Чому НАТО не дає Україні зброю

Напередодні й під час самітів «Великої сімки» і НАТО Росія посилила інтенсивність ракетних обстрілів українських міст.

Житомир, Київ, Кременчук, Лисичанськ, Львів, Миколаїв, Харків…

Цілями російських ракет стали не тільки військові об'єкти, а й цивільна інфраструктура — житлові будинки, дитячий садок, торговий центр, СТО… Варварські обстріли, покликані зламати волю українців до опору агресорові, не припиняються ні на день, кількість загиблих мирних жителів — дітей, жінок, старих — продовжує зростати.

Але, обстрілюючи українські міста, в Москві вкотре тестують Захід на здатність дати відсіч.

Як же відреагували на ці та інші військові злочини Росії в Альянсі? Що вирішили на саміті НАТО в Мадриді лідери тридцяти держав? Як планують підтримати Україну в російсько-українській війні, зупинити Росію, котра прагне прогнути світ під себе, стримати Китай, що намагається зруйнувати демократичні інституції економічними засобами?

Розподіл ролей

На жаль, за чотири місяці після початку широкомасштабного вторгнення Росії НАТО не зробило чимало з того, чого очікували від нього українці.

Альянс не закрив небо над Україною, щоб убезпечити українські міста, не надав летальної зброї, щоб українці могли ефективніше протистояти російському агресорові, не задіяв військові засоби в Чорному морі, щоб створити коридор для експорту українського зерна. Допомога військово-політичної організації обмежується поставками нелетальних засобів і посиленням підтримки модернізації українських Збройних сил. А ось зброю Україні надають самі члени Альянсу.

Чому так відбувається?

Кілька співрозмовників ZN.UA стверджують: США свідомо зробили все, аби основна допомога Україні йшла не через Альянс, а на двосторонньому рівні. Таким чином американці уникли конфлікту всередині союзу з країнами, котрі виступають проти поставок зброї Києву (зокрема з Угорщиною), і скоротили час прийняття рішень. Але, знижуючи роль Альянсу в забезпеченні безпеки в Європі, звужуючи сферу його відповідальності до кордонів країн — членів союзу, у Вашингтоні одночасно прагнуть зменшити роздратування Москви, намагаючись послабити ризик збройного конфлікту між НАТО й РФ.

Тому, коли, виступаючи по відеозв'язку перед учасниками Мадридського саміту, Зеленський назвав сучасні системи протиповітряної оборони та артилерійські системи серед тих засобів підтримки, яких Україна очікує від НАТО, не було жодних підстав припускати, що союз змінить модель надання допомоги нашій країні. Так і сталося: в іспанській столиці, де лідери країн — членів Альянсу заявили про підтримку боротьби України за свободу та незалежність «стільки, скільки потрібно», фактично було підтверджено, що держави поставляють важке озброєння, а організація — нелетальні засоби.

 Як на це відреагували в Києві? З великою дозою розчарування, попри те, що в НАТО говорять про «розподіл ролей» і радять сприймати допомогу загалом як спільну скоординовану дію західних демократій. Адже такий підхід Альянсу б'є по його репутації ефективного інструмента колективної безпеки в очах як Путіна, так і українців.

«Ми не думаємо, що навіть сильні, але дипломатичні слова загальної підтримки України в підсумкових документах саміту будуть сприйняті українським народом, який перебуває під прямою загрозою знищення з боку Росії… Нам потрібні дуже конкретні й дуже сміливі рішення самого Альянсу і союзників, спрямовані на зміцнення безпеки та оборони НАТО й України», — сказала в коментарі ZN.UA віцепрем'єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина.

Що ж стосується «конкретних і сміливих рішень», спрямованих на підтримку України, то, по-перше, було підтверджено: члени Альянсу поставлять нашій країні додаткову допомогу.

 По-друге, було представлено оновлений Комплексний пакет допомоги (КПП). Раніше генсек Альянсу Єнс Столтенберг говорив, що посилений КПП включатиме значні поставки, зокрема захищених засобів зв'язку, систем захисту від дронів і пального: «В далекосяжній перспективі ми допоможемо Україні перейти від військової техніки радянських часів до сучасної техніки НАТО і ще більше зміцнити свої інститути оборони та безпеки».

