пріоритетах, досить промовиста.

Російський та західний чинники у їхньому впливі на такий специфічний об’єкт як Україна діють різнобіжно і все виразніше конкурують. Стратегічна залежність від набагато потужніших держав, та ще й таких, що перебувають у складних і важкопередбачуваних взаєминах, з істотними елементами суперництва, становить основний зміст української позаблоковості. Фактично вона є ознакою своєрідної, такої, що існує лише для України, біполярності, з усіма ризиками, пов’язаними з нею. Вона не стільки гарантує від небажаних зв’язків, скільки позбавляє можливості розвитку співпраці з бажаними партнерами у бажаних сферах і формах. Складається ситуація постійного пристосування, яка загрожує втратою стратегічної перспективи.

Довготермінові цілі політики Заходу щодо України досі залишаються невизначеними. Але після президентських виборів 1999 року стало очевидним, що з можливих альтернатив повномасштабна інтеграція була виключена. Останніми місяцями позначились істотні розбіжності у ставленні до України європейських структур, окремих країн—членів ЄС та США. Відбувається щось на зразок розподілу функцій: ОБСЄ, Парламентська Асамблея Ради Європи посилюють тиск у зв’язку з недотриманням Україною політико-правових стандартів, тоді як з боку багатьох держав увага до стану демократії в Україні стає здебільшого ритуальною. Натомість усе більшого значення набувають конкретні питання зі сфери торгівлі та фінансів, умов підприємницької діяльності. Це лише ускладнює завдання на західному векторі політики; реальних можливостей грати на суперечностях між високорозвиненими державами не існує.

Росія, у свою чергу, не пропонує ясних цілей свого курсу стосовно України. Вона сама досі залишається актором з неусталеними принципами зовнішньої політики. Визначеність існує лише щодо її неготовності і небажання долучитись до процесів, які формують євроатлантичну спільноту, прагнення будь-що зберегти позиції самостійного центру сили, геополітичної альтернативи Заходові. Але питання про засоби і тактику досягнення бажаного, пропорції толерантності та конфронтаційності, критерії визначення союзників, конкурентів та ворогів залишаються водночас предметом політичної боротьби і пошуків владного істеблішменту. Так само досі не існує чітких орієнтирів політики у просторі СНД. Але якщо для останньої достатньо інформативним є новопроголошений прагматизм, у стосунках із Заходом цього абсолютно недостатньо. На цьому напрямі Росія має дуже складний, фактично суперечливий набір інтересів і змушена шукати компромісу із самою собою. Один блок інтересів відбиває пріоритет цивілізаційної самобутності та геополітичної самодостатності. Він живиться ностальгічними почуттями і антизахідництвом, яке цілком утвердилось як складова російського патріотизму і активно експлуатувалося вже в останній період президентства Бориса Єльцина. Це передбачає елементи автаркії, протекціонізму в економіці, жорсткість у підходах до проблем безпеки, що на даному етапі цілком відповідає суспільним настроям. Загалом йдеться про успадкований радянський міжнародний курс, який, з погляду довготермінових перспектив, втратив залишки раціональності. Інший блок пов’язаний з об’єктивною потребою нарощування ресурсів розвитку, що можливо лише за умов інтенсифікації міжнародної співпраці. Цей напрям, за логікою внутрішньої політичної боротьби, втратив пріоритет і користується лише напівприхованою підтримкою частки політичної еліти. Проте, по-перше, Путін має карт-бланш на ведення зовнішньої політики у широкому діапазоні, по-друге — прагматики з владного істеблішменту далекі від того, щоб ризикувати і йти на конфронтацію. Росія у її нинішньому економічному і суспільно-політичному стані приречена проводити комбінований курс: пікірування у питаннях безпеки та пошук вигідних фінансово-економічних проектів. Для України важливо те, що вона ризикує бути заручницею у першому випадку і конкурентом у другому.

У свою чергу, євроатлантична спільнота сформувала найбільш загальні підходи щодо Росії. Колишня (принаймні декларована) орієнтація на демократичну і стабільну Росію виявилась неадекватною. Внутрішньополітичні процеси в Росії, результати, а ще більшою мірою обставини парламентських та президентських виборів цілком однозначно окреслили стан суспільства і характер сучасної російської влади. На даному етапі свого розвитку ця країна не може бути водночас і демократичною, і стабільною. Фактично домінуючу позицію в Росії захопили сили для яких демократія не є реальною цінністю. Вона виявилась мало сумісною з головним пріоритетом — розбудовою сильної держави. Прагматична стратегія щодо Росії полягає у відкиданні розрахунків на її демократизацію і орієнтація на її внутрішню стабільність та передбачуваність, комбінація елементів політики залучення і мирного співіснування.

