УКРАЇНА НА БАЛКАНАХ: ПАРТНЕР ЧИ БІДНА РОДИЧКА?

Сьогодні, коли успішний результат мирних переговорів знову під сумнівом, важко судити, наскільки ефективною була ця українська миротворча місія (утім, як і американська, і натовська, і єесівська). Принаймні для себе українська сторона змогла одержати інформацію з перших вуст і краще зорієнтуватися в ситуації, що допоможе планувати подальші дії. А також продемонструвати всім зацікавленим сторонам свою добру волю й висловити побоювання з приводу моментів, що її непокоять.

Ясна річ, не все було так лірично, як про це розповідають учасники переговорів. І «більше, ніж повне розуміння» стосовно припинення поставок української зброї македонська сторона, скоріш за все, висловлювала, зціпивши зуби. Пригадаймо хоча б заяву посла РМ в Україні Владо Блажевски з приводу помилковості думки, поширеної в деяких країнах, що поставки зброї Македонії призведуть до дестабілізації в країні. Та й у самому Києві цю думку вважають достатньо спірною (див. інтерв’ю керівника зовнішньополітичного управління АПУ А.Фіалка в «ДТ» за 28 липня ц.р.).

Та поміркуймо, чи могла Україна дійти іншого рішення? Могла. Відчувши більшу впевненість на світовій арені після нарощування деяких економічних м’язів, вона цілком могла б піддатися спокусі ними злегка пограти й усім продемонструвати свою принциповість, заробивши таким чином трішки грошей за зброю та певний політичний капіталець: ось вона яка, Україна, не погоджується з самими США. Але, по-перше, невідомо, як довго вона могла б не погоджуватися, оскільки для армрестлінгу зі Штатами її м’язи ще не зміцніли, а коли м’які прохання замінилися б грізними покрикуваннями, гідність було б зберігати куди складніше. Крім того, Україна за такого розвитку подій ще довго відмивалася б від звинувачень у поставках зброї в гарячі точки. Та й, чим чорт не жартує, своєю впертістю могла б викликати на Македонію таке любе Сполученими Штатами ембарго. Ясна річ, і відносини з Євросоюзом та США було б неабияк попсовано. Чи може любов маленької Македонії, нехай навіть дуже палка, стати гідною компенсацією?

А завдяки тому компромісу, на який пішла Україна (зауважмо, поки що не такому й великому, оскільки поставки припиняються тимчасово, тільки важкого озброєння й тільки на період проведення мирних переговорів), вона, втративши копійки, могла б заробити куди більші дивіденди та зберегти при цьому симпатії Скоп’є.

Замість того, щоб укотре витрушувати килимки собі на голову та кричати, як нас «образили», краще, хоча б для підвищення самооцінки, пригадаймо, що говорила Кондоліза Райс рівно рік тому в інтерв’ю «ДТ»: «Мені здається, що регіону Центрально-Східної Європи потрібні сильні, економічно розвинені, демократичні держави, які могли б допомагати розв’язувати різноманітні проблеми, приміром, балканську. Якби ми бачили сильну Польщу, сильну Україну, то можна було б говорити про партнерів із колишнього Радянського Союзу, партнерів, котрі сприяли б безпеці та стабільності у своєму регіоні. <...> На мою думку, США завжди зберігатимуть свою присутність у Європі як військову, так і будь-яку іншу. Але Сполучені Штати не відіграватимуть надалі провідну роль у розв’язанні таких проблем, як, скажімо, балканська. Вважаю, що згодом США повинні залишити Балкани. І для нас дуже велике значення матиме сильна Україна або сильна Польща». Зрозуміло? Ми — не халявники, ми — партнери.

