Україна та Захід: робота над помилками

15 серпня, 2022, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Коли Зло пішло у наступ, Добро у світовому масштабі не має іншого лідера, окрім України

Україна та Захід: робота над помилками
© depositphotos / andriano_cz

У 1775 році, на самому початку Американської революції, один з американських батьків-засновників звернувся до парламенту Віргінії з полум’яним закликом: «Невже життя нам настільки дороге, а мир настільки солодкий, аби платити за них кайданами рабства? Не приведи Боже! Я не знаю, як скажуть інші, але я скажу так: дайте мені свободу або дайте мені смерть!». Так народилось американське гасло «Live free or die». Це була одна з найвищих точок в історії західної сміливості. А одна з найнижчих була 2014 року, коли Росія напала на Україну. Момент неготовності, страху, байдужості. Чи давати українцям летальну зброю?.. Чи можна виграти війну?.. Чи можна взагалі вголос думати про перемогу над Росією?.. Як давно і як недавно ці запитання визначали політичний дискурс між Україною і Заходом. Сьогодні вони звучать як голоси з іншої реальності.

Геть від Москви!

Беззуба лінія щодо України кувалася не одним поколінням західних політиків та експертів. В Україну не вірили, України не розуміли, а найголовніше — не бачили, що з Україною робити. Звичайно, винуватити за це тільки Захід некоректно. Всі три десятиріччя незалежності Україна і сама в себе не дуже вірила і не дуже могла собі дати раду. Проте цілком легітимні питання до нас не знімають з порядку денного цілком легітимних питань до них. А найголовніше, роблять абсолютно нагальною роботу над помилками — як з нашого боку, так і з їхнього. Коли, як не зараз?

Не лише Німеччина повинна пройти Zeitenwende — зміну часів у міжнародній політиці. Її має пройти і весь західний світ на чолі зі Сполученими Штатами. І полягати вона має не лише в курсі «геть від Москви», а й у виробленні україноцентричної політики в регіоні замість русоцентричної.

Україна є місцем, де твориться історія. Понад те, сама цього часто не усвідомлюючи, вона була цим місцем принаймні з часів Помаранчевої революції. Ми не шукали цієї ролі. Так склалося. Настав час усвідомити цю роль і пов’язану із нею відповідальність. Про відповідальність України — трошки нижче. А спершу про те, що ця війна означає для західного світу.

Сьогодні вже очевидно: всі урочисті промови на тему «ніколи знову», вся мирна риторика після Другої світової, вся європейська політика безпеки виявилися, по суті, порожнім звуком. А з політичної порожнечі народжується і порожнеча геополітична. Порожнеча, спричинена, серед іншого, драматичною недооцінкою України і просто-таки трагічною переоцінкою Росії. Порожнеча, яку зараз треба буде заповнювати. В тому числі і новим, справді стратегічним, партнерством Заходу з Україною.

За результатами цієї війни Європейський Союз повинен буде багато в чому винайти себе заново, в тому числі у безпековій сфері, знайти новий дух і драйв, — або змиритися зі своєю зростаючою маргіналізацією в очах світу та власних громадян. Без стратегічного партнерства з Україною, без наближення її членства він цієї маргіналізації не подолає.

Отруйна «котлета по-київськи»

Для Сполучених Штатів теж багато чого зміниться. Із часів сумнозвісної «котлети по-київськи» у виконанні Джорджа Буша-старшого, який 1991-го, за лічені тижні до проголошення незалежності, примудрився приїхати в Україну та переконувати українців від цієї самої незалежності відмовитися, відносини Заходу та України розривалися між двома бажаннями: не дратувати Росії, з одного боку, і не втратити обличчя з іншого.