Коментуючи цю ініціативу Альянсу, Ольга Стефанішина зазначила, що «це своєрідний апгрейд попереднього КПП, який функціонував досі між Україною та НАТО. Йдеться про технічне переформатування всієї допомоги, котра надходить нашій країні, щоб уніфікувати наявні механізми спільно з трастовими фондами і цілеспрямовано надавати саме ту допомогу, якої потребує Київ».

Як пройти до «відчинених дверей» НАТО?

Хоч Альянс і підтвердив у Мадриді політику «відчинених дверей» стосовно України, та в умовах російсько-української війни не має наміру обговорювати механізм вступу нашої країни до «клубу тридцяти». При цьому представники організації заявляють, що НАТО готове повернутися до відповідних переговорів після перемоги Києва. Причина такої обережності — страх прямої конфронтації з Росією: перед початком Мадридського саміту заступник голови Ради безпеки Дмітрій Мєдвєдєв знову повторив позицію Кремля: членство України в НАТО становить небезпеку для РФ.

Недивно, що в багатьох столицях зітхнули з полегшенням, коли за тиждень до початку саміту заступник голови офісу президента Ігор Жовква заявив: Україна не має наміру робити кроки щодо вступу до НАТО, оскільки розуміє безперспективність цих зусиль через позицію окремих країн Альянсу. А ще ж рік тому Володимир Зеленський і українська дипломатія настирливо добивалися від країн — членів Альянсу згоди на надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ ).

Та чи означає визнання Києвом безперспективності найближчим часом стати членом Альянсу, що українська влада готова відмовитися від політики євроатлантичної інтеграції і погодитися зі статусом нейтралітету?

 Багато що залежатиме від ситуації на українсько-російському фронті та готовності українського керівництва піти на поступки Кремлю. Досить показова інформаційна кампанія, розгорнута українською владою напередодні березневих українсько-російських переговорів у Стамбулі, коли ворог перебував на околицях Києва: тоді спікери ОП розганяли антинатовську хвилю. Відтоді ситуація на фронті змінилася. До того ж Україна отримала статус кандидата на вступ до ЄС.

У своєму відеозверненні Зеленський говорив про політику «відчинених дверей», а Жовква в Мадриді заявив: «Ніхто не знімає з порядку денного євроатлантичну інтеграцію України». І членство в НАТО залишаєтьсянайкращою гарантією безпеки для нашої країни. Тому сьогодні Київ, з одного боку, прагне дізнатися від Брюсселя «шлях» до «відчинених дверей» (про що, зокрема, були і лист глав МЗС і МО Дмитра Кулеби та Олексія Резнікова, адресований Столтенбергу, і виступ на саміті Володимира Зеленського), з іншого — намагається вирішити питання безпеки як на двосторонньому рівні, так і у форматі багатосторонніх союзів.

Нагадаємо, що останні рік-два українська дипломатія активно реалізовувала стратегію посилення двосторонніх контактів і створення регіональних союзів. На наш погляд, тут найбільші перспективи мають потрійна вісь Лондон—Варшава—Київ (із можливою участю в ній країн Балтії) та українсько-турецька «Квадрига».

«Ми не очікували від НАТО проривних рішень для України на саміті. На жаль, Альянсу бракує колективної рішучості перетнути червоні лінії, накреслені Путіним. Тому Україна змушена шукати інших варіантів захисту національної безпеки та безпеки своїх громадян і готова розглянути прямі гарантії безпеки від різних країн», — так підбила підсумки Мадридського саміту для нашої країни Ольга Стефанішина.

Насправді НАТО пробуджується від сну. Незважаючи на попередження розвідок провідних країн Альянсу, він не підготувався до широкомасштабного вторгнення Росії в Україну і вкрай обережно поводився останніх чотири місяці. І, хоч російсько-українська війна триває з 2014 року, лише тепер країни — члени НАТО стали стрімко адаптуватися до нової реальності та ухвалювати рішення, як вибудовувати оборону на «східному фланзі», шукати виходів із ситуації з нестачею зброї й замислюватися, як зробити систему прийняття рішень ефективнішою.

Саміт трансформації

Хоч Україна і була в центрі уваги в Мадриді, для НАТО як організації ключовими подіями мали стати схвалення нової Стратегічної концепції та безпрецедентно швидке прийняття нових членів — Фінляндії і Швеції. Однак президент Туреччини Реджеп Ердоган зумів змістити центр уваги на Анкару, заблокувавши процес вступу Гельсінкі й Стокгольма та примусивши політиків і аналітиків замислитися: чи будуть союзники по НАТО ставити свої інтереси вище за інтереси безпеки в Європі?

