Україна між трьома

Практично всі розмови про перспективу стосунків України та Європейського Союзу спираються на географію. Вони постійно відштовхуються від того простого факту, що Україна розташовується між Європейським Союзом (чи сферою інтересів ЄС) та Російською Федерацією (чи сферою інтересів РФ). І проблема полягає у тому, в чию сферу інтересів чи внутрішніх стандартів (що набагато важливіше) буде втягнуто Україну. Однак при цьому обов’язково закладається, що країна не має достатньої потуги, яка дозволила б їй самій зробити цей вибір. А тим більше практично ніхто з реально мислячих політологів не бачить можливості (хай вибачать мені наші патріоти) витворити якийсь свій, незалежний шлях розвитку.

Притягальні центри настільки потужні, що при теперішній консолідації українського суспільства та його визначеності щодо свого остаточного вибору (про еліту не говоритимемо) вибір і тим більше «самостійний шлях» досить ускладнені.

Таке геополітичне мислення виглядає доволі очевидним. Немає сумніву, що у ХІХ столітті цим можна було б і завершити. Однак розвиток технологій пов’язав світ у дещо інший спосіб, а не тільки спираючись на географічну наближеність чи віддаленість. І раптом виявилося, що країни, які межують одна з одною, насправді мають дуже мало спільного, натомість країни, які не мають спільного кордону, якимось чином зацікавлені одна в одній. Більш того — у тій чи іншій царині вони залежать одна від одної.

З огляду на це, скажімо, стосунки України та Румунії не такі інтенсивні, як стосунки України та Німеччини (головне у економічній сфері, ясна річ). А з огляду на розвиток вже не так економічних, як політичних стосунків США також набагато ближчі до України, ніж теперішня Бєларусь.

Однак повернімося до головних гравців на світовому політичному полі, вже враховуючи не тільки географічну близькість, а взаємозв’язаність цілого світу. Насправді Україна перебуває не між ЄС та РФ, а у геополітичному трикутнику ЄС—США—РФ. Не всі учасники цього тріо рівнозначні, не всі мають однакову вагу і рівною мірою хочуть і можуть впливати на розвиток справ в Україні.

І це пов’язано не лише з різною економічною та політичною вагою. Всі ці три великі політичні гравці рухаються у різні сторони, мають різні цілі, перебувають на різній стадії свого історичного розвитку. Чиясь зірка піднімається, а чиясь заходить. Хтось уже втомився від самого себе, від застарілої парадигми свого розвитку, а хтось шукає чи знайшов нову парадигму, яка дасть змогу принаймні якийсь час бути успішним у нашому динамічному світі.

Опинившись у цьому трикутнику, Україна повинна буде вибирати. Причому впевненість, що цей вибір абсолютно вільний і великі гравці на нього не впливають, є великою ілюзією. Свій вибір ми повинні зробити і реалізувати в умовах реального тиску з усіх трьох боків. Причому ухилитися від вибору не вдасться, бо інакше виберуть за нас (чи, точніше, приберуть нас до рук). І тим самим, позбавивши передумови вибору — осмислення того, що відбувається, остаточно перетворять в об’єкт чиєїсь політики. Отож спробуймо вкотре проаналізувати, з ким маємо справу і з ким хочемо і можемо пов’язувати своє майбутнє.

Почнімо з найстарішого і найсерйознішого, якщо говорити про світовий рівень, гравця — Сполучених Штатів Америки. Свій злет США розпочали, вступивши у Першу світову війну. Тобто це країна ХХ століття, яке розпочалося насправді у 1914 році з початком Першої світової війни. Переможна участь у другій світовій війні закріпила провідний статус країни у бінарному світі (США—СРСР). Й останній крок — виграш у третій світовій — холодній війні з СРСР — зробив США одноосібним світовим лідером. Щоправда, дещо самотнім. При цьому США умудрилися ніколи не воювати із СРСР, що важливо для майбутнього як США, так і світу. Наступив pax americana — світ Америки. Багато хто злякався такого одноосібного лідерства. Насамперед багато американців. Бо ж відповідальність за все, що відбувалося у світі на початку 90-х минулого століття, лягла саме на США. Причому головним внеском США у розбудову майбутнього, подобається це комусь чи ні, є не стільки економічні чи технологічні досягнення, а забезпечення певного статус-кво у світі. І це попри війну в Іраці. Принаймні розбудовувати європейський проект без американських гарантій безпеки (які часто виражаються у таких брутальних акціях, як американські операції у Західних Балканах), як показав гіркий досвід, просто не вдається.