Авжеж, поки що Штати й не збираються залишати Балкани. Більше того, значною мірою самі їх і озброюють. Як повідомляли американські й російські ЗМІ, цього року США вже надали Македонії «термінову військову допомогу на загальну суму в 17,2 млн. доларів», гарантувавши «надання додаткової військової допомоги відповідно до оцінки НАТО військових потреб Македонії та при координації з союзниками». Ще в травні американці провели бойову підготовку легких піхотних підрозділів македонської армії, а для проведення серйозніших навчальних програм «із метою нарощування потенціалу збройних сил Македонії» американський військовий підрядчик — фірма MPRI — одержала додаткові 4 млн. доларів. Безпосередньо з арсеналів США Македонії передано 36 гаубиць, 30 військових вантажівок і понад 700 кулеметів, повідомляє російське «Время новостей».

Чому ж у такому випадку українців попросили призупинити свої поставки?

Версія про спроби «прибрати конкурента» видається досить слабенькою, оскільки македонські потреби у зброї занадто незначні, щоб через неї розводити всю цю веремію. Декотрі аналітики вважають, що Захід, розглядаючи Македонію як майбутнього члена НАТО та ЄС, просто не хоче, щоб її армію озброювала Україна, яка досі не визначилася зі своїми геополітичними уподобаннями. З певною натяжкою ця версія має право на існування. Як і та, прихильники якої стверджують, що всьому причина — велика інерційність і шаблонність прийняття рішень американською адміністрацією.

Справді, мусимо визнати, що багато передвиборних намірів республіканців США так і залишилися намірами, і в’їдливі спостерігачі з жалем констатують, що нова американська адміністрація досі так і не продемонструвала нічого особливо нового на зовнішній арені, а дедалі більше скочується на наїжджену колію. Тим часом деякі українські експерти впевнені: якби США серйозно, жорстко та вчасно підтримали уряд Трайковського, швидко навчили і як слід озброїли македонську армію, активно підтримавши й українські поставки, то замість антиамериканських і антинатовських демонстрацій одержали б серйозні морально-політичні дивіденди, довівши свою спроможність захищати територіальну цілісність як балканських, так і пострадянських держав у цьому регіоні.

Однак і цього разу американці спрацювали за звичною схемою: сказали «брек», розвели конфліктуючі сторони і, як повелося, заходилися тиснути на того, хто ближчий, доступніший і поступливіший, себто на уряд Трайковського. А вже коли під рукою опинився й додатковий важіль у вигляді теплих українсько-македонських відносин, то чому б не натиснути й на нього?

Гаразд, Україна готова продемонструвати гнучкість, тим паче під шляхетним приводом того, що «нелогічно вести переговорний процес, одночасно накачуючи зброєю конфліктуючі сторони». Але нехай тоді й наші західні партнери припинять свої поставки й забезпечать надійний заслін поставкам зброї для албанських бойовиків. І, наскільки нам відомо, це є питанням №1 консультацій української сторони як із ЄС, НАТО і США, так і зі Скоп’є. Також відомо, що виразної відповіді поки що ніхто не почув. Але тоді про збереження якої стабільності може бути мова, якщо доступ до зброї перекриють лише для уряду Македонії, албанські ж бойовики, як і раніше, озброюватимуться на чорному ринку, обсяг якого, стверджують фахівці, дозволяє озброїти армію середньої європейської держави? Приміром, The Independent пише: «Тоді як Україна не робить таємниці з продажу зброї, ходять чутки, що інші країни поставляють озброєння потай, а в митних деклараціях зброя проходить під невинною назвою «морозиво».

Захід перебуває у двозначній ситуації та почувається невпевнено, що дає Україні моральну перевагу, оскільки її дії в Македонії досі приносили тільки благо. І сформованою ситуацією гріх не скористатися, щоб зайняти свою нішу в цьому регіоні. Але навіщо нам взагалі потрібна ця Македонія, населення якої менше населення Києва?