Однак найгірші побоювання не справдилися. За день до початку саміту Туреччина зняла свої заперечення і спільно з Фінляндією та Швецією підписала Меморандум про взаєморозуміння. За словами Столтенберга, в рамках угоди Анкара домоглася від Гельсінкі й Стокгольма обіцянки екстрадувати обвинувачених Стамбулом у тероризмі мігрантів до Турецької республіки.

Отже, незважаючи на грудневу вимогу Путіна припинити розширення Альянсу, Фінляндія і Швеція отримали запрошення до вступу і вже найближчим часом стануть членами НАТО. Для України ж ця історія важлива не тільки як приклад захисту своїх національних інтересів, а й як прецедент запрошення країни до членства в Альянсі за прискореною процедурою, оминаючи етап ПДЧ.

Драматична історія вступу Фінляндії та Швеції до НАТО ледь не відсунула на другий план ухвалення на саміті нової Стратегічної концепції, що діятиме до 2030 року. У прийнятому в Мадриді документі Росію визнано «найбільш значною і безпосередньою загрозою безпеці союзників, а також миру і стабільності в євроатлантичному регіоні». (У Концепції, прийнятій 2010 року, РФ було названо «стратегічним партнером».) У документі також уперше згадано Китай: його політику НАТО визначило як виклик своїм інтересам, безпеці та цінностям.

Та чи відображає документ нову реальність, у якій опинився Альянс? Одні експерти вважають, що це «вкрай слабкий документ». Адже в НАТО виявилися неготовими до серйозної розмови й прикрилися папірцем, який нічого не означає, в якому не сказано ні про те, як вибудовувати оборону, ні про низьку готовність громадян країн — членів Альянсу захистити власну країну від агресора, ні про проблеми в системі прийняття рішень. Інші, відзначаючи вади Концепції в частині України, говорять про її плюси — визначення характеру відносин із Росією та загроз, які стоять перед Альянсом.

У Мадриді лідери країн — членів Альянсу проігнорували ще одну вимогу Путіна: повернути військову інфраструктуру блоку в Європі до стану 1997 року, коли було підписано основоположний акт Росія—НАТО. Як заявили в Мадриді, Альянс планує зміцнити свій «східний фланг», збільшивши Сили реагування з 40 до 300 тисяч людей. Розміщені у своїх країнах, вони призначені для оборони конкретних територій. Крім того, на цих територіях знаходитиметься багато важкого озброєння і складів.

Це найбільше розгортання сил НАТО з часів закінчення холодної війни. Але зазначене рішення стало відповіддю на російське вторгнення в Україну та побоювання східноєвропейських і балтійських країн — членів НАТО, озвучені за кілька днів до саміту прем'єр-міністеркою Естонії Каєю Каллас. Вона розкритикувала нинішні плани НАТО із захисту країн Балтії, оскільки вони припускають захоплення Росією цих держав і їх визволення через 180 днів. За цей час Естонію «зітруть із карти».

Недивно, що в країнах — членах Центральної та Східної Європи із глибоким задоволенням сприйняли заяву Джо Байдена про те, що США мають намір розмістити в Європі нові контингенти: кораблі — в Іспанії, ескадрильї винищувачів — у Великій Британії, сухопутні війська — в Румунії, підрозділи ППО — в Німеччині та Італії, а широкий спектр озброєнь — у країнах Балтії. Байден підкреслив, що це необхідно для зміцнення безпеки регіону після російського вторгнення в Україну та захисту «кожного дюйма» території НАТО.

Мадридський саміт НАТО продемонстрував, що політика війни та ультиматуму, яку сповідує Кремль стосовно України, країн колишнього СРСР і Заходу, призвела зовсім не до тих результатів, на які розраховував Владімір Путін. Але на Північноатлантичний альянс ще чекає велика робота, аби справді стати військово-політичною організацією, яка може ефективно забезпечити безпеку в Європі. І насамперед почати надавати істотнішу допомогу Україні. Інакше НАТО доведеться військовими засобами захищати від вторгнення Росії вже себе.

Більше статей Володимира Кравченка читайте за посиланням.