Як США трактують своїх партнерів і, відповідно, бачать роль України? Попри спроби втягнути Росію у єдиний антитерористичний фронт, США і далі докладають зусиль щодо зменшення ролі Росії у світі. Європейський Союз розглядають і як союзника, і як найбільшого конкурента. Хоча не ворога. З огляду на це, не дуже прихильно дивляться на бурхливий розвиток стосунків ЄС та РФ. Природний господарчий, перш за все у сфері енергопостачання, союз ЄС та РФ багато кого насторожує у США. При цьому Україну США можуть трактувати як свого потенційного союзника або у складі якнайширшого (а тому не дуже ефективного) ЄС (чи коло ЄС), або як засіб стримування Росії. Можливий і варіант «буферної зони» між ЄС та РФ. Тому США можуть бути перш за все гарантом незалежності України. Однак не головним економічним партнером. І у цьому безсумнівна слабкість позицій США в Україні.

Однак після розпаду біполярного світу першою почала усамостійнюватися з цього pax americana саме Європа. Після того, як СРСР почав здавати свої позиції та відкочуватися все далі на схід, європейські держави зрозуміли, що зі сходу загрози очікувати не варто. На європейському сході у 90-х роках відбувся економічний, політичний та мілітарний колапс. Утворилася величезна порожнеча, яка дозволила безперешкодно розвинути ідею Європейського Союзу, взятися до її безпрецедентно швидкої та успішної реалізації. Тим більше що за інерцією побудова цього спільного європейського дому відбувалася (і відбувається) під парасолькою старенького доброго НАТО, а отже за присутності США. ЄС і як політична конструкція, і як сфера інтересів швидко поширилася на схід і практично охопила весь Європейський континент. Нещодавнє рішення щодо вступу до ЄС Румунії та Болгарії 2007 року щільно обійняло всі західні кордони України. У нас немає іншого сусіда на заході, окрім ЄС, і ми повинні це добре усвідомити. ЄС є найбільшим світовим ринком. Щоправда, не зовсім для нас відкритим. Уже сьогодні розширений ЄС є для України головним торговим партнером. Частка ЄС у зовнішній торгівлі постійно зростає, і цей процес зупинити ніхто не зможе. Як економічний партнер ЄС вже домінує і домінуватиме над нами. Щоправда, ми як економічний партнер для ЄС займаємо мізерні позиції. Разом із тим засадничо «пацифістський» характер ЄС та його політики роблять ЄС дещо інфантильним у сенсі забезпечення безпеки всього Європейського проекту, проекту ЄС. Досі безпека на Європейському континенті все-таки залежить головно від США. А отже і безпека України, і така-сяка гарантія її незалежності. Звичайно, у разі, якщо це буде потрібно США. Злісний американський «новий правий» Роберт Кеган іронізує — називаючи європейський проект «постмодерністським», для якого брудні військові способи вирішення складних проблем недопустимі. Але весь цей «постмодерний рай» зручно розташувався під американською військовою парасолькою, залишаючи США у попередній, «модерній» епосі один на один з ісламським, ще навіть «домодерним» світом.

Однак головним здобутком європейського є ті стандарти, які не лише проголошуються, але й реалізуються в ЄС. ЄС модернізує все суспільство, політичне життя та економіку кожної з країн, що до нього приєднуються. Ба дехто використав ЄС як засіб цієї модернізації, бо сам на це не мав би ресурсів і не спромігся б.

Разом із тим очевидно, що європейський проект є типологічно радше більш «просунутим», ніж успішним, порівняно з більш імперським американським проектом. Однак водночас він не перевірений часом, як американський, який уже має 200 років і був-таки перевірений двома світовими війнами.

Як ЄС трактує США та РФ? Із США розпочалася епоха м’якого протистояння та дистанціювання. При цьому питання забезпечення безпеки всього європейського проекту і далі лежить на США, що виглядає дещо дивним. Тобто ЄС поки що просто використовує США. Натомість одним із способів унезалежнення від США для ЄС є зближення з РФ. Особливо це стосується питань енергетичної безпеки європейського проекту. Подобається це комусь чи ні, але цей союз є справді натуральним. У цьому контексті Україна для ЄС є тільки країною, через яку поки що транспортується нафта та газ. Зрештою, бачимо відчайдушні спроби Росії та ЄС після помаранчевої революції виключити «неслухняну» Україну з цієї схеми через побудову альтернативних нафтогонів та газогонів. Отже, попри симпатію до помаранчевої України, логіка геополітичної боротьби змушує лідерів ЄС так чи інакше розбудовувати свої стосунки з Україною у контексті своїх стосунків із РФ. А точніше — вбудовувати Україну в контекст своїх стосунків із Росією. І це не тільки політична традиція, на яку ми часто нарікаємо, але політична доцільність.

