СХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКЕ ДЕЖАВЮ

Тема сьогоднішнього зібрання шанованих диспутантів у Цюріху, в самому центрі Європи, на конференції з назвою «Де є Центральна Європа?» — проблема пошуку та самоідентифікації Центральної Європи. Напевно, хтось її загубив, якщо знову, вже вкотре, шукає. Очевидно, що у переддень найбільшого розширення Європейського Союзу (а Європу я б асоціював саме з ЄС — і хай мені вибачить маленька горда та незалежна Швейцарська Конфедерація) — до нього ввійде ще десять (!) держав, ця тема більш ніж актуальна.

Актуальна для «старих» членів ЄС, які санкціонували це розширення й опинилися у новій для себе ситуації, адже всіх складностей цього розширення передбачити не можна. Вони опинилися сам на сам із партнерами, яких насправді ще добре не знають. Невдача з прийняттям Європейської Конституції чи епопея з війною в Іраку вже показали, що країни ЄС матимуть різні й погляди на своє майбутнє.

Так само тема нового переосмислення геополітичної констеляції у нашій частині світу важлива і для нових членів співтовариства, що займають пасмо від Німеччини, Австрії та Італії до нового кордону ЄС, яким насправді є «старий добрий» кордон СРСР. Прибалтійські країни — виключення, що тільки підтверджує правило.

Мені видається дуже символічним, що в силу певних обставин на сьогоднішньому диспуті, я б сказав у «європейському оркестрі», не буде представників України. Бо що українці мають врешті-решт до свята розширення Європейського Союзу, чи до проблематики Центральної Європи?

Для України у загальноєвропейському процесі відведено роль «фігури умовчування». Зрештою, вона й сама за 13 років незалежності на щось інше не спромоглася. Про неї не говориться, щодо неї у Брюсселі не приймається жодних істотних рішень. Її не бачать ані як члена ЄС, ані як асоційованого члена ЄС; як партнер ЄС вона насправді не цікава — якщо б інтерес був, то відношення до неї було б іншим. Для Брюсселя Україна є радше курйозом. Поки що, не таким одіозним, як Білорусь. Хоча, звичайно, офіційна позиція української влади декларує прагнення інтеграції з ЄС та євроатлантичний вибір України. Деклараціями все і завершується.

На сайті журналу «Ї» (www.ji-magazine.lviv.ua) вже більше року висить надрукована у знаковій для українських європоцентристів львівській газеті «Поступ» карта майбутньої Європи, яка відображає те, як (на наш погляд) її бачать із Брюсселя, — на цій карті між Європейським Союзом та Росією замість України хлюпочеться море. України просто немає! Очевидно, що для всіх це була б ідеальна ситуація. Однак Україна все ж є — і це проблема. Поки що ЄС дає собі раду з нею просто її ігноруючи, для ЄС Україна — країна non grata. І не тільки тому, що у ній є такий, а не інший політичний режим. Почасти форма політичного режиму в Україні є результатом повної ігнорації цієї країни з боку Брюсселя, а не тільки свідченням неспроможності самого українського народу чи підступів Москви.

Однак залишається декілька справ, які шановному зібранню, на мою думку, варто було б все ж прийняти до відома. Дискутуючи про Центральну Європу, ми повинні визначитися принаймні з двома термінами — «Європа» та «Центр».

Що стосується терміна «Європа», то напевне всі погодяться, що він для кожного з диспутантів асоціюється з чимось позитивним, гідним, цивілізованим і водночас (!) успішним. До такої Європи хотіли б бути причетними всі. Особливо нові члени європейського співтовариства.

Однак мусимо згадати, що історично були різні визначення «Європи». По-своєму підходили до окреслення «Європи» географи — для них важливими були гірські хребти та моря. Вони окреслювали територію, яку відважно називали «Європою». І тоді вона сягала Кавказу та Уралу. Ці межі Європи і донині актуальні у початкових школах країн постсовєтського простору.

По-своєму окреслювали та окреслюють межі Європи політики. Їхні критерії не такі стійкі, як у географів. Вони керуються політичною доцільністю, яка інколи підмінялася простою куртуазією, або ж відкритим цинізмом.

Генерал Де Голль з висоти свого зросту сміливо обмежив Європу Уральськими горами, розрубавши єдине тіло СРСР, а насправді Росії, навпіл. Не зрозуміло тільки, що робити Росії з своїм Сибірським «хвостом» (75% території з 20% населення)?

