Україна і світ сьогодні

Та нехай собі як знають

Божеволіють, конають, -

Нам своє робить.

Павло Тичина

Втім, процес усвідомлення прискорюватиметься разом зі зміцненням нової влади. Вже майже повністю змінився політичний порядок денний. І повернення в минуле не буде, хоч хто б на це сподівався. Ми всі вже живемо в іншому політичному світі.

Широко обговорюваний не один рік у вузьких колах проєкт заміни політичного класу, втілити який не допомогли два Майдани, нарешті спрацював. З авансцени йдуть важковаговики вчорашнього дня, політичне покоління, що постало в буремні 90-ті. Жевріє надія, що із цим поколінням підуть у небуття й особливості його культури і світосприйняття.

Україна не унікальна: подібні тектонічні зміни відбуваються й навколо нас. Світовий порядок денний, що постав у минулі десятиліття, дедалі більше трансформується, подекуди аж до повної невпізнанности. Піддаються сумніву речі, що ще вчора здавалися незаперечними.

Поширення нових технологій підважує стратегічну перевагу світових лідерів. Атака відносно дешевих і доступних дронів проти нафтопереробного заводу Saudi Aramco мала стратегічні наслідки, збуривши світовий нафтовий ринок. Вже давно зрозуміло, що не менш небезпечними можуть бути й кібератаки (і ми пересвідчились у цьому на власному досвіді). Отже, у Великій грі нині не лише багаті й могутні, своє вагоме слово є й у "бідних та упосліджених". І не факт, що жорсткі санкції США проти Ірану будуть ефективною відповіддю на проявлене "зухвальство".

Сполучені Штати Америки більше не одноособовий світовий лідер, глобальні тренди дедалі впевненіше формуються в Пекіні. На тлі трансформацій американського лідерства, коли політика Вашингтона дедалі більше концентрується на внутрішніх проблемах, КНР, прагнучи перехопити ініціятиву в Заходу, намагається очолити нову хвилю глобалізації.

Стратегічний проєкт "Один пояс, один шлях" - це не тільки 5G зв'язок, дороги, залізниці, порти й інша інфраструктура. Вже нині Новий шовковий шлях став потужним інструментом формування пан'євразійського проєкту під проводом Китаю. У перспективі - такої собі нової великої імперії від Шанхая до Лісабона, простору інноваційного авторитаризму - "соціялізму з китайською специфікою". Окремі його новації (система соціяльних рейтингів та безперервне стеження) вже відпрацьовуються в пілотних проєктах модельних регіонів Шанхая і Сіньцзян-Уйгурського автономного району КНР.

Наразі США та інші "народи, що говорять англійською", зберігають, спираючись на технологічне лідерство, величезний потенціял як жорсткої, так і м'якої сили. Мережа альянсів, сформованих США після Другої світової війни, охоплює не лише береги Північної Атлантики, а й майже весь світ. Функціонують інститути глобального управління - МВФ, Світовий банк, Світова організація торгівлі й урешті-решт долар як основна валюта міжнародних розрахунків (попри непоодинокі спроби провідних держав Заходу підірвати їхню ефективність, зокрема дедалі жорсткіші суперечки всередині американського істеблішменту).

Чимдалі наочніше вимальовується перспектива боротьби США і Китаю за глобальне лідерство з використанням усіх інструментів національної потуги, обмеженої хіба що наявністю в обох сторін стратегічної ядерної зброї, а отже спроможности знищити одне одного (разом з усіма іншими). Обидві сторони, до речі, вже визнали це у своїх публічних стратегічних документах.

Конфронтація виринає на поверхню не лише в торговельних війнах і технологічних обмеженнях. Дедалі активніше використовується й жорстка сила. Наприклад, у Великій дузі нестабільности, що видовжилася від Північної Африки до Південно-Східної Азії. У цьому "намисті конфліктів" кожний ланцюжок має власні причини й особливості, але в Лівії, Сирії, Перській затоці, Афганістані, Кашмірі, Південно-Китайському морі нескладно відчути відлуння глобального протистояння.

Водночас навіть падіння зацікавлености одного з глобальних гравців у подіях у тому чи іншому регіоні не гарантує його безпеки. Адже, по-перше, "і сам не гам, і іншому не дам", а по-друге, руйнувати завжди легше, більш наснажливо, а нерідко й корисніше, ніж будувати.