Відвернутися від України було би втратою обличчя. Будувати з нею справжнє партнерство було би роздратуванням для Росії. Тому й розвивалися відносини двох країн так-сяк, тому й приїздили американські президенти в Україну здебільшого лише наприкінці свого президентства, коли відкладати речі в довгу шухляду ставало вже непристойно. А іноді й узагалі не приїздили, віддаючи складний і незручний український «портфель» своїм заступникам, командам, експертам. У тому числі і творцям «котлети по-київськи», які ще довго домінували в наших відносинах. Україна була для них хрестоматійною важкою валізою без ручки. Надто незручною, щоби нести, і надто цінною, щоби кинути.

Усі ці роки колективний Захід жив ілюзією про те, що у світі почалася нова доба, в яку дипломатія та добра воля можуть здолати будь-які проблеми. Головне — бути щирим, послідовно демонструвати добру волю. І вони її щиро демонстрували. Тим часом на Сході Європи піднімалася інша сила — теж щира, але темна, злобна та глибоко реваншистська.

Вони (ЄС, США, західний світ) раз за разом давали шанс дипломатії, в той час як Путін раз за разом, рік за роком давав шанс своїм бомбардувальникам, пропагандистам і професійним отруювачам. Вони живили цю темну силу своїми грошима. Вони її обнімали і плекали, безмірно подобаючись собі в цій ролі, думаючи, що тим самим роблять темноту світлішою і добрішою. Ну й заодно добряче заробляли на цьому.

Україна попереджала, кричала, била на сполох, але хто така була Україна, щоб її слухати. Коли настав 2022 рік і «година Z», колективний Захід, не змовляючись, миттєво вдягнув фартухи і зробив крок назад, щоб не обляпатися українською кров’ю. Бо хто така була Україна, щоб стримати Росію… А якщо вона її не може стримати, то який сенс за Україну боротися? Тим більше що внутрішньо для багатьох на Заході окупація України Росією була б логічним і навіть бажаним завершенням тривалої історії: нарешті «валізу без ручки» поніс би той, хто цього справді хотів. А у прагненні, бажанні, одержимості Путіна Україною ніхто не сумнівався.

Що було потім, ми всі бачили. Круглі очі, здивування, захоплення. Україна виявилася не «валізою», а реінкарнацією всього героїчного, що колись було в західній цивілізації і що західна цивілізація майже втратила.

Чотири рази, коли Україна ламала історію

Вся новітня історія відносин України та Заходу — це історія масштабних помилок. Спочатку не чекали і навіть боялися нашої незалежності. Потім примусили віддати Росії стратегічну зброю (ту саму, якою зараз Росія вбиває українців). Потім 2004-го, перед Помаранчевою революцією, Захід був ментально готовий, що Україна перетвориться на Білорусь, а Леонід Кучма — на вічного українського «бацьку». Потім роками боялися вживати слова «Україна» та «членство в ЄС» в одному реченні. Потім прийшли Революція Гідності, анексія Криму, Донбас — і на кожному кроці колективний Захід знову і знову випромінював слабкість, страх, нерішучість. А тим часом в Євразії продовжував підніматися рішучий, лютий, цинічний фашизм нового ґатунку.

Ні, я пишу про це не для того, щоб побурчати на життя, а, радше, для того, щоб показати: за тридцять років свого існування український народ не раз ішов проти течії, історії та найшкідливіших західних забобонів. У той час як Путін плекав нову імперію, а «вільний світ» плекав Путіна, Україна творила історію «вільного світу». Така от крута історична драма.

1991-го, попри благання Буша-старшого, Україна таки добила підстаркуватий Радянський Союз, як безжальний матадор добиває на арені бика. 2004-го вона сенсаційно показала, що європейська ідея проросла і захопила масову свідомість там, де в європейській уяві її не мало бути, — на пострадянському ґрунті. 2014-го вона не дала імперії Путіна остаточно оформитися та злитися в «прагматичному» економічному екстазі з Європейським Союзом. Ну і, нарешті, 2022-го замість того, щоб тихо вмерти на благо світової стабільності, вона приперла цю нахабну недоімперію до стінки та поставила її перед перспективою програної війни та ймовірного розпаду. На додаток ще й розбудила душу західного світу, який, немов Білосніжка, що надто довго дихала уві сні російським газом, тільки зараз починає прокидатися і повертатися до тями.