І нарешті третій полюс, у якому розбудовується український проект — Росія, яка сьогодні набрала форми Російської Федерації та всіх її похідних, Співдружності незалежних держав, Євро-Азійського економічного співтовариства, Єдиного економічного простору, Союзу Росії та Білорусі тощо. Історично (у сенсі новітньої історії) і географічно Росія до нас найближча. А найближче виглядає найбільшим. Хоча бюджет Російської Федерації ще нещодавно був співрозмірним з бюджетом Польщі, а нині з бюджетом Королівства Нідерландів. Однак що нам далекі королівства при наших злиднях?..

Росія (СРСР) за останні 50 років поступово відступала з Європи. Як у політичному сенсі, так і у культурологічному. Взагалі для її історії характерні то експансія (у тому числі в Європу, переймання всього європейського — Петро І, Горбачов, Єльцин), то відступ та самоізоляція (Ленін, ще більше Сталін, а останнім часом Путін). Почалося з відходу з Югославії, Фінляндії, Австрії, закінчилося країнами Центральної Європи, а врешті країнами Балтії, Україною. Весь цей перелік показує певну тенденцію. Росія географічно виходить з Європи. Залишається питання — чи вона виходить з європейського проекту взагалі (у розумінні поширення тих стандартів, які впроваджує ЄС як усередині себе, так і по своїй периферії, де це вдається), чи вона може з нього вийти без ескалації подальшого розпаду та постімперської політичної стагнації у формах, які пропонує Путін, і чи ЄС хоче, щоб Росія вийшла із загальноєвропейського процесу.

Отже — що стосується стандартів, які є фундаментом європейського проекту. Очевидно, що режим Путіна розвивається у цілком протилежному до європейського напрямку. Закручування гайок пояснювалося військовою доцільністю — однак війна у Чечні набула ґанґренозних форм, а другий термін «президентства надій» закінчується. На щастя, кон’юнктура на нафту та газ все ще тримає і ще триматиме економіку Росії у профіцитному стані. Однак водночас економіка Росії стає все менш диверсифікованою. Все, в тому числі і доля режиму, залежить виключно від ціни на нафту й газ.

Чи зупинилися процеси розпаду в самій Росії? Це питання для всіх. Нічого доброго від цього очікувати нікому не варто. Принаймні на даний момент постімперські структури Росії — СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП розпадаються на очах, свідченням чого є низка «кольорових» революцій. Очевидністю стає те, що Росія ніяк не може окреслити своїх меж, вона досі сама собі не відповіла, що таке Росія, де її межі, як вона бачить своє майбутнє. Дійшло до істеричних заяв високих посадовців, що й окупація країн Балтії була законною. Зауважте — у Путіна вірять. Суспільство, окрім окремих груп «новых отщепенцев», із ним не дискутувало. Воно його прийняло. Моделі європеїзації Єльцина не підійшли. Все скотилося до примітивної корупції. Натомість Путін запропонував Росії стару імперську шинельку — чи то зразка Миколи І, чи то Сталіна/Дзержинського. Народ прийняв, вибравши не свободу, а «русскоє ґосударство». І «ґосударство» повернулося, але свобода, за звичкою, мусила відступити на кухню.

Багатьом це подобається. Не тільки у Росії, а й у Європі. Замість геополітичної порожнечі на сході континенту неначе знову з’явився сильний гравець. Геополітичні політикани, яким далекі проблеми свободи у потужних східних імперіях (чи то Китай, чи Росія) заговорили про «повернення Росії» в Європу. Однак не про входження Росії в Європейський проект як спосіб поширення тієї самої свободи, а про вбудовування Росії як сировинної бази у проект ЄС. Тобто Росії відводиться роль такої собі Саудівської Аравії. Байдуже, який режим у цій монархії, головне — справне постачання арабської нафти. Такої політики завжди дотримувалася стара імперська Америка. Однак чи личить така політика «постмодерній» Європі — це питання до самих європейців. Тобто європейці опинилися перед вибором, що їх більше тривожить — самі росіяни, стан свободи у Росії чи Росія як держава та постачальник нафти? І наступне питання — чи неоімперська Росія насправді зможе забезпечити досить довго та стабільно оте постачання енергоносіїв та безпеку на сході континенту?

Водночас Росія справді не тільки наш найближчий східний сусід. Росія значно більшою мірою присутня в самій Україні.

Напевно, не слід забувати нашого й європейського зацікавлення в енергоносіях з Росії та (через Росію) з Центральної Азії і Кавказу, а також ще більшого зацікавлення у забезпеченні безпеки на континенті та незалежності самої України. Від Росії вона залежить теж не малою мірою, а головне — від того, хоче російська політична еліта вбудовувати Росію в європейський проект, чи ізолюватися від загальноєвропейського проекту у своїх неоімперських мріях.