У складній стратегічній ситуації опинився ЄС, точніше його західноєвропейське ядро, уособлене Німеччиною і Францією. Постання другої глобальної потуги спонукає західноєвропейські еліти до нового переосмислення свого місця у світі. Як зазначив французький президент Е.Макрон у виступі перед дипломатичним корпусом 27 серпня 2019 року, епоха гегемонії Заходу добігає кінця. Отже Європі слід шукати стратегію поведінки в новому світі, що постає на наших очах.

У промові французького президента, поряд з іншими цікавими акцентами, є й така важлива думка: у глобальному протистоянні США і КНР об'єднана Європа має володіти "золотою акцією". Об'єднання зусиль Старого Світу і його вихід із тіні Вашингтона може не лише підвищити його глобальну вагу, а й забезпечити успішне майбутнє європейському проєкту як утілення справжнього гуманістичного світосприйняття (на відміну від американського, зосередженого на цінностях індивідуальної свободи, та китайського з його колективізмом).

Умовою реалізації таких прагнень Е.Макрон, наслідуючи фрондерські традиції Шарля де Голля, вважає тісне співробітництво з Росією, що має зупинити її дрейф у бік Китаю. Відтак конфлікти на кшталт українсько-російського втрачають значення і перетворюються на "прикрі перешкоди", які слід якнайшвидше й безболісніше подолати.

Провідні політичні сили Німеччини також прагнуть потепління у відносинах з РФ та нарощування взаємовигідного економічного співробітництва. Тим паче що скраплений газ з-за океану все ще дорожчий за російський трубопровідний.

Подібні настрої поширені в істеблішменті й інших європейських країн - від Італії до Угорщини, щире захоплення досвідом якої висловив Е.Макрон. У цьому ж контексті - й відновлення повноважень російської делегації в ПАРЄ, намагання повернути Москву до складу G7, періодична активізація дискусій про скасування санкцій проти РФ тощо.

На північному сході теж не все просто й райдужно. Росія нині вимушена грати незвичну для неї роль міноритарного акціонера майбутнього глобального акціонерного товариства. Втім, її транзитне географічне становище між КНР і ЄС, природні ресурси та військова міць істотно підвищують вартість міноритарного пакета. За умови майстерної політичної стратегії та її філігранного втілення РФ має шанс на отримання дивідендів у Великій грі між Євразією, Остазією і Океанією.

Для довершености аналогій з "1984" Дж.Орвелла зазначимо, що в західних державах сучасні технології соціяльного контролю розвинені не менше, ніж у Піднебесній. Про це свідчать і використання big data, що здійснюється не лише в інтересах торговельних мереж (скандал із Cambridge Analytica), і інформаційні вкиди про розвідувальний альянс Five Eyes (США, Велика Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія), та й події в Солсбері. Не забуваймо, що і Росія з її "суверенним Інтернетом" і давніми чекістськими традиціями "нетелефонних розмов" теж не пасе задніх у цих чутливих питаннях.

Проваджувана Росією амбіційна зовнішня політика ускладнюється втомою суспільства від "нового застою" - 19-річного правління незмінного національного лідера і зростанням важливости внутрішнього порядку денного. Але який режим може прийти на заміну путінському і чи буде він сприятливішим для України - питання відкрите, адже спадкоємець кремлівського трону може виявитися значно більшим шовіністом, ніж нинішній президент РФ. Росія поряд, а Великий східний мур усе ще не побудований.

На всі ці факти й тенденції не варто заплющувати очі, зокрема й тим, хто досі вважає Україну форпостом Заходу в "новій холодній війні". Тим більше що російсько-український конфлікт має виразно іншу, ніж конфлікти часів холодної війни, постімперську природу, а нинішні відносини РФ із Заходом - не війна взагалі. Варто нагадати слова американського філософа Р.Емерсона: "справжні й довговічні перемоги - перемоги миру, а не війни". І вся історія переможців і переможених у Другій світовій війні - тому підтвердження.

Саме час наслідувати європейців і почати переосмислювати наше місце у світі, формуючи зовнішню й безпекову політику. Вже зрозуміло, що, волаючи про Єдину Європу (і навіть записавши це в Конституцію), ми де-факто дрейфували в напрямку зруйнованих держав Близького Сходу і досягли неабияких "успіхів" на цьому шляху, перетворившись на найбіднішу країну Європи.

Натомість справжній шлях до Європейського Союзу - це шлях розвитку, а не руйнації, шлях зростання добробуту всіх, а не кількох, шлях свободи для більшости, а не для галасливої меншости, шлях справжніх справ, а не риторичних камлань.