Новий характер відносин Росія — Захід практично унеможливлює будь- які домовленості між ними щодо України без її участі. Але залежність від Росії об’єктивно обмежує їй можливості геостратегічного вибору, використання міжнародних засобів гарантування національної безпеки. Взаємини Росія — Захід не будуть більш тісними, довірливими, ніж стосунки Україна — Захід, але вони, очевидно, будуть більш вагомими. Росія продовжує на офіційному рівні виступати проти розширення НАТО на схід, а на неофіційному — заперечення розширення стосується і Європейського Союзу. Хоч така її позиція не може інтерпретуватись як правомірна, вона створює цілком реальну перешкоду на шляху зближення України з європейською спільнотою. Для України — це сувора геополітична реальність.

Відносини з Росією для України, безумовно, мають стратегічний характер, але вони де-факто не мають ознак партнерства. Це є наслідком політики обох сторін. З боку Росії головний стратегічний інтерес, після того як варіант возз’єднання втратив практичне значення, полягає у недопущенні перетворення України на союзника її геополітичних опонентів. Реалізації цього інтересу слугує збереження Москвою успадкованих і нарощування додаткових важелів впливу і можливостей контролю. Ускладнення відносин Києва та Москви з ПАРЄ, МВФ, постійні звинувачення в корупції та відмиванні грошей не створюють реального підгрунтя для зближення їхніх зовнішньополітичних курсів, принаймні такого зближення, яке відповідало б інтересам України.

Реальний розвиток відносин зі стратегічними партнерами не містить тенденції до зближення. Воно є й логічно неможливим, з огляду на якісні відмінності між партнерами. Підтримка відносної їхньої сумісності забезпечується виключно за рахунок збереження значної дистанції. Така дистанція існує на двосторонній основі у стосунках з ЄС та США. Вона виникла, незважаючи на численні угоди, і між Україною та Росією. Ця дистанція дедалі більше визначається не тільки цілеспрямованими діями партнерів, а й новітнім українським ізоляціонізмом. Останній поступово абсорбує психологічну неготовність еліти до відкритої конкуренції, страх втратити національну ідентичність, прояви розчарування Заходом і взагалі результатами міжнародної співпраці. Прикрашені патріотичною риторикою, ізоляціоністські концепти дозволяють виправдовувати прорахунки у зовнішній політиці.

І все ж відносини з ЄС, США та Росією відіграють виняткову роль у приземленні української зовнішньої політики. Вони чи не єдині публічно підкреслюють наявність в України серйозних проблем не тільки економічного, а й політичного характеру, не дозволяють офіційному Києву їх замовчувати. Решта партнерів не створює Україні таких незручностей, обмежується ритуальними ввічливими констатаціями і тим самим дозволяє будувати масштабну імітацію успішної участі в міжнародних справах.

ГЕОПОЛіТИЧНИЙ ПРОГНОЗ ДЛЯ УКРАЇНИ

Вже з середини 90-х років ставали очевидними якісні розбіжності у тенденціях розвитку країн регіону. Центральна та Східна Європа продемонстрували два різних варіанти посткомуністичних трансформацій. У першому випадку відбувається становлення громадянського суспільства, засад правової держави та ринкової економіки. У другому — бачимо не тільки і не стільки гальмування цих процесів чи консервацію певного перехідного стану, скільки утвердження і консолідація особливого типу авторитарних режимів і негромадянського суспільства. Поза деклараціями, на рівні повсякденної політичної практики утверджуються різні системи суспільних цінностей і пріоритетів. Це детермінує неможливість досягнення єдності континенту і передбачає різні рівні та характер відносин у Центрально-Західній та Східній Європі і між ними.

Україна, як і Росія, та Білорусь, залишається виключеною з процесів європейської інтеграції, хоч вона, на відміну від сусідів, постійно декларувала намір інтегруватись у європейські та євроатлантичні структури і демонструвала незалежний зовнішньополітичний курс. Очевидними є, по-перше, — невідповідність цього курсу внутрішньому стану України, характерові політичного режиму, по-друге — брак передумов його реалізації.