Натомість юний Європейський Союз (під тиском США) відважно запропонував Турецькій Республіці стати його членом (5% території Європи до Босфору). Тим самим геополітики посунули межі ЄС до Тигру та Євфрату — колиски цивілізації. У грудні 2004 р. за цю «відвагу» треба буде відповісти, підписавши (чи ні) з Туреччиною план дій щодо її вступу до ЄС; чи, може, і далі дурити довірливих турків. А це вже небезпечно. Зараз їх у Берліні більше, ніж було під Віднем 1683 р., коли Центральну Європу врятував король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський (не без участі запорізьких козаків Семена Палія).

Дуже цікаву позицію у цьому питанні зайняв Державний департамент США — після дуже короткого періоду, коли навіть Україну включили до «Європи», він просто не окреслює, що собою являє простір від Перемишля до Владивостока. Парадоксальним чином цього простору немає у багатьох американських атласах (і це не жарт). Американські політики просто дезорієнтовані. Очевидно, для них увесь цей простір є тим, що російські націоналісти називають Євразією, натомість їхні російські опоненти іронічно називають Азіопою. України у цій концепції взагалі немає, оскільки у неї немає її азійського «хвоста». На жаль, без приєднання до Росії Україні так і не вдасться стати справжньою євразійською країною.

Водночас не можна не зауважити, що все це справи давно минулі — грішки старих політиків. Натомість тепер термін «Європа» абсолютно брутально експропрійований на користь Європейського Союзу — насправді саме ЄС називає і бачить себе Європою. З цим можна погоджуватися чи ні. Однак так вже є і так буде. І українці та всі інші мають із цим погодитися.

Слід, напевно, згадати і гуманітаріїв, які після європейської катастрофи 1945 року почали шукати підстави для творення нової Європи. Вони шукали духовних основ Старого Світу, посилалися на християнство. Однак саме в «Європі» воно почало підупадати і дивним чином розвиватися у Латинській Америці. Більш строгі дослідники окреслили межі «Європи» латинським світом чи світом латинського християнства, відсікаючи постправославні комуністичні країни — і щонайперше Росію. Натомість спадкоємці грецького письма та грецької християнської традиції у цю концепцію Європи не вписувалися. Спадкоємці «грецької» чи «візантійської» традиції з «Європи» просто викидалися. Правда, місце Греції у новому проекті ЄС ставало для цих латинських пуристів дещо затуманеним. Крапку в цій справі спробував поставити Семюел Гантінгтон, який з рішучістю американського неофіта розрубав цей гордіїв вузол та відсік православно-ісламський (?) світ від латинського. Притому навіть не зауважив, що розрубав навпіл Україну та Білорусь. А Грецію (колиску європейської цивілізації) взагалі (і справедливо!) викинув з європейської цивілізаційної єдності. Однак тоді наші європейські колеги мали б поставити собі запитання — а що таке духовна Європа без Греції?

Дехто з більш тонких дослідників покликалися на «демократичну традицію», однак про це було важко говорити після двох десятиліть нацизму та фашизму в самому центрі Європи. Особливо — самим європейцям.

Таким чином, точного окреслення духовних підвалин «Європи» так і не знайшли, хоча списів було поламано чимало. Очевидно, цю тему так і слід залишити відкритою для того, щоб при європейських університетах все ж якось існували численні кафедри, що її розробляють. Зрештою, пошук власної ідентичности ніколи не має завершуватися, це щоденний процес.

Та ми розуміємо, що всі ці інтелектуальні пошуки є тільки спробою сакралізувати певні політичні та економічні реалії. Європейський Союз побудований більшою мірою на економічному та політичному інтересі, ніж на християнстві.

Отож, через кілька днів ми матимемо розширений Європейський Союз, а точніше — розширену Європу, яка… закінчуватиметься на теперішньому польсько-українському кордоні. З цього місця у даному тексті я вживатиму термін «Європа», окреслюючи Європейський Союз — так буде простіше, коротше і чесніше. Маю надію, що за кілька років Європа пошириться і до румунсько-українського кордону. Шкодую, що немає українсько-албанського.