Наслідування риторики першої половини ХХ століття про "єдиний військовий табір", "кільце фронтів", "все для фронту, все для перемоги" тощо на тлі жирування еліт лише підважує державу, позбавляючи ресурсів стійкости та розвитку. Пустопорожній пафос, не підкріплений власним прикладом відданости проголошеним ідеалам, лише руйнує довіру і породжує масове розчарування, суспільну фрустрацію. Молодь і далі тікатиме з країни світ за́ очі, а отже ризикуємо і незалежністю, і суверенітетом, і майбутнім України.

Під час згаданого виступу Е.Макрон зробив характерне застереження державному апарату, так званій "глибинній державі": "Президент Республіки робить заяви, вирушає в поїздки і щось каже, але тут виникає колективна тенденція: "він говорить, але ми знаємо правду і продовжуємо робити те, що робили завжди". Рекомендую вам не йти цим шляхом. Насамперед він неефективний з колективного погляду, адже дискредитує слово президента Республіки та його представників. А головне - він не дає нам можливости діяти".

Дивлячись правді в очі, маємо визнати, що в досяжній перспективі наша безпекова і зовнішня політика має ґрунтуватися на трьох основних стовпах: стримуванні, опорі, взаємодії.

Іншими словами, зміцнюючи оборонні й безпекові спроможності, розвиваючи відносини з НАТО, збільшуймо ціну агресії проти України до неприйнятного для агресора рівня, зменшуймо можливості для гри на наших внутрішніх уразливостях, максимально використовуймо міжнародне співробітництво для відновлення територіяльної цілісности та прискорення розвитку.

Результати цьогорічних виборів засвідчили об'єднання більшости суспільства навколо цінностей розвитку і миру. Але досягти розвитку надзвичайно складно, якщо не сказати неможливо, без побудови миру в Донбасі. Якщо не в наших силах досягти прийнятного миру, то маємо мінімізувати проблеми. Один заморожений конфлікт (Крим) краще, ніж два, разом із гарячим у Донбасі. Популярність Володимира Зеленського на теренах Донбасу створює вікно можливостей для реінтеграції, яким слід скористатися.

Маємо усвідомити: якщо ми згаємо цей шанс, наші західні партнери разом з росіянами вирішать долю Донбасу власноруч, висунувши Україні пропозицію, від якої ми не зможемо відмовитися. Гарантовано, що ця пропозиція буде гіршою, ніж будь-який варіянт, підготовлений за нашої участи. Час працює проти України, і вже не перший рік.

Імплементація Мінських домовленостей не означає вичерпного розв'язання ситуації в Донбасі. Йдеться про формування мінімально необхідних умов для цього, зокрема:

припинення бойових дій - джерела найбільших страждань людей;

мінімізацію зовнішнього чинника виведенням іноземних військ та інших незаконних збройних формувань, а також відновлення повного контролю України над державним кордоном з Росією, що має унеможливити зовнішнє підживлення конфлікту і в сукупності припинити агресію;

запуск процесу залучення ресурсів, насамперед іноземних інвестицій, для розвитку Донбасу;

створення легітимного партнера для інклюзивного діялогу.

Для використання нинішнього вікна можливостей потрібна єдність суспільства. Тож маємо жорстко класти край усім спробам розпалити ворожнечу - міжетнічну, соціяльну, релігійну, мовну тощо, хоч звідки б вони походили. Згідно з Конституцією України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистости, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистости.

Україна - велика країна з великими традиціями свободи. І не завжди ці традиції були на користь усьому суспільству. Саме на наших землях множилися конфедерації, повстання шляхти проти уряду Речі Посполитої, коли liberum veto паралізувало державу й унеможливлювало будь-який розвиток. Непоодинокі в нашій історії й протилежні приклади, коли безпека геть винищувала свободу. Отже, маємо дбати про ефективний баланс свободи і безпеки. При цьому не забуваймо, що честь і гідність людини - найвища соціяльна цінність, а її права і свободи визначають зміст і спрямованість державної політики.

Оновлення політичних еліт дає Україні шанс подолати відсталість, яка спотворює наше сьогодення і руйнує перспективи. Чи скористаємося? Для цього потрібні політичне лідерство, рішучість і неабиякий професіоналізм. Обережні підстави сподіватися на успіх дає приклад звільнення політичних в'язнів. Але одна ластівка - ще не весна.