Відповідь банально проста — зайвих друзів не буває. Нехай навіть таких маленьких. До речі, розповідають, що Сполучені Штати (!) приплачують Маршалловим островам із населенням 10 тис. (!) чоловік за те, щоб ті двічі на рік підтримували позицію США під час голосування в ООН. А Македонія, будемо сподіватися, — майбутній член Європейського Союзу й НАТО, де рішення приймаються консенсусом, і де ще один проукраїнський голос ніколи не буде зайвим. Македонія — перша країна, яка підписала угоду про асоціацію з ЄС, і її досвід може стати нам у пригоді. Македонія — перша й поки що єдина країна Центрально-Східної Європи, що підписала з Україною угоду про зону вільної торгівлі. Нарешті Македонія може допомогти нам застовпити своє скромне місце на Балканах, де ми вже не раз профукували свої можливості (пригадаємо хоча б відновлення Боснії і Герцеговини). Тож цілком розумним видається рішення українського керівництва найближчим часом відкрити посольство в Скоп’є. За нашою інформацією, послом туди має поїхати Олександр Кір’яков, котрий нині очолює 1-е територіальне управління зовнішньоекономічного відомства. З дня на день очікується призначення спеціального представника МЗС на Балканах (можливо, якщо він усе-таки називатиметься представником Президента України, то це додасть йому ваги на міжнародній арені) у ранзі заступника міністра. Інтуїція нам підказує, що ним стане заступник міністра закордонних справ Ігор Харченко. У сфері уваги спеціального представника будуть не тільки політичні проблеми, а й увесь спектр питань економічного й культурно-гуманітарного співробітництва.

Проте з нинішньої македонської ситуації ми можемо вичавити і ще щось, якщо не забракне наполегливості та сміливості регулярно нагадувати західним партнерам про наші жести доброї волі та зроблені кроки назустріч. Ясна річ, наші дипломати з гордим виразом обличчя можуть шляхетно заявляти, що «торг тут недоречний» і ми просто щиро прагнемо допомогти дружній державі. Але хто сказав, що не можна щиро допомагати дружній державі з користю для себе? (Тим паче, будемо цілковито цинічними, що саме врегулювання кризи в Македонії може призвести до певних економічних втрат для України, оскільки проект АМБО транспортування нафти через територію Болгарії, Македонії та Албанії в албанський порт Влера є конкурентним для нашого багатостраждального Одеса—Броди—Гданськ).

Ось у нас часто згадують Бушерський контракт — улюблений предмет для волання про «їхній тиск» і «наші втрати». Але давайте чесно скажемо, що це саме один (якщо не єдиний) приклад, коли нам за серйозні поступки вдалося одержати щось серйозне навзаєм. Завдяки «Бушеру» Україна приєдналася до РКРТ, без чого не бачила б сьогодні «Морського старту» як своїх вух. А те, що ми не змогли розвинути також запропоновану «Харківську ініціативу» або скористатися укладеною зі Штатами угодою про надання технічної допомоги у створенні замкнутого паливно-ядерного циклу — то це наші внутрішні проблеми.

І сьогодні ніхто не закликає наших сором’язливих дипломатів рубати навідмах і ставити ультиматуми західним партнерам просто в Скоп’є чи Охриді. Їм, дипломатам, видніше, коли, де і як можна згадати про наші заслуги. А таких можливостей, на наш погляд, останнім часом не бракує. Ось, приміром, у вересні, на який заплановано ялтинський саміт Україна—ЄС, український Президент, укотре прогулюючись морським берегом з Гав’єром Соланою і замріяно дивлячись у синю далечінь (або кидаючи крихти хліба чайкам), цілком міг би, скажімо, попросити верховного представника ЄС уточнити координати того місця України в Європі, про яке говорилося на гетеборзькому саміті Євросоюзу. Та й мало про що Україна може говорити з Європою, Штатами й НАТО? Головне, не соромитися згадувати при цьому і про власні інтереси. І тоді ми справді відчуємо себе партнерами, а не бідними родичами.

Всі статті Тетяни Силіної

Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК

Залишайтесь в курсі останніх подій!

Підписуйтесь на наш канал у Telegram

Стежити у Телеграмі