Очевидно, що Україна участі в цьому процесі не братиме. Вона залишається поза межами «європейського проекту». Хоча не хоче (поки що) брати участі в російському «євразійському проекті» творення нової модернізованої «ліберальної (і не дуже) імперії». Україна залишається «поміж», на дні моря, як свідчить наша карта. Запропонований італійцями статус «нового сусіда ЄС/Європи» викликав в Україні або роздратування, або гомеричний сміх — нарешті Польща та Угорщина знайшли свого «нового сусіда»!

І тут ми можемо перейти до окреслення терміна «Центральна». Яка ситуація складається для країн, що входять у цю по-новому окреслену та структуровану Європу? Вони потрапляють у нову геополітичну ситуацію.

Свого часу, коли континент був розділений навпіл Берлінською стіною, Мілан Кундера написав свою програмну статтю «Трагедія Центральної Європи». Українські дисиденти того часу ретельно передруковували цю статтю в українській самвидавній та еміграційній пресі. Зробив це і наш журнал «Ї». Однак даремно шукати у ній згадку про Україну. Для Мілана Кундери Україна вже тоді була поза його баченням Центральної Європи — радше вона була складовою тієї Совєтської Росії, яка поневолила його центральноєвропейську Чехію. Наївні українські дисиденти цього тоді не зауважили. Статтю він розпочинає з боротьби за європейськість, з угорського повстання 1956 р. та відомої фрази директора агенції новин угорського радіо: «Ми готові померти за Угорщину та Європу». Автор очевидно не підозрював, що аж до початку 50-х все ще тривали останні бої десятилітньої партизанської боротьби проти совєтів «За Україну та Європу» на Західній Україні. І тисячі українців не теоретично, а реально гинули і за Україну, і за Європу, як вони, наївні, її бачили. Очевидно, він і не підозрював, що за десятиліття цієї боротьби через неї до сталінських концтаборів пройшло 150 000 українських партизанів! Так само, як і я не знаю, скільки сотень тисяч чеських партизан зі зброєю в руках боролося у 40—50-х роках із совєтською окупацією.

Можливо, когось шокує моя така політично некоректна фраза. Однак я відважуся на неї з огляду на те, що чи не кожен другий з мого покоління є дитиною, хто відбув за цю зовсім не інтелектуальну, а збройну боротьбу щонайменше по 10 років сталінських концтаборів, і для нас це не проста політична чи інтелектуальна спекуляція, а історія наших родин. Я знаю відповідь на цю мою політичну некоректність — Кундера одразу дав її, щоправда, це стосувалося Росії (але для нього Україна і СРСР/Росія, підозрюю, це одне і те ж, тому ми, в тому числі і я, повинні відповідати і за поразку СРСР), — «Я волів би не знати їхнього світу, що він коли-небудь існував». Трагедія України його, природно, не цікавить. Тому цілком справедливо Україні місце саме на дні моря, а не у цюріхській дискусійній залі, де обговорюються проблеми Центральної Європи.

Для Кундери Центральною Європою є саме ті країни, що входять до ЄС, — Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина. Центральноєвропейським він наївно вважає простір, «замкнутий між Німеччиною та Росією». Однак сам термін Центральної Європи (Mitteleuropa) історично стосувався (і я сподіваюсь буде стосуватися) саме Німеччини і, можливо, її ближчої німецькомовної периферії (а у перспективі, можливо, і Швейцарії).

З огляду на політичні резони, цей термін у модерному ЄСівському політичному дискурсі було замінено різного роду евфемізмами, як от «стара Європа», «Kerneuropa», «Європейське ядро». Вже тепер очевидно, що до цього «Європейського ядра» ввійдуть Німеччина, Франція та Бельгія. Вже зараз ми бачимо реальне формування справжньої Центральної Європи. Причому підставами для того, щоб саме так називати цей неформальний клуб у ЄС, є не їхнє географічне розташування чи духовна єдність, а реальний рівень економічного, суспільного розвитку, а отже політичні та економічні інтереси. Країни «Європейського ядра» дуже випереджають (і надовго) у своєму розвитку не лише країни на схід від них, але й країни на південь від них. Особливу, я б сказав, трансатлантичну позицію у ЄС формує Велика Британія, яку в цьому сенсі чи не єдину можна назвати західноєвропейською (читай трансатлантичною) країною. У свою чергу, особлива група країн формуватиметься довкола Середземномор’я — тут творитиметься своя Південна Європа зі своїми специфічними потребами та цілями.

Натомість країни між Німеччиною та «не-Європою на сході» (Молдовою, Україною, Білоруссю та Росією), хоч як це сумно, знову опиняються у справжній Східній Європі. Отаке от гірке deja vue. І справа не в тому огидному таврі Східної Європи, яке відкидав Мілан Кундера. Група цих країн, хочуть вони того чи ні, мають свої специфічні інтереси, свій рівень економічного та суспільного розвитку; і тому неминуче складуть доволі єдину щодо своїх потреб групу держав, які розміщені на сході Європи, на схід від «Європейського ядра». І саме як на Східну Європу з огляду на всі ці реалії дивитимуться і дивляться на них їхні старі партнери з ЄС.

Далі на схід, як ми домовилися у відповідності з запропонованою мною картою, розпочинається море. Для того, щоб зняти якісь образи з боку наших нових східноєвропейців, мені здається, що, дискутуючи про країни цього пасма, ми повинні згадати, як називалася імперія, що її досі ностальгічно згадують у всьому цьому регіоні — згадати старий добрий Oesterreich, який зовсім не комплексував з того, що є саме східною імперією. А тому нашим новим європейцям, гадаю, не слід комплексувати щодо назв і не видавати з себе центр чогось, чого не існує, — бо Європи від Атлантики до Уралу просто не існує. Це тільки забавка для старомодних географів, але не політична чи економічна реальність. І новим східноєвропейцям, і новим східним не-європейцям потрібно просто усвідомити своє актуальне місце у новому континенті, що постає на наших очах. Колись цивілізаційним центром Європи був Константинополь. Однак зараз з політичної та економічної точок зору це нічого не означає.

З допомогою старих членів ЄС нові держави — члени співтовариства за останні 10 років ефективно модернізували своє суспільство та економіку. Зрушення величезні. Тому вони повинні бути вдячними старому ЄС. Однак не мають забувати і того, що насправді початок цього процесу поклав крах СРСР, що нищівно програв холодну війну з США.

Звичайно, вступ нових членів до ЄС необхідний та санкціонований «Європейським ядром». Європі потрібні нові виробничі потужності, нові ринки, більше робочих рук. Стара Європа катастрофічно старіє, не останнє місце відіграє і питання безпеки — «Європейське ядро» ніжно оповите і захищене з усіх боків (шкода тільки, що сучасний тероризм не бачить у новітніх «буферних зонах» ніякої перепони). У цьому сенсі країни Нової Східної Європи відіграють свою неоціненну роль. Вони творять собою смугу безпеки та контрольованого Брюсселем стабільного розвитку. Вони не посилюють своїм ресурсом конкурентів ЄС. Вони ізолюють «Європейське ядро» від неоімперських проектів Росії та вибухових імпровізацій на Балканах. Водночас вони ізолюють «Європейське ядро» і від нового глобального фронту протистояння з ісламським світом, наразі залишивши всі негативи цього протистояння американцям, ізраїльтянам та росіянам.

З огляду на питання безпеки, Європейський Союз останні кілька років активно розбудовує та укріплює нові європейські кордони, перетворюючись на «фортецю Європи». По суті, силами ЄС реалізовується старий договір Ріббентропа—Молотова. Новітній кордон ЄС на сході майже точно відображає інтенції цих старих, таких далекоглядних геополітиків. Звичайно, при цьому (для заспокоєння «нових сусідів» та «нових членів») багато мовиться про «прозорість» і «цивілізованість» нових/старих кордонів. Багато дискутується про комп’ютеризацію операцій на кордоні, про електронне стеження за кордоном, про те, що цивілізаторами (з огляду на корупцію) на українсько-польському кордоні будуть німецькі (європейські) митники. Декларується розширення «простору свободи», «простору вільного пересування». Однак залишається запитання — для кого розширюється той простір свободи і вільного пересування? Принаймні не для українців. Україну (і що найгірше — 48 млн. українців), як зачумлену територію, за кілька останніх років з усіх боків оточили візовими стінами. Щоправда, не закрили кордон з Росією, неначе м’яко підштовхуючи її назад у російські імперські рамки. І в цьому сенсі вона нагадує зараз зовсім не «нового сусіда Європи», що щасливий від того, що остання для нас стала ближчою, а загнаного у кут щура. Щура неєвропейського. Хоча, звичайно, на світських раутах ми вітатимемо чергове розширення ЄС, яке є великим шансом для нас, яке наблизить нас до Європи, яке гуманізує та цивілізує наші кордони, яке… яке… і т.д. і т.п.