Він усе ще не повернувся, і ще не факт, що повернеться. В добу, коли твориться історія, західним світом усе ще керують люди, яких їхні власні суспільства системно привчили про історію не думати. В добу, коли Зло пішло у наступ, Добро у світовому масштабі не має іншого лідера, ніж Україна. Неймовірно, але факт: перед обличчям цього смертельного наступу саме Україна веде вперед, розштурхує, тягне за собою і Америку, і ЄС, і багато людей доброї волі в усьому світі. Не дає світові знову заснути.

Приреченість Зла

Убиваючи, ґвалтуючи, грабуючи Україну, розриваючи зв’язки зі світом, руйнуючи власне майбутнє, на що розраховує Зло? Як і в усі часи, воно розраховує на силу грошей, пропаганди та страху. Мовляв, настане зима, а з нею прийдуть захмарні рахунки за тепло в німецьких домівках, виникнуть і байдужість до України, а бажано, й роздратування нею. Тим більше, якщо криза енергетична перетвориться на кризу економічну, яку зараз багато хто передрікає. Вони все ще вірять, що продадуть усіх, потім знову куплять, а потім знову продадуть, але вже дорожче.

Московське Зло вірить, що байдужість переможе на листопадових виборах до американського Конгресу. А оскільки ні в свободу, ні в совість, ні у Божу відплату Зло не вірить, то думає, що принаймні у листопаді з Вашингтона, Берліна, Парижа Україні полетять вказівки складати зброю і домовлятися з Москвою. Ну що ж, це буде не перший раз, коли московські імперці наступлять на одні й ті самі граблі, міряючи інших по собі. Бо хоч би які рішення ухвалювалися на Заході, Україну може зупинити тільки Україна. Більш того, тільки зупинка України може зупинити колективний Захід, — хоч би як багатьом на Заході хотілося зупинитися самим по собі.

Так, гроші, пропаганда і страх — це і надалі велика сила. Але не більша, ніж колективна готовність України стояти, захищаючи свою свободу. Так, Україна з перших шпальт західних газет перекочувала на треті і четверті. Але в тому числі і тому, що західні суспільства вже зробили висновок щодо того, хто в цій війні правий, а хто ні. І ніякі «міжнародні амністії» цього висновку вже не змінять. Так, Москва пов’язує з можливим реваншем трампістів у Сполучених Штатах неабиякі рожеві плани. І, так, цей можливий реванш справді несе певну небезпеку. Але він точно не буде таким грандіозним, як очікувалося ще на початку року, і точно не матиме тих наслідків, на які розраховують путінські «геополітики».

Якщо на початку року виглядало так, що за результатами листопадових виборів Конгрес повністю перейде під республіканців, то станом на серпень це вже не так очевидно. Себто, в той час як Палата представників майже напевне стане республіканською, Сенат може залишитися під контролем демократів. Але найголовніше: хоч би як Москва на це сподівалася, республіканці не здадуть України і не відвернуться від неї.

Після десятиріч «котлетної» політики Америка раптом знайшла в Україні партнера, про якого мріяла. Тут не Афганістан і не Ірак. Тут не треба «будувати націю» і переконувати, що свобода — це добре. А найголовніше, тут не треба проливати за когось кров і спонукати цього «когось» до боротьби. Український дух 2022 року — це «воля або смерть», себто американський дух 1776 року. І американці історично це відчувають.