Часто проблеми Росії стають проблемами України. Невизначеність Росії щодо своїх кордонів уже на найвищому рівні призводить до диких випадів не лише проти країн Балтії. Заява Путіна про те, що «десятки мільйонів наших співгромадян та співвітчизників виявилися за межами російської території» (тобто громадян РФ?) більш ніж симптоматична. І мова йде не стільки про території, як, власне, про людські ресурси, яких РФ просто нагально потребує з огляду на загрозливу депопуляцію, особливо за Уралом. Тому ми не тільки країна, через яку транспортуються наші енергоносії, — ми ще й джерело людських ресурсів для РФ.

І нарешті про стосунки всередині великого геополітичного трикутника. Росія розуміє, що США не припинили свого тиску на неї і навіть роблять (поки що мало успішні) спроби контролювати її головний ресурс — нафту та газ. Із ЄС Росія міцно пов’язана з огляду на те, що поки вона не експортує достатньо енергоносіїв у Японію та Китай (а про це йдеться), ЄС є єдиним реальним ринком, який тримає Росію на плаву. Росія залежна від ЄС, як і ЄС від Росії. Політична інертність російської еліти бачить незалежну помаранчеву Україну як непотрібну перепону на шляху енергоносіїв і загрозу запропонованій неоімперській моделі держави для Росії. Тому режим Путіна ніколи не прийме незалежної позиції України, навіть якщо вона буде дуже дружньою. Щоправда, відповідно до російської конституції, невдовзі він мав би відійти. Однак яку модель Росія вибере на майбутнє?

Між таких трьох полюсів перебуває Україна загалом, і на такі питання повинні відповісти ми — перед тим, як спробуємо свідомо та розважливо зробити свій український вибір.

Що для нас важливе?

Незалежність України? Якою мірою вона можлива? Чи не єдиною справді суверенною, наскільки це можливо, державою у світі є США. Решта тією чи іншою мірою делегують принаймні частину своєї суверенності. Прикладом є навіть ЄС, який і далі перебуває під парасолькою НАТО. ЄС взагалі появився завдяки тому, що три десятки країн відмовилися від левової частки свого суверенітету. Базою ЄС є делеговані суверенітети. Чи готова горда і незалежна Україна делегувати частину свого суверенітету? Принаймні не менш горді французи та поляки делегували. Зрештою вони делегували частину своєї суверенності не лише ЄС, але й НАТО, де не останню скрипку грають США. Може, для забезпечення політичної самостійності України вистачило б одного членства у НАТО? Напевно, що так.

Може, нам важлива економічна успішність України? Однак що таке успішність — що формує висоту рівня життя у країні? Як на мене, це умови, які дають можливість бути заможним. Без інтеграції до світового ринку, причому саме на його умовах, це неможливо. Жоден ЄЕП не порятує ні Росію, ні, тим більше, Україну. Звичайно, можна стагнувати, як Білорусь чи Куба. Однак як довго? Отож маємо пристосовуватися до світових стандартів, і то якомога швидше. Хоча і не за будь-яку ціну. Чи зможемо ми вбудуватися в європейську економіку без прийняття стандартів ЄС? Ні. Спілкуватися зі світом тільки через газову чи нафтову трубу пробує тільки Росія. Однак як довго? Країни Центральної Європи, які нещодавно вступили до ЄС, використали ресурси ЄС для модернізації свого суспільства та економіки — саме це є головним їхнім здобутком, а не доступ до якихось європейських фондів. Гадаю, що без глибокої інтеграції «з» ЄС (а з часом і «в» ЄС) Україні не вдасться провести ці дві великі модернізації.

Політичні рішення, які прийняла сьогоднішня влада в Україні, безсумнівно правильні. Можна сперечатися щодо способів їх реалізації. Можна сперечатися про етапи інтеграції «з» ЄС, якої нам не оминути, та етапи інтеграції «у» структури ЄС, щодо яких набагато більше непевності. Членство України в ЄС залежатиме не лише від України та реакції українців, а від великої геополітичної гри у трикутнику США—ЄС—РФ. Між цими трьома — імперією у розквіті, новітнім експериментом й імперією, що відступає, і опинилася Україна.

Можна сумніватися, чи насправді більшість простих українців розуміють, що таке членство України в ЄС. Однак, гадаю, що й більшість простих французів цього досі не второпали.

Звичайно, що відношення до євроінтеграції у різних регіонах різне в силу різних політичних традицій, різної прив’язаності до російських політичних проектів. Однак відповідати доведеться. Причому відповідати у контексті тих питань, які постали в цих міркуваннях, а також у контексті багатьох інших питань, які ставитиме перед нами життя.