Головним чинником, що визначатиме міжнародне становище України та її геополітичні координати, є внутрішня ситуація. Вона ж, за всієї соціально-економічної напруженості, набула значної політичної усталеності. Таким чином, одна з вигідних ознак української зовнішньої політики — її «прогнозованість і стабільність» — буде гарантована. Проблема полягає в тому, що реальний зміст та спрямованість прогнозованої і стабільної політики вже кілька років працює і надалі працюватиме на зниження міжнародного авторитету держави. Особливості такої ситуації полягають у тому, що вона не є просто наслідком хибної стратегії. Вона — природна похідна від стану і логіки національного розвитку. Внутрішня деградація не може не спричиняти погіршення міжнародного становища навіть за найбільш сприятливих зовнішніх умов.

Іншу координату, що визначатиме геополітичне майбутнє України, передовсім становлять тенденції розвитку євроатлантичної спільноти, які чинять ще більший тиск на Україну. Точніше, зростання тиску пов’язане із посиленням розходжень між Україною та її партнерами за суттєвими політичними, економічними і соціокультурними параметрами. Усе це працює як чинник додаткового відносного погіршення її міжнародного становища.

Зазначені чинники діють нерівномірно, вони немовби викривляють міжнародний простір навколо України. Нереформований і нединамічний простір СНД створює порівняно небагато проблем, причому дозволяє використовувати для їх розв’язання виключно звичні методи та наявні механізми. Поступова диверсифікація і дезінтеграція цього простору, як і потужний російський чинник, вкрай обмежують можливості проведення раціональної довготермінової стратегії. Він не заохочує до якісних перетворень, консервує архаїчність, провінційність, при цьому сам маргіналізується і не може забезпечити прийнятних перспектив. Понад те, він не пропонує достатніх можливостей для вирішення гострих актуальних проблем.

Серед українських політиків поширений хибний погляд на умови співпраці, що висуваються високорозвиненими країнами до нових східноєвропейських партнерів, передовсім як на штучний витвір урядів, прояв егоїзму багатих, прагнення диктувати власні правила гри і здійснювати експансію.

Якщо оцінювати практичні кроки офіційного Києва, то тут більш вірогідним є не нерозуміння сутності явища чи небажання йти на зайву відвертість у делікатних питаннях стратегії, а, скоріше, свідоме ухилення від надто складних реальних проблем, вирішення яких жорстко пов’язане з небезпечними для влади перетвореннями. Позиція України з принципових питань європейської політики і відносин між країнами СНД залишається нез’ясованою. Замовчуються серйозні проблеми, із якими зіштовхується Україна: зростання залежності від Росії і Заходу, втрата позицій у міжнародному розподілі праці, фактичне посилення ізольованості від загальноєвропейських процесів. Видно закономірне старіння принципів зовнішньої політики вироблених у перші роки незалежності і розрахованих здебільшого на період становлення держави.

Вихід на перший план економічних, екологічних та інших несилових аспектів безпеки знижують роль класичної позаблоковості і навіть роблять її сумнівною. Ще однією проблемою на шляху до цілісної послідовної зовнішньої політики є неможливість нейтральної ціннісної орієнтації. Для України це справді на даному етапі питання питань: її стратегічні партнери мають різні суспільні цінності та пріоритети, і в цій системі координат, у яку потрапила Україна, позиція рівновіддаленості є в принципі неприйнятною. Поза сумнівом, вона є нефункціональною. Невизначеність щодо фундаментальних суспільних цінностей, зростання невідповідності між деклараціями і політичною практикою є найбільш загальною, базовою характеристикою України як суб’єкта міжнародних відносин і обумовлює невизначеність її геополітичних координат.

Очевидно, що Україна у найближчій перспективі залишатиметься найбільшою і, можливо, єдиною країною Європи, яка прагне дотримуватись компро- місних вирішень принципових міжнародних питань. Їй, таким чином, гарантовано специфічне місце у системі міждержавних відносин, і залежатиме воно головно не від неї самої, а від Заходу та Росії — потужних акторів, що структурують простір навколо України. Підтримання рівновіддаленості значною мірою забезпечуватиметься самими партнерами, з якими можлива співпраця, але неможлива інтеграція, а сама співпраця лімітується рівнем як реальної зацікавленості, так і об’єктивної готовності до неї.

Формування нової системи європейських відносин пов’язане з двома процесами: поглибленням та розширенням масштабів інтеграції та набуттям більшої системності, активізацією спільної зовнішньої політики та політики в сфері оборони і, на цій основі, розбудовою стабільних стосунків з неінтегрованою частиною континенту. Перший з зазначених процесів є основним, структуростворюючим, другий — похідним, доповнюючим. Перший відбиває розвиток Європейського Союзу, другий — також якісно нову роль НАТО. Очевидно, що Україна як на даному етапі, так і у середньотерміновій перспективі перебуватиме осторонь основних напрямів європейської співпраці. Вже тепер, лише на підготовчому етапі розширення НАТО та, особливо, ЄС, відносне зниження її партнерського рейтингу вельми помітне. Поступовість, розтягнутість у часі процесу розширення лише підкреслює його глибину, складність шляху, який належить пройти претендентам, а отже розмір тої відстані, яка відділятиме членів від не членів ЄС.

Захід набагато вимогливіший до внутрішнього розвитку України. І ЄС, і США безпосередньо зацікавлені у здійсненні економічних та політичних реформ в Україні. Так само вони визнають за важливе підтримувати стабільність України. За нових умов, коли перспективи досягнення стабільності шляхом реформ практично зникли, західні партнери обмежують потенційну роль України у моделях міждержавних відносин, що конструюються. З крахом демократичних політичних реформ Захід усе більшою мірою концентрує зусилля на окремих аспектах економічної та правової реформи, створенні умов для іноземних підприємців, захисту власних економічних інтересів в Україні. У будь-якому випадку наявна зацікавленість у стабільності та керованості внутрішньої ситуації. Недемократичність української влади обмежить допомогу, спричинятиме більш жорстку позицію, але не стане перешкодою для взаємодії з нею. Цілковитий прагматизм ставлення до України з боку Вашингтона виявився, зокрема, і в тому, що вона опинилася в компанії з Індонезією, Колумбією та Нігерією, які були визнані країнами, що важливі для позитивних зрушень регіональних геополітичних констеляціях.

Росія займає принципово іншу позицію щодо внутрішніх реформ в Україні. Роки окремого незалежного існування не призвели до скільки- небудь значних відмінностей у внутрішній побудові двох суспільств та двох держав. Кінець 1999, перші місяці 2000 років наочно продемонстрували подібність українського і російського політикуму, природи влади та способу владарювання. З точки зору геополітики, важливим є й те, що ця подібність якісно відмінна від європейських реалій. Таким чином Росія виявляється об’єктивно зацікавленою у певному гальмуванні реальних демократичних перетворень в Україні і з огляду на обмеження її альтернативних геополітичних орієнтацій та внаслідок небажання втратити таку зручну подібність, котра гарантує справді особливі відносини. Врешті, на цій подібності (на тлі якої і Білорусь не здається вже надто цілинною) тримається СНДівський простір як окрема геополітична цілісність.

Дії внутрішніх та зовнішніх чинників, що детермінують геополітичні координати України, мають результатом: участь у стихійній дезінтеграції євразійського простору і неможливість повномасштабної участі у процесах європейської економічної та політичної інтеграції, зниження партнерського рейтингу і збереження відносної ізольованості, зростання зовнішньої залежності у питаннях безпеки і розвитку та втеча від впливу, що заохочує до прискорення внутрішніх демократичних перетворень, консервація суперечливого перехідного стану і нарощування ознак периферійності.

* * *

Підсумкова теза щодо міжнародного становища України полягає в тому, що воно цілком відповідає особливостям українського суспільства і держави. По- над те, воно саме таке, до якого свідомо прагнула українська влада і яке відповідає уявленням політичного істеблішменту про його інтереси. Звідси брак самокритики, відкидання критики і вкорінення міфу про зовнішню політику як чи не єдину, проте незаперечну зону успіху молодої незалежної держави. Таким чином проблема полягає не в здатності чи нездатності влади це становище покращити, а у відсутності мотивації до цього як у неї самої, так і в переважної більшості суспільства. Тож, з огляду на норми демократії, такої проблеми взагалі не існує.