Недарма найщиріші голоси на підтримку України лунають, по-перше, з боку тих американських політиків та аналітиків, душі яких не розчинилися в сірчаній кислоті кіссінджерівського мислення (яскравий приклад такої щирої підтримки — Ентоні Блінкен). А по-друге з боку Пентагону та американського генералітету. Американська армія в захваті від українських військових. А враховуючи значну кількість конгресменів-республіканців із військовим бекграундом, цей захват передається і до Конгресу. Так, треба бути готовими до нездорового ажіотажу та питань про контроль над використанням наданої американської зброї. Але боятися цього не треба, бо ажіотаж штучний, а відповіді на всі запитання у нас є.

Українська робота над помилками

Україна — це ключ до майбутнього нашого регіону. А можливо, і не лише нашого. Раз за разом ми відчиняли у це майбутнє двері. А потім дозволяли їм знову гучно зачинятися, втрачаючи шанс — і свій, і всього регіону. Так було на початку 1990-х, коли історичний імпульс нашої новопроголошеної незалежності вилився в банальне розкрадання української економіки. Так було в середині 2000-х, коли високий порив Помаранчевої революції, який міг дати поштовх трансформації всього регіону (включно з Росією), був розміняний на дрібний егоїзм лідерів революції та надав опосередкованого поштовху російському авторитаризму. Так було, на жаль, і після Революції Гідності, яка могла стати шансом регіону на зростання, але так і не стала.

Недовіра, корумпованість мислення, невіра в себе — наші гріхи відомі. Як показала війна, ці гріхи не знецінюють героїзму України і не применшують її ролі. Але рано чи пізно настане час із цими гріхами зав’язувати. Коли, як не зараз? У той час як Захід навчається в України сміливості, нам варто навчитися в Заходу всіх тих речей, які нас у ньому зачаровують: законослухняності, верховенства права, любові до себе.Жертва, яку сьогодні приносять на фронті найкращі сини і дочки держави, не залишає місця ні для компромісів, ні для повернення на круги своя після війни. Ми маємо стати кращими.

Та найголовніше, чого нам треба навчитися у Заходу, — це віри в себе. Хоч би скільки ту ж Німеччину руйнували, вона знову відбудується, і це знову буде Німеччина. З ляльковою чистотою, красою, економічною міццю. Бо люди будують те, що бачать внутрішнім зором. Після Другої світової німці заплющили очі, пригадали, як воно має бути, засукали рукави — і двадцять, тридцять, сорок років відновлювали країну. Без пауз, відпусток і розрахунку на когось іншого. Згадую Німеччину лише в одному контексті як еталон успішної повоєнної відбудови. Німці тоді були злочинцями — ми є героями. Німці тоді програли війну, але виграли мир, — ми виграємо і те, й інше. У німців не було співчуття і підтримки світу — у нас буде і те, й інше. Тому нам буде легше.

Та головне — ми маємо змінити свій внутрішній зір, картину України у власних головах. Усі тридцять років незалежності ми переконували себе і весь світ, що ми найбідніші й найкорумпованіші. Але війна показала: це не зовсім так. А радше, і зовсім не так: Путін купив увесь світ, але не Україну і українців. Спіймав на гачок корупції та брехні всіх, але не нас.

Ми тридцять років говорили про те, яке у нас погане життя, а потім шість місяців плакали, яке ж воно у нас було хороше, поки не напав Путін. Так, у нас була і є хороша, гідна країна, яка була і перебуває на гарній траєкторії до успіху. Після війни ця траєкторія надалі покращиться, бо війна примусила світ закохатися в Україну. Ми теж маємо в неї закохатися. Раз і назавжди ми мусимо забути фразу «нічого доброго тут не буде». По-перше, буде. А по-друге, вже є. Ми не цінили своєї країни — це має змінитися кардинально. Перемога буде важливим моментом. Але ще важливішим буде час, коли ми заплющимо очі, побачимо Україну не такою, якою ми її лаяли тридцять років, а якою ми її усвідомили в останні місяці, — і потім розплющимо очі та почнемо її відбудовувати, чистити. Робити ще більш гідною любові.

Більше статей Олександра Щерби читайте за посиланням.

